Здається, мало хто сумнівався, що після закінчення помаранчевої революції настане неприємний період протверезіння від революційної романтики. Несподіванкою стало те, наскільки швидко рухається процес цього протверезіння.
Після інавгурації нового Президента в громадській думці спостерігалися надзвичайно сильні надії на зміни взаємовідносин влади та суспільства, очікувалася поява нових проектів устрою України. На жаль, поки що ці очікування не виправдовуються.
Доводиться констатувати, що час після інавгурації виявився втраченим. Політики, прийшовши до влади, не змогли запропонувати ні більш раціональної та прозорої моделі державного управління, ні ефективних управлінських технологій. Політичне керівництво країни вважає за краще про свої наміри повідомляти на прес-конференціях, в усних виступах під час поїздок регіонами та на зустрічах з іноземними делегаціями. Але політичні програмні документи відсутні. Для ілюстрації досить ознайомитися зі змістом підписаних протягом останнього часу президентських указів і розпоряджень. Переважно це — кадрові призначення, нагородження, вирішення поточних оперативних питань, для яких вистачило б наказів галузевих міністрів.
У якомусь сенсі виправдання цьому можна знайти в тому, що з самого початку виборчої кампанії команда тогочасного кандидата не мала якихось стратегічних проектів. Але за понад півроку перебування при владі можна було б хоч створити робочі експертні групи з напрацювання проектів реформ в економічній, соціальній, гуманітарній сферах. Але і робочих груп не створено. Висновок — нинішній апарат не спроможний готувати Президенту документи стратегічного порядку.
Не кращі справи й в уряді. За підсумками півріччя роботи Кабінету Міністрів прем’єр оголосила про існування півтора десятка «прекрасних» галузевих програм. В «Урядовому кур’єрi» опублікували їхні назви. Але де сліди цих програм? Принаймні на сайтах міністерств їх виявити неможливо.
Відсутність інтересу влади до розробки концептуальних проектів соціально-економічного розвитку — лише половина проблеми. Навіть якщо припустити, що, умовно кажучи, завтра з’явиться унікальна програма реформ, — її однаково нікому буде реалізовувати. Безперервна кампанія кадрових чисток призвела до того, що державний апарат управління систематично зазнає сильних деструктивних «струсів». Для багатьох нових призначенців актуальним завданням є освоєння елементарних бюрократичних навичок й управлінських функцій. Тут не до реалізації масштабних проектів, — хоч би забезпечити збір податків, підготуватися до зими й успішно відзвітувати за результатами року.
Уже не можна не бачити, що, як снігова лавина, наростають негативні процеси в економіці — зафіксовані уповільнення темпів зростання ВВП та зростання заборгованості із зарплат, на високому рівні тримається інфляція, падає інвестиційна привабливість української економіки. Доводиться констатувати, що на порядку денному вже стоїть завдання не презентації нових («амбіційних», як зараз заведено говорити) проектів, а утримання соціально-економічної ситуації від ескалації передкризових процесів. Якщо раніше були підстави говорити про можливості прискорення розвитку та пошук нової якості державного управління, то тепер коло проблем звузилося до завдання запобігання поглибленню кризових тенденцій.
Будьмо об’єктивні: в тому, що зараз відбувається в суспільстві, немає нічого випадкового. За різноманіттям індивідуальних особливостей цілком опукло вимальовується одна генетична властивість нинішньої владної еліти — вона належить до типу спекулятивної демократії.
Цей термін означає, що владна еліта здійснює державне управління з допомогою маніпулятивних прийомів, коли діяльність державних органів насамперед націлена на створення видимості благополуччя та продукування сприятливих ефектів. Звідси гіпертрофована увага до різних рейтингів, телевізійної картинки, сприятливої статистики.
Конструктивна демократія, навпаки, прагне узгоджувати свої дії не з емоційними та наочними ефектами, а з раціональними установками. Цей тип діяльності прагне до вироблення технологічно бездоганних дій, коли розраховуються баланси ризиків і переваг від прийнятого рішення.
Демократія в певному значенні завжди маніпулятивна, але ця властивість в умовах стабільних суспільних систем обмежена суворо локальними сферами. Наприклад, періодами виборчих кампаній. Після закінчення виборів маніпулятивність під дією бюрократичної системи, законодавчих обмежень і традицій зводиться до мінімуму. В Україні відсутні всі названі обмеження. Дієздатна бюрократична система не склалася, законодавство, що регламентує діяльність інститутів влади, суперечливе та неповне, традиції взагалі відсутні. У результаті в нинішній державній політиці царюють дух і цінності маніпулятивної демократії.
Для ілюстрації розгляньмо події, які на сьогодні є предметом розмов.
«Цукрова» криза — красномовна ілюстрація стилю державного управління, що використовується нинішньою владою, коли була задіяна «елегантна», як модно зараз говорити, схема завезення до України цукру-сирцю без сплати митних зборів. Це результат зусиль економічного генія лібералів-ринковиків в уряді? Годі вам, це більше скидається на звичайну спекулятивну схему — провернути «комбінацію», миттєво отримавши прибуток. Про відкрите лобіювання інтересів імпортерів, здається, говорити не доводиться. У результаті українські виробники, як кажуть, завили. Легко сказати, за кілька тижнів до початку сезону цукроваріння завезти, за даними Національної асоціації виробників цукру, 260 тис. т. імпортної сировини!..
Наступний приклад. На одній із нещодавніх прес-конференцій прем’єр-міністр, коментуючи «нехорошу» статистику уповільнення економічного зростання, звинуватила в цьому… Держкомстат. Мовляв, за Януковича він давав «неправильну» статистику, а тепер — «правильну». Отже, за версією Ю.В., немає підстав для неспокою — результати в економіці не просто хороші, а «амбіційно» хороші.
Здавалося б, ця заява мала б спричинити справжній переполох — як так, орган державної влади, відповідальний за статистику, або спотворює звітність на догоду політичним інтересам, або користується неналежними методиками. Після такої заяви ситуацію мала б вивчити компетентна комісія, бо інформацією Держкомстату користується виконавча влада, сотні міжнародних організацій, ділові кола. Знов-таки, коли почав «неправильно» працювати Держкомстат — у 2004 році чи раніше? А за прем’єра Ющенка він працював нормально чи також щось спотворював?
Але не буде жодних комісій і розслідувань. По-перше, тому, що зараз, за версією уряду, Держкомстат працює «нормально». А, по-друге, в минулому спекулятивну демократію цікавить тільки те, що можна використати сьогодні.
Головне досягнення і предмет гордості влади — прийняття так званого «гіперсоціального» бюджету — при перевірці виявляється надзвичайно ризикованим рішенням. Реалізація бюджету подається мало не як вияв вищої доброчесності влади — турботи про свій народ. Але численні експерти б’ють на сполох, — «гіперсоціальність» загрожує обернутися загрозою інфляції та падінням економічного зростання.
Насправді аналогічних прикладів можна навести безліч. Проте загальний стиль проводжуваної владною елітою державної політики, за рідкісним винятком, прочитується легко — створити сприятливий інформаційний привід, поставити димову завісу, справити ефектне враження, покращити рейтинг.
Адміністративно-територіальна реформа виявилася єдиним більш-менш системним проектом, запропонованим владою. Але і цей проект, що містить чимало раціональних ідей, схоже, стане жертвою бажання заробити на ньому додаткові «очки». Ініціатори АТР дуже розгубилися, коли виникла необхідність переконати людей у доцільності витрати чималих бюджетних коштів на перекроювання кордонів районів. Не вдалося й аргументовано пояснити, чому реформа має бути проведена саме до виборів 2006 року. Це тільки посилювало побоювання, що справжня мета АТР відрізняється від оголошеної громадській думці.
Нинішній тріумф спекулятивної демократії — логічний результат десятиріччя, через непорозуміння названого «епохою» Кучми. Технологія спекулятивної демократії становить бізнесовий і політичний досвід опозиціонерів-переможців. Завдяки використанню її прийомів вони зуміли протистояти підступам «антинародного режиму» та прийти до влади. До абсолютної влади.
Спекулятивна демократія ефективна, коли треба зруйнувати закостенілі суспільні системи. Але вона стає надзвичайно небезпечною, коли з її допомогою управляють державою, в якій відсутні стійкі традиції контролю громадянського суспільства, законодавча база й економічна стабільність. Небезпека такого типу управління — втрата почуття реальності. Риторика публічних присяг на вірність «ідеалам Майдану» та вихваляння замінюють здоровий глузд у державному управлінні. За невеликий період перебування при владі з публічних виступів лідерів революції можна скласти цілу колекцію цитат на зразок «ми кращі», «з нас усі беруть приклад» тощо. Зараз ці репліки сприймають із певною часткою іронії. А якщо вожді справді уражені комплексом власної історичної повноцінності та всерйоз думають, що з них треба брати приклад? Тоді просто біда.
Спекулятивна демократія — це роздоріжжя, перехідний стан політичної системи. З цього стану або формується конструктивна творча демократія, або в суспільстві встановлюються авторитарні методи управління. І зараз непросто сказати, який вектор розвитку для України стане домінуючим.
Принаймні на сьогодні безпомилково можна вказати ознаки авторитаризму. Це коли замість розробки інституційних реформ і соціально-економічних доктрин звучать заклики до патріотизму та турботи про народ, коли кадрова політика спирається на родинні зв’язки та кумівство, коли моралізаторські повчання стають визначальними в практиці державного управління.
Логічно припустити, що існують якісь факти, які вказують на зміцнення установок конструктивної демократії, здорового технократизму, передбачуваності і стратегічності проводжуваної державної політики.
Але де ці факти?
