У Росії формула «української зради» або нелояльності щодо Москви позначається трьома прізвищами: «Мазепа — Петлюра — Бандера». Це майже як «Мир — Труд — Май», «Православие — Самодержавие — Народность» або «Свобода — Рівність — Братерство», тільки воно ще й римується. Для російського історичного міфу всі ці три прізвища функціонально необхідні, але позначають вони не абсолютних ворогів, а абсолютних зрадників. Перший ніби зрадив того, хто створив Російську імперію (хоча внесок самого Мазепи в її створення й досі неоціненний), другий теж ніби когось зрадив — чи то ворогів, чи то захисників Російської імперії. Третій — не зрозумів великого щастя жити вже в радянській імперії.
«ДЕНЬ ПОБЕДЫ ПОРОХОМ ПРОПАХ»
В останні роки в Росії з'явився новий ідеологічний тренд: Перемога-1945 тепер розглядається не лише як визначна історична подія, куплена кров'ю десятків мільйонів радянських людей, не лише як предмет гордості за мужність народів СРСР, а як основа для створення нової «громадянської релігії». Примітно, що причетні до цієї справи політтехнологи не соромляться вживати саме таке словосполучення; інколи ще використовується словосполучення «політика пам'яті». (Варто зазначити, що Голодомор в інтерпретації Віктора Ющенка, вірменський геноцид та єврейський Голокост теж перетворилися на «громадянські релігії».)
Після війни про ветеранів (тоді їх називали фронтовиками), здебільше ще молодих та здорових, держава воліла не згадувати — ще в 1940–х відмінили доплати за бойові ордени, 9 травня перестало бути вихідним, засудили та розстріляли кілька бойових генералів (наприклад, маршала Григорія Кулика — у 1950–му). Хрущов намагався підкорегувати концепцію перемоги — саме він послабив культ Сталіна і назвав цифру втрат Радянського Союзу у 20 млн. чоловік (тепер ці втрати оцінюють не менше ніж у 26,5 млн.).
9 травня було поновлене як вихідний лише у 1965 році, тоді ж світ дізнався про бойову звитягу полковника Брежнєва на Малій Землі. Генсек у своїй політиці намагався опертися на широкий соціальний прошарок — ним якраз і стали ветерани. Воєнна проза та кінематограф, зворушливі пісні (у 1975-му з'явився «День Победы»), спогади батьків та дідів створювали ефект присутності: війна ще сприймалася на емоційному рівні — як зовсім недавнє минуле, як етичний абсолют.
Зараз, через 65 років, війна сприймається, скоріше, раціонально — як складна ідеологічна конструкція. І, зрозуміла річ, кожен намагається скористатися ювілеєм задля своїх інтересів. Відбувається нова приватизація війни: раз ти визнаєш Перемогу-1945, значить, ти або твоя країна лояльні Кремлю та його нинішній політиці.
Культурні інтерпретації війни стали напрочуд гламурними. За останні пострадянські двадцять років важко згадати хоча б один достойний фільм (хіба що «В августе 44–го»), хоча б одну нову достойну пісню. До цьогорічного ювілею була створена спеціальна культпрограма для молоді: тут і Діма Білан, й інші «пающіє труси» з піснями воєнних літ, і «телеєднання» «ликующей гопоты» (так тепер називають прокремлівські молодіжні рухи «Наши», «Молодая Гвардия» та ін.) з ветеранами, і фільм «про війну та поганих бандерівців» «Мы из будущего-2», і, звісно, «георгієвські» стрічки та слогани «Победа деда — моя победа» та «Спасибо деду за победу!»
Цьогорічне святкування 65-ліття Перемоги повинно було поставити Кремль на недосяжну висоту і створити гіперлегітимність для режиму Медвєдєва — Путіна. Але ігнорування цього заходу Бараком Обамою, Ніколя Саркозі, Сільвіо Берлусконі, Гордоном Брауном додало заходу присмаку провінційного шоу.
БРЕНД БАНДЕРИ
Особисто я не є професійно компетентним в історії Другої світової війни, тому своє ставлення до ОУН, УПА, Бандери, Шухевича, Стецька і Бульби-Боровця, до радянського СМЕРШу та заградзагонів, а також до концепцій Віктора Суворова (Сталін як агресор) формую обережно та поступово. Я не можу «розібрати по гвинтику» та знов зібрати ані історії радянсько-німецького протистояння, ані історії повстанського руху.
Історію мого сімейства аж ніяк не заторкнула історія УПА та партизанської боротьби в Західній Україні. Єдине, що мій дід, вертаючись після Перемоги-1945 із Праги, ледве не постраждав — від людей, яких мої рідні ідентифікували як «бандер», хоча хто вони такі — Бог вість. На ешелон, в якому він їхав, десь у Західній Україні вночі напали якісь люди і ледве не скинули його на ходу з вагону. Але він був людиною міцною та для свого покоління навіть дуже високою (183 при моїх 187), тож скинув він, а не його. Він повернувся додому з отриманою в бойових діях контузією і дожив аж до 1999 року.
Отже, мені доступніше «розібрати по гвинтику» сучасну інформаційно-когнітивну війну, яка ведеться з приводу та навколо тої війни.
Цій новій квазірелігії вкрай потрібен не лише свій «герой» Сталін (в оновленій офіційній версії — російський народ, до якого долучилися інші народи СРСР) та антигерой-«сатана» Гітлер, але також «іуда» Бандера. Причому останній принципово нікого не цікавить у Росії (за виключенням істориків Другої світової) як реальна історична особистість — він потрібен як «бренд», як персоніфікація абсолютної зради.
Ще більше він потрібен на Сході України — як вияв лояльності щодо Росії взагалі та Кремля зокрема. Саме цьому присвячений пам'ятник жертвам «бандерівців» «Выстрел в спину» у Сімферополі.
Тому питання на кшталт — кого саме зрадив цей уродженець Австро-Угорщини та громадянин Польщі? Або чому західні українці у 1939 році зустрічали Червону армію квітами, а потім аж до середини 1950-тривав повстанський рух? Або скільки «бандерівців» воювало у Центральній Росії, що їх так там ненавидять? Або чому більшу частину війни Бандера просидів у німецькому концтаборі? — прохання не ставити, оскільки раціоналізація культу веде до послаблення віри, у тому числі, якщо йдеться навіть про «громадянську релігію».
Бандера та «бандерівська» тема вкрай потрібні сучасній російській ідеології та міфології, бо це дуже тішить національну свідомість — тоді можна небезпідставно вважати, що Росія — учасник не лише якогось там геополітичного протистояння, але космічної війни — між Добром та Злом, між Богом та ворогом роду людського. Себто з якогось дрібного історично-політичного формату тема одразу обретає вселенський, майже галактичний масштаб.
Тези «правди про Бандеру та бандерівців», що транслювалися напередодні 65-ої річниці Перемоги в різноманітних телефільмах, телешоу та статтях, виглядають приблизно так:
— «бандерівці» знищували насамперед своїх — не так озброєних НКВДістів, як мирне західноукраїнське населення;
— «бандерівці» є колаборантами — ні з якими німцями вони не воювали. Воювали з радянською армією та радянськими партизанами. Головні їхні вороги — росіяни, поляки та євреї;
— загони НКВС, переодягнені в «бандерівців», — це вигадка «націоналістів». Насправді було навпаки: «бандерівці» одягалися у форму НКВС та чинили свій «кривавий бенкет»;
— культ особистості Бандери був більшим навіть за культ Сталіна;
— Ющенко, Тимошенко та інші «оранжевые» є прямими нащадками Бандери.
ВІЙНА ТІНЕЙ ТА ПРОТОТИПІВ
Узагалі, Бандеру часто порівнюють зі Сталіним, і не лише тому, що ставлення до них (точніше, до їхніх «брендів») справді розколює суспільства — українське та усі пострадянські. Але самі умови першої половини XX століття породили феномен тоталітарної держави та тоталітарного лідера.
Головна різниця між Бандерою, а з іншого боку —Сталіним, Гітлером, Муссоліні, Франко, Антонеску, Пілсудським в тому, що за першим стояла не тоталітарна держава, а лише мрія її збудувати. Тому пам'ятників Гітлеру та Муссоліні зараз не ставлять — настоялися свого часу, а Бандері — ставлять.
Останні події в Запоріжжі показали, що і Сталіну ставлять: новітній сталінський культ в Україні недарма співпав у часі з процесом перетворення її на колоніальну Малоросію. У Росії-метрополії ніхто до такого не додумався: і президент Медведєв, і прем'єр Путін кілька разів зауважували, що ніякі перемоги сталінської доби не здатні заперечити людожерську політику Сталіна. В Україні ж зараз може виникнути цілий бум пам'ятників генералісимусу — як кілька років назад з'явилися «протестні» пам'ятники Катерині II.
Але за більшістю показників усі ці «апостоли тоталітаризму» XX століття схожі одне на одного. Вождь (провідник) — «надлюдина». Країну врятують «надлюди»; «недолюди» — будівельний матеріал для побудови «загального щастя» та «світлого майбутнього». Мета — все, засіб її досягнення — другорядне. Терор (державний або партизанський — в західноукраїнському випадку) — чи не найефективніший засіб управління.
У найновіших політично ангажованих інтерпретаціях Другої світової / Великої вітчизняної війни, як і в «георгіївських» стрічках, можна побачити два прямо протилежні «меседжі». З одного боку, онтологічний: звернення до молодого покоління — мовляв, друже, не гальмуй! Кінчай тупо «втикати» в телевізор та віртуальну реальність! У житті є справжні цінності — окрім інтернету, гаджетів, реклами, гламуру, тусовок, клубів та наркоти!
І друге, прямо протилежне — політтехнологічне, коли вся ця тематика — разом зі стрічками, використовується владою для управління молоддю, для «злиття» її провісного потенціалу, для боротьби із власними противниками та конкурентами — адже самі ці стрічки з'явилися у 2005 році як симетрична відповідь на «оранжеву» загрозу.
Сучасному суспільству вкрай тяжко скласти «об'єктивну» картину недавньої історії — боротьба за історію триває вічно, завжди в інтерпретаціях історичних подій онтологічне начало змагається з гламурно-політтехнологічним.
Але якщо минуле стає головним будівельним матеріалом для сучасного, постає питання — чи мають такі країни та народи майбутнє?
