Вожді племені канібалів, що вирішують, кого плем'я
їстиме сьогодні, а за ким піде на війну завтра, — вони й є політичною елітою
племені
Нова Влада, справжня, не уявна Аристократія, для
нас необхідна і безперечна.
Нинішня криза, найнебезпечніша за всі роки незалежності
України, крім невідкладних і оперативних заходів щодо «затикання дірок
і замазування шпарин», ставить наше суспільство перед болісною проблемою
— хто ж, врешті-решт, нами керує? У ЗМІ і в гармидері черг, з висоти різних
трибун і на політологічних семінарах все частіше лунають запитання (на
вулицях вони лунають грубіше) — чи існує в Україні політична еліта? За
які гріхи саме така «еліта» дісталася нашій країні? (Рідше можна зустріти
варіант — чому нашій «прогресивно-реформаторській» еліті так не поталанило
із країною та з народом?) Чи заслуговує те, що ми маємо, на горде найменування
«еліти»? — тощо. За тих умов, у яких ми всі опинилися, ці запитання аж
ніяк не академічні, а винятково практичні.
В одному можна запевнити всіх — політична еліта в Україні
існує. Тільки розуміти це треба правильно — не «еліта» керує країною, а
те, що країною керує і є за визначенням нашою політичною елітою. У цьому
сенсі політична еліта, як і мафія, — абсолютно безсмертна. Вожді племені
канібалів, що вирішують, кого плем'я їстиме сьогодні, а за ким піде на
війну завтра, — вони й є політичною елітою племені, пізніше — племінного
союзу тощо, аж до створення державних інституцій (до того часу безпосередній
канібалізм звичайно відходить у минуле). Все сказане — не епатаж, а історичний
факт. Бувають (і є зараз) країни, де немає держави, але не зафіксовано
ще жодного людського співтовариства без керівного «прошарку». І це не дивно,
оскільки основа політичного лідерства — ієрархічні взаємовідносини — виникли
задовго до людства й існують у більшості суспільних тварин.
Складніше питання про те, наскільки «елітна» вітчизняна
еліта, наскільки її діяльність адекватна ситуації в країні й кризі, що
обрушилася на Україну. На жаль, щось хороше про наш істеблішмент сказати
важко. З одного боку, очевидно, що ні групи еліти політичної, ні тісно
переплетені з ними групи бізнес-еліти загалом не справляються зі своїм
безпосереднім хрестоматійним завданням — «організувати — значить об'єднати
багато людей у щасливій, успішній, спільній діяльності; так розташувати
людей і предмети, щоб бажана корисна дія повністю виявилася» (Зомбарт,
«Буржуа»). З іншого боку, теоретично не можна виключити того, що нас задовольняє
аберація близькості й ми просто не в змозі за «пожежними» заходами Президента,
парламенту, уряду й Нацбанку розгледіти глибоко продуману й мудру стратегію,
яка у дещо віддаленому (можливо, дуже віддаленому) майбутньому дасть свої
благотворні плоди. Принаймні поки що усвідомлена і довгострокова політика
за діями влади не проглядається й зі сторони виглядає, як метушливо-рефлекторне
прагнення у терміновому порядку обібрати всіх тих, хто
ще не розорився або не сховався «у тінь». Урядові постанови відносно «вітчизняного
виробника» все частіше змушують пригадати легендарного Драконта, котрий
на запитання — чому в його законах смертна страта однаково належить і за
державну зраду, і за дрібну крадіжку, — відповів, що не зумів вигадати
суворішого покарання для серйозних проступків...
Труднощі «перехідного періоду» народ України та його правителі
переживають разом, але по-різному. Останнім часом політики й політологи,
котрі розміркували про довготерпіння, витримку тощо «толерантного» населення
нашої країни, практично ігнорували той факт, що номінальна стабільність
досягалася майже виключно за рахунок спрощення соціальної структури суспільства
і практично необоротної деградації інфраструктури. У містах не освітлюються
вулиці й майже перестав функціонувати громадський транспорт; у селах регулярно
відключають газ і електрику; завмирають платежі між останніми працюючими
підприємствами; заводи зупиняються; лікарі й вчителі, вчені й кваліфіковані
робітники для того, щоб вижити, змушені перекваліфікуватися на «човників»,
«мішочників» і «лоточників». Усе це дуже погано само собою, однак причини
катастрофи не в цьому, а в тому, наскільки непродуктивно витрачалися ресурси,
що викачувалися з країни.
Одним із наслідків першої хвилі кризи (на думку економістів,
її «дев'ятий вал» ще попереду), стала очевидність недостачі резервів уже
для самих еліт. Свого часу Шьельдерупп-Еббе, котрий першим досліджував
явище ієрархії на домашніх курках, для визначення ієрархічної структури
запровадив термін «порядок клювання» (вищий ранг визначає пріоритетний
доступ до корму). Неважко помітити, що у цей час процес спрощення відбувається
безпосередньо у взаємовідносинах між групами політичної й бізнес-еліти
та все більшою мірою зводиться до «внутрішньовидової» боротьби за доступ
до годівниці. Найвиразніше (це було ще до кризи й тому — у відносно м'якій
формі) ця тенденція виявилася у ході багатомісячної агонії («нескінченний
жах») прем'єрства Павла Лазаренка, головна вина котрого відносно інших
угруповань «еліти» (вина справжня, а не публічно інкримінована) полягала
в тому, що Павло Іванович, за влучним визначенням (здається, Юлії Мостової),
— «не вмів ділитися». Не виключено, втім, що досвідчений господарник П
Лазаренко пе
редбачав і вичерпаність резервів країни, й скінченність
свого перебування на посаді, й економічні наслідки своєї відставки для
наближених комерційних структур і тому завбачливо намагався максимально
«набратися сил».
Ні для кого не є секретом, наскільки тісно пов'язані у
нашій країні близькість до влади й можливість займатися бізнесом. Більшою
чи меншою мірою подібні зв'язки існують у більшості країн, у тому числі
й найбільш розвинених (лобіювання). Але лобіювання, пов'язане з широким
використанням державного апарату (передусім у виконавчій владі) для створення
сприятливих умов для «своїх» і максимально несприятливих — для всіх конкурентів,
— це корупція. В Індонезії, наприклад, до останнього часу практично всі
прибуткові сфери підприємництва було розділено між членами сім'ї генерала-президента
Сухарто. Україна до цього ще не дійшла, однак принципова відмінність між
нашою країною та Індонезією й іншими «країнами, що розвиваються» (або не
дуже розвиваються) — не у рівні корупції й не в тому, що ми — «велика європейська
держава», а в набагато суворіших кліматичних умовах. У нас взимку дуже
холодно і треба якось зігріватися (у перспективі, слід вважати — біля грубок-«буржуйок»).
Крім того, у нас не росте така корисна рослина
, як, наприклад, банан (на жаль, тільки тому Україну не
можна назвати «банановою республікою»). А банан — це не тільки смачний
і поживний продукт, а ще й велике листя, загорнувшись у яке, трудящий може
спокійно проспати прямо на землі теплої південної ночі. Для підтримки у
нашій країні звичної інфраструктури на рівні мінімальних потреб необхідні
постійні витрати, тому «проїдання» українського потенціалу проходило швидкими
темпами.
Саме швидке скорочення важковідновлюваних ресурсів країни
(у тому числі й такого стратегічного ресурсу, як довір'я народу до влади)
стало справжньою причиною загальної кризи в Україні. Ніяка «піраміда» (а
наші фінансова та економічна системи вже давно розвивалася за принципом
«піраміди») не може існувати занадто довго. Якоїсь миті така система руйнується
внаслідок первісної порочності своєї внутрішньої структури, і подія, яка
послужила безпосереднім поштовхом до розпаду, — це всього лише соломинка,
що добиває верблюда. Російські власті мають набагато більше підстав посилатися
на загальносвітову кризу, ніж українські — на російську. Більше того, об'єктивно
російська криза, що зумовлює, зокрема, зниження цін на енергоносії, могла
б дати українському керівництву можливість ще якийсь час балансувати «на
грані» — за скільки-небудь сприятливіших внутрішніх обставин. Відповідальність
нині правлячої еліти за «організацію» тієї кризової, «революційної ситуації»,
в якій ми зараз перебуваємо, — величезна. Така у нас «еліта». Можна було
б, напевно, дещо цинічно процитувати Леоніда Макаровича — «маємо те, що
маємо», якби не те, що жити й працювати нам доведеться саме тут, у нашій
країні, в Україні.
№183 25.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
