З усіх світових лідерів, які зібралися цього тижня на саміт «вісімки», найбільш невимушеним був, безумовно, Володимир Путін. Усі його колеги обтяжені політичними або економічними проблемами. Російський президент, мабуть, почувається досить задоволеним.
Його щойно переобрали на другий термін волею понад 70% російських виборців. Його прихильники контролюють понад дві третини місць у Державній думі — достатньо, щоб змінити конституцію, і, якщо він побажає, дати йому можливість залишитися при владі на третій термін. До того ж, різке підвищення цін на нафту підживлює економіку його країни, яка минулого року зросла на 7,3% і продовжувала зростати з темпом близько 8% в першому кварталі 2004 року. До державної скарбниці рікою течуть доходи від нафтогазового сектора.
Однак у Москві настрій на подив похмурий. Справа не тільки в тому, що кліка підбадьорених путінських чиновників повисмикувати політичне пір’я очевидним критикам з-поміж російської ліберальної інтелігенції. У пригніченому стані перебувають також традиційно палкі прихильники Росії серед ділового світу.
Що ж власне до уряду Росії, там запанувала зловісна тиша. Усе вказує на безпощадну бійку між відомствами, які борються за владу при новому режимі. Про давно обіцяну паном Путіним радикальну реформи адміністративних органів немає й гадки, і у країні процвітає нерішучість. Знову стала помітна у тривожних місцях важка рука служб безпеки. Те саме стосується й корупції.
Було б неправильним перебільшувати — атмосфера страху, яка пронизувала російське суспільство в недобрі старі радянські дні, не повернулася. Але повернулися знову підозрілість і недовіра. Можливо, вони нікуди не зникали.
Суттю життя в Росії є суспільна недовіра, небажання довіряти нікому, крім вузького кола родичів і друзів. Судячи з результатiв нещодавнього опитування громадської думки, яке здійснював провідний російський дослідник Юрій Левада, народ виявляє глибоку недовіру до таких, наприклад, інституцій, як суд, міліція й уряд. Деяку повагу виявляють хіба що до Російської Православної церкви й до армії. Поважають також пана Путіна: йому висловили довіру аж 62% опитаних.
Усе це, безумовно, свідчить про те, що путінська формула управління Росією не є непопулярною. Його система «керованої демократії» — вибори за сильної прихильності засобів масової інформації (ЗМІ) та державних інститутів до прибічників президента в поєднанні з економічною реформою — є ідеальним рішенням для пострадянської Росії, яка в іншому разі опинилася б у хаосі.
Очевидним є політичний контроль пана Путіна. Його блок «Єдина Росія» захопив усі впливові посади в Думі. Його підтримують два ультранаціоналістичні угруповання, «Родина» і неправильно названа Ліберально- демократична партія Росії. Комуністи — єдина думська фракція, не прив’язана до президента. За свідченням Володимира Рижкова, одного з останніх семи незалежних депутатів-лібералів, «комуністи сьогодні є одним з останніх гарантів політичного плюралізму в Росії». Що за іронія!
Поза Думою путінські порядки стверджують «силовики» — діючі або колишні співробітники служб безпеки, — безліч яких знову з’явилася в багатьох гілках влади і в економіці. Здається, це не дивує і не турбує багатьох росіян. У нещодавній статті в журналі «Foreign Affairs» Річард Пайпс повідомляє про проведене минулого року в Воронежі опитування громадської думки, в якому 88% опитаних заявили, що якби вони мали вибирати одне із двох, вони віддали б перевагу «порядку» перед «свободою». В іншому опитуванні, на яке він посилається, 76% росіян висловилися на користь відновлення цензури у ЗМІ.
Вся біда в тому, що політичний нелібералізм пана Путіна вже не компенсується його економічним лібералізмом. Наприклад, він поки ще не взявся за величезні монополії, котрі, як і раніше, панують в енергетичному секторі, — газового гіганта «Газпром» і «державну трубопровідну групу «Транснафта». Є зловісні ознаки того, що уряд хоче збанкротити й повернути під свій контроль ЮКОС, найкраще керовану приватизовану нафтову компанію, боса якої, Михайла Ходорковського, запроторили до в’язниці, де він чекає суду за ухиляння від сплати податків і шахрайство.
До того ж, іноземні бізнесмени сьогодні сумніваються в тому, що уряд дозволить перейти в іноземні руки контролю над якимись ще підприємствами енергетичного сектору. Націоналістично налаштовані «силовики» вважають нафту та природний газ невід’ємною частиною національної спадщини Росії.
Аналогічні міркування блокують справжнє право власності в Росії і таким чином перешкоджають розвитку іпотечної системи, яка потрібна для розвитку сектору приватного житла. До того ж «силовики» відомі своєю ворожістю до всіх форм інтересу іноземців до будь-якого аспекту російського життя.
Найтривожніші висловлювання пана Путіна в його нещодавньому зверненні до нації стосувалися не свободи слова й не політичної опозиції, а неурядових організацій. Він звинуватив деякі з них в тому, що ті «не захищають реальні інтереси громадян» і «фінансуються впливовими зарубіжними й російськими фондами», у той час як інші «обслуговують сумнівні групи та комерційні інтереси».
Сама мова, яку він використав, нагадала про завуальовані погрози, які звучали за радянських часів. Це була атака на життєво важливу частину суспільства, яку він не контролює. І в цьому полягає справжнє протиріччя, яке є суттю політики пана Путіна. У своєму прагненні контролювати всі форми політичного життя він дає волю силам, які задушать також і вільний ринок. Будучи в душі чиновником — і «силовиком», — він, здається, не розуміє цю проблему.
