Роздуми після щорічної партконференції британських лейбористів
Як рутинна річ пролунала інформація міністра освіти Великої Британії під час щорічної конференції лейбористів про те, що уряд починає пропагандистську кампанію, спрямовану на те, аби спонукати батьків читати зі своїми дітьми книжки хоча б по 20 хвилин на день. Особливо ревним пропонують найрізноманітніші заохочення...
Тоні Блер під час виступу на партійній конференції виклав програму істотного оздоровлення системи охорони здоров'я та реформування системи освіти загалом. Крім бюджетного фінансування запропоновано залучення приватного капіталу. Далі - поліпшення пенсійного забезпечення й запровадження жорстких заходів у боротьбі зі злочинністю. Один до одного наші проблеми. Різниця лише в тому, що це говорив прем'єр уряду й лідер партії про початок великих справ у державі й просив у народу підтримки. А в нас таке саме можна почути головним чином у парламенті, який вимагає аналогічних заходів від уряду. Тобто все з точністю до навпаки.
Чому ж це в нас, а не в них задзеркалля таке? Що ж відбувається з нашими молодим капіталізмом, адже їхній капіталізм старий? Чому хворий наш, а не їхній?
І тут напрошується порівняння соціал-демократії з медичною сестрою поруч із ліжком старого недужого капіталізму. Вона його вилікувала. А нашого молодого хворого ще лікувати й лікувати. Без вирішення соціальних питань не буде й демократії. Це ми добре бачимо й у себе. Соціальний утриманець куди більший ворог соціал-демократії, ніж, скажімо, власник великого підприємства. Людина, котра звикла, щоб нею розпоряджалися, не зрозуміє демократію загалом. Вона їй не потрібна.
Лише через економічну свободу людина приходить до свободи політичної. Коли людина сита, взута, вдягнена - настає час потурбуватися про душу: рівність, справедливість... Це і є "соціалізм" і "демократія". Людина, яка місяцями не отримує зарплату, може вийти на демонстрацію. Проте її ніхто не почує. Який сенс від такої "демократії" й таких реформ?
Суспільству не можна нав'язувати вибір "або - або". Є третій шлях.
Світовий досвід підтверджує позитивність таких ринкових рецептів, як приватизація й лібералізація. Проте чим у нашому українському варіанті вони обернулися для громадянина? Пограбуванням і втручанням якщо не з боку держави, то з боку чиновника. Держава не втручається, коли громадян позбавляють вкладів. Не коригує приватизацію, яка нічого не дає пересічному громадянину, не захищає від злочинності. А тільки вимагає, вимагає і вимагає. Хто зі здоровим глуздом підтримуватиме посилення втручання такої держави?
Тим часом лише жорстке втручання центральної влади може зупинити породжене численними державними структурами безмір'я. Важку економічну й соціальну ситуацію неможливо виправити без проведення послідовної політики у відповідних сферах. Якщо держава жорстко не переорієнтується на розв'язання соціальних завдань, вона й далі обслуговуватиме клани. І саму себе.
Чи не однаково зацікавлені в такому коригуванні пересічний громадянин і підприємець?
Феноменальну перемогу лейбористів Великої Британії побудовано на консолідації інтересів нації. У доповіді Тоні Блера жодного разу не пролунали слова "соціалізм", "націоналізація". З передвиборної програми лейбористів зникли їхні звичні вимоги про збільшення податків на доходи заможних. Прагматизм і загальнонаціональна доцільність відзначають нинішню європейську соціал-демократію.
А чи є в нас реальна база і традиції для розвитку соціал-демократій, для вирощування свого лікаря свого хворого капіталізму?
Є. "Середній клас", який саме зароджується, й історична пам'ять. Українець за своєю ментальністю - явний представник "середнього класу". Звідки в нас такі багаті традиції соціал-демократії? На Західній Україні, яка тоді входила до складу Австро-Угорщини, соціал-демократична партія з'являється ще 1899 року. Загалом на терені нинішньої України вже на початку століття діяли кілька партій цього спрямування. Імена багатьох соціал-демократів широко відомі: Антонович, Порш, Жук, Донцов... Після лютневої 1917 року революції соціал-демократи грали ключову роль у Центральній Раді. Перший уряд України - Генеральний Секретаріат - очолив соціал-демократ Вінниченко. Чому?
Українець завжди тягнувся до власності, волів мати свою землю, своє господарство, свою хату (котра, як відомо, "скраю").
Сьогодні він має землю - присадибну ділянку. Небагато. Однак на вихідні та свята він уже не марнує час на революції чи мітинги. Тепер він має приватизовану квартиру. А часто має і свій невеликий бізнес. Будь то човникові поїздки, перепродаж сигарет, кілька кіосків чи напівживе мале підприємство. Декотрі фахівці на Заході вважають, ніби "середній клас" - верства людей, відносно самостійних у професійній діяльності. Дуже багато хто з нас нині вільні, й вони аніяк не хочуть повернення до минулого. До парт- і профзборів, жорсткого режиму роботи, зрівнялівки в оплаті тощо.
У Брайтоні, поки Блер ішов через весь зал, делегати конференції, стоячи, аплодували йому, він багатьом потискав руки. Овація тривала майже п'ять хвилин! Промову Блера не раз переривали оплески. А за спиною 100 днів правління.
Вражаюча уяву новизна підходів дає змогу світовій пресі порівнювати сьогодні Тоні Блера з Джоном Кеннеді.
Лейбористи відмовляються від короткотермінових заполітизованих планів на користь більш довготермінової та прагматичної державної політики. Їм удалося відійти від традиційної "лівої" термінології, вгамувати апетити профспілок.
Якщо Блер говорить про прагнення щось зробити, то лише при підтримці громадян. Приміром, великі реформи у сфері освіти - "коник" лейбористів - неодмінно спиратимуться на активну участь батьків учнів. Стан освіти у Великій Британії був найслабшим місцем консерваторів. Освіта була надміру елітною. Ні для кого не таємниця, що сьогодні вища освіта в Україні загалом не є безкоштовною. Абітурієнти дають хабарі на три, п'ять, десять тисяч доларів. І малозабезпеченим насправді шлях до вузу цілком перекрито. Краще б ці суми сплачували офіційно. З одного боку, викладачі мали б нормальну зарплату, ми не привчали б людей порушувати закон і наступати на почуття особистої гідності. З іншого боку, мали б змогу частину студентів навчати безкоштовно.
У Європі цілком відмовляються від моделі держави, яка заохочує утриманство. "Я турбуюся про Британію, бо знаю - Британія турбується про мене", - це гасло сьогоднішнього дня.
Коли ми кажемо про "державницьке" наповнення політики в Україні, то слід пояснити пересічному громадянину - йдеться про інше "державництво" й іншу "державу". Навіть ті, хто виступав у нас проти попереднього ладу, не зрозуміли, що держава не може нав'язувати: ідеологію, релігію, мову... Вона повинна співпрацювати з громадянином, реалізувати інтереси громадянина і підтримувати правопорядок.
Сьогодні лейбористи заявили про готовність захистити своїх співгромадян від злочинності. Проте вони додають - якщо громадяни погодяться на втрату деяких своїх прав і поліції нададуть ширші повноваження. Відповідальність держави перед громадянином повинна спиратися й на його відповідальність перед державою й суспільством...
А найголовніше - передвиборні гасла лейбористів не залишилися просто обіцянками. Програму втілюють у життя з такою швидкістю, що лише через сто днів після виборів кабінет Блера побив усі рекорди популярності попередніх урядів (зокрема навіть кабінету Маргарет Тетчер періоду Фолклендської війни).
Гадаю, достатній динамізм кабінету Блера пояснюється цілковитою реалістичністю і прагматичністю його позиції. Сміливістю, але й посильністю поставлених перед країною завдань.
Велика Британія Блера вже не "тікає" від європейських структур. Вона готова кинути виклик Німеччині. Чи не урок це для тих в Україні, хто в будь-якому співробітництві вбачає "загрозу" національним інтересам? Причому, одні говорять про загрозу з Заходу, інші - про загрозу зі Сходу. Може скластися враження, що Україна не велика країна з п'ятдесятимільйонним населенням, відповідними можливостями й інтересами, а якесь гірське князівство.
Які ж уроки можна винести з перемоги лейбористів у Великій Британії?
По-перше, можна переконатися, як небезпечно для влади створювати для самої себе ілюзію власної популярності в народі. По-друге, повчальним є тверде рішення ("важкий вибір", як не раз повторював Блер) інвестувати в майбутнє. Хоча це й не так привабливо з політичної точки зору. По-третє, характерно, що не "партія чиновників" чи група посадових осіб, а партія, яка довго перебувала в опозиції, напрацювала програму оновлення країни й технологічного прориву в ХХІ століття.
Блер сказав: "Ми не зможемо вже бути найбільшими (як Британська імперія). Ми, можливо, ніколи не будемо наймогутнішими. Проте ми в змозі бути найкращими. Найкращим місцем для життя, для виховання дітей..." З урахуванням нашої ситуації я сказав би: "Ми ніколи не будемо великими й могутніми, як Радянський Союз, ми поки що не можемо стати найкращими, як західні демократії... Проте ми можемо стати найперспективнішими!"
Нації потрібна прогресивна модель розвитку, повернена до майбутнього. Нації потрібна перспективна ідеологія. Нації потрібна надія... Віра й надія.