Андрiй ТИЧИНА
Україна — найкорумпованіша держава серед країн колишнього
СРСР та третя за рівнем корупції у світі. Такими є невтішні дані чергового
щорічного рейтингу міжнародної організації Transparency International (штаб-квартира
у Берліні), яка з 1995 року регулярно визначає індекси корумпованості для
більшості країн світу. За рівнем чистоти влади Україна заробила 1,5 бала
з 10 можливих і посіла в рейтингу відповідно 88 місце з 90, тобто третє
знизу. Менше лише в післявоєнної Югославії та традиційного аутсайдера Нігерії.
Причому цей показник з року в рік гіршає — впродовж минулих років ситуація
в Росії та країнах СНД оцінювалася гірше, ніж в Україні, а тепер усі вони
зайняли рядки вище. Звичайно, опубліковані водночас у 70 країнах дані рейтингу
Transparency International далекі від математичної точності й мають суто
суб’єктивний характер. Адже ніхто не підраховував реальну середньостатистичну
кількість хабарів на душу чиновника й тим паче не враховував середній розмір
хабара в кожній окремій країні. Просто 8 незалежних організацій провели
16 досліджень, під час яких було опитано менеджерів великих транснаціональних
компаній, бізнесменів, аналітиків і просто широку громадськість. І ті,
керуючись власним досвідом роботи в кожній із країн, а також прочитаним
про них у періодичній пресі, поставили свої оцінки. Навіть виконавчий директор
Transparency International Джеремі Поуп, згідно з офіційним прес- релізом
організації, визнає, що рейтинг частково «відображає вплив нещодавніх скандалів,
які завдали шкоди сприйняттю доброчесності в країні». Ну не писала світова
преса останнім часом про Україну нічого такого, що не було б пов’язано
з прізвищами Лазаренка, Тимошенко або Волкова. З усіма наслідками, що випливають
звідси. Звичайно, важко собі уявити, що в Україні з корупцією гірше, ніж,
припустімо, в Грузії чи Колумбії. Але проблема в тому, що цей рейтинг і
не претендує на 100-відсоткову об’єктивність. Він просто відображає загальний
настрій світової громадськості та, в свою чергу, впливає на абсолютно конкретний
настрій потенційних інвесторів і міжнародних організацій. Того ж Світового
банку, наприклад. Або Ради Європи...
Політологи вже встигли зазначити, що звіт Transparency
International збігся принаймні з трьома подіями: вирішенням питання про
поновлення кредитування України з боку МВФ і роботою Ради Європи з відстеження
ходу місцевої конституційної реформи i початком парижського самiту Україна
— ЄС. Дивно, але факт — українське представництво організації міститься
в одному приміщенні з «Українською правничою фундацією» Сергія Головатого
й навіть використовує «домен» фундації у своїй електронній адресі. І сам
же Головатий на презентації рейтингу коментував його результати. Недоброзичливці
відразу ж вбачили у цьому підступи української опозиції, яка самовіддано
дискредитує Україну в очах Заходу. Хоча не так вже й просто засумніватися
в об’єктивності та незаангажованості такої авторитетної та розгалуженої
організації, що фінансується USAID і Фондом Сороса. Хіба що Головатий зумів
перекупити їх з власної кишені. Зумів же він злітати за свій рахунок у
Париж на засідання Моніторингового комітету Ради Європи.
У будь-якому випадку пункт «корупція» є одним з ключових
у секретній доповіді Моніторингового комітету про ситуацію в Україні, відісланій,
всупереч правилам (зазвичай такі документи надають лише національній парламентській
делегації), в адміністрацію Президента та Кабмін. Її зміст поки дипломатично
не розголошується.
У цей же час у Києві працюють доповідачі Венеціанської
комісії Ради Європи (консультативного органу РЄ з конституційних питань),
які готують для Парламентської Асамблеї проект рішення щодо двох законопроектів
про внесення змін у Конституцію: «президентського» та «депутатського».
Лише ступивши на українську землю, один з «венеціанців», професор Бертелі,
поспішив заспокоїти український політикум, який дещо нервує й здригається,
щойно згадується назва славетного італійського міста на каналах, пояснивши
мету візиту лише прагненням «допомогти українському народові знайти вихід
із конституційної кризи». «На даному етапі немає підстав для виключення
України з Ради Європи», зазначив він.
Судячи з дій офіційного Києва, не можна сказати, що допомоги
з Венеції в Україні з нетерпінням чекають. До останнього моменту ні преса,
ні навіть самі члени делегації не були поінформовані МЗС про програму їхнього
візиту, й навіть назва готелю, в якому вони зупиняться, залишалася великим
секретом. Було відомо, що вони мають переговорити з кимсь у адміністрації
Президента, побувати в Конституційному суді й Мін’юсті, а також зустрітися
з першим віце-спікером Віктором Медведчуком. Щоправда, самим «венеціанцям»
дуже хотілося, крім іншого, побачитися віч-на-віч і з представниками опозиції,
які готували альтернативний проект внесення змін у Конституцію, оскільки
вони все ж таки мають дати висновок щодо обох варіантів імплементації.
Як відомо, Конституційний суд вирішив, що «депутатський» законопроект не
зовсім відповідає Конституції й надалі в Україні він практично не береться
до уваги. А от в Європі дуже навіть береться. І ще не відомо, який з двох
варіантів там вважатимуть таким, що більше «відповідає нормам європейської
демократії». Європа нам у внутрішньополітичних питаннях, звичайно, не указ.
Тим паче, що «підстав для виключення» поки немає. Але надто вже привабливою
метою є Євросоюз, куди без успішної співпраці з Радою Європи не пускають.
Отож доведеться «венеціанцям» попрацювати з двома імплементаційними
текстами. Якщо не з трьома. Новий документ, має бути найближчим часом зареєстрований
у секретаріаті ВР з ініціативи комуністів. Шансів у нього, звичайно, немає.
Конституційний суд його однозначно завалить через ті ж причини, що й попередній
«альтернативний». Але Петро Симоненко принаймні чітко дав зрозуміти, що
його фракція не піддасться на принади, якими спокушає більшість, й не проголосує
за президентський закон. Поки КПУ зберігає стабільну монолітність — з 115
парламентських багнетів вона не втратила жодного.
У цьому випадку загадкою залишається чутка про нібито подарований
Президентові на день народження список із 300 «залізних» голосів. Брешуть,
мабуть. Без комуністів, соціалістів або «прогресистів» вони цього ніяк
не могли. Надто вже відвертими «приписками» довелося б забивати явну прогалину
такого списку. З іншого боку, в кожної «непримиренної» фракції тепер є
привід захоплено зайнятися «полюванням на відьом» та вирахуванням потенційних
«зрадників».
Невелике напрацювання щодо освоєння «червоної цілини» було
зроблено «яблучниками» Михайла Бродського та Віктора Чайки, які зiбралися
нарешті «легалізуватися». Офіційно зареєструвати власну групу, дотягши
її склад до необхідного мінімуму, їм можуть допомогти кілька колишніх членів
ПСПУ (зокрема й відомий скандаліст і любитель екстремального альпінізму
Олександр Чародєєв), чим остаточно підірвуть віру Наталі Вітренко в торжество
ідеалів прогресивного соціалізму на нинішньому політичному етапі. Своє
відвойоване у виборчих боях, але «знехтуване» більшістю право на власну
фракцію вона раптом чомусь вирішила відстоювати в суді, мабуть, таки повіривши
в незалежність цієї гілки влади. А результати слухання, скоріше за все,
знову гірко її розчарують.
А основні пертурбації, як і раніше, відбуваються всередині
більшості. Ще дещо збільшилася «Трудова Україна», чекає поповнення «Солідарність».
Але найбільшою сенсацією тижня стало повернення «старого рухівця» Олександра
Лавриновича в лоно НРУ. Особливої пікантності цій події додав натяк лідера
фракції Геннадія Удовенка на можливість передачi в майбутньому керма правління
Рухом в руки «молодої високоінтелектуальної людини», яка є «особистістю
в українській політиці». Крім того, у спадщину йому може дістатися не осколок,
а абсолютно повноцінний Рух — уперше після торішнього розколу офіційно
заявлено про прагнення до об’єднання НРУ і УНР в одну структуру. Важко
сказати, що більше вплинуло на рішення Удовенка та Костенка почати домовлятися
— щире бажання забути старі образи й побачити один в одному партнерів,
а не ворогів або ж просто усвідомлення неминучості поразки розрізнених
«напіврухівських» організацій на майбутніх парламентських виборах (особливо,
якщо вони будуть повністю проведені на партійній основі). Навіть якщо це
буде всього лише блок партій, можна констатувати явний прогрес у розвитку
націонал-демократичного руху. І парламентський кулак, разом із союзними
удовенківцям «Реформами-Конгрес», виходить більш ніж значний — 56 голосів.
А з дружньою костенківцям «Батьківщиною» й того більше — всі 87. Питання
лише, чи зійдуться характерами союзники Рухів. А якщо так, то по якому
місцю може вдарити цей кулак?
Дещо підточують монолітну брилу більшості лише дискусії
про кандидатуру нового координатора, що почалися раптом на рівному місці.
Виявилося, що дійсно була така домовленість — міняти координатора кожної
сесії. Просто всі про це якось забули. Надто вже органічно вписався в цю
маловпливову, зате вельми почесну посаду Леонід Кравчук. У СДПУ(о) впевнені,
що якщо так, то хай вже й далі координує. Але інші фракції явно не згодні,
кожна бачить на цьому місці свого лідера. Олександр Волков розставив усе
на свої місця — буде Ігор Шаров або Олександр Карпов. У останнього шансів
більше. Навряд чи хтось допустить хай і такого номінального посилення «трудовиків»,
а посадити людину з «колишньої партії влади» (як це було у варіанті зі
спікером) можна. Мало хто розглядає НДП як серйозний центр впливу. Особливо
після виходу Журавського та Кириченка, які всім розповідають, що мають
намір збити свою «християнську» фракцію, але справжні наміри наполегливо
приховують.
У будь-якому разі внутрiбільшовицькі рухи не розв’язують
головної імплементаційної проблеми. Парламент, навіть пам’ятаючи виставлений
Президентом термін до кінця вересня й загрозу вжити «адекватних заходів»,
не готовий міняти Конституцію. Ніхто навіть не береться передбачити, коли
можна чекати винесення питання на порядок денний. Починають вимальовуватися
й контури можливих компромісів, якими мотивуватимуть опозицію. Головна
принада — поки гіпотетична можливість формувати уряд фракціями більшості.
«Ласкаво просимо у більшість на розподіл портфелів!» Технології реалізації
пропонуються різні. Очевидно, що «Відродження регіонів» наполягатиме на
тому, щоб укласти «джентльменську угоду» між парламентом і Президентом
про те, що прийняті 300 голосів поправки до Конституції наберуть чинності
лише одночасно із законом про парламентську більшість і деякими іншими,
що уточнюють і коригують процедуру призначення міністрів. СДПУ(о) із товаришами
вважають за краще дочекатися, коли Президент перший піде назустріч і підпише
відповідні закони. От тоді вже можна буде й імплементацією зайнятися. А
націонал-демократи, що об’єднуються, міркують про те, щоб «дещо відшліфувати»
безпосередньо текст президентського законопректу, ще раз «пропустити» його
через Конституційний суд і вже тоді голосувати. І всі дещо збентежено сходяться
на тому, що процес може затягнутися на місяць-два. А то й до наступної
сесії. Ну не встигають вчасно. Не вкладаються в термін. То що, розпускати
за це?
Президент поки мовчить або обмежується загальними фразами,
мовляв, усе йде згідно із законом, і він сподівається, що переможе розум.
Залишається тiльки переконати в цьому експертiв iз Венецiанської комiсiї,
яким все- таки вдалося зустрiтися з парламентськими опозицiонерами. Запитання
вони ставили представникам інших суб’єктів конституційного процесу не дуже
приємні. Із другого боку, головне — розібратися в юридичному боці питання.
Підкилимні політичні інтриги не повинні цікавити юристів. А з юридичної
точки зору імплементація відбувається поки що цілком пристойно. Доки не
дійшло до діла.
ДО РЕЧI
Верховна Рада України не проголосувала вчора за внесення
проекту постанови, яка б ініціювала процедуру імпічменту Президента Леоніда
Кучми, до порядку денного роботи парламенту на вересень, повідомляє Інтерфакс-Україна.
За проект, внесений членом об’єднання «Антимафія» Григорієм Омельченком,
проголосувало 140 депутатів. Парламентська більшість — групи та фракції
«Трудова Україна», «Відродження регіонів», «Солідарність», СДПУ(о), «Батьківщина»,
обидва Рухи, НДП, зелені, «Реформи-Конгрес» або голосували проти (64 голоси),
або утрималися (4), або не брали участі в голосуванні (121). У Верховної
Ради немає підстав вносити це питання до порядку денного — так голова ВР
Іван Плющ відповів Омельченкові, який пояснював, що хотів би, щоб Президент
«був юридично чистим перед українськими виборцями і світовою громадськістю»
і заявляв, що в багатьох діях Президента простежуються ознаки злочинів,
в тому числі тяжких.
Спектакль під назвою «імпічмент» розпочався заявою Омельченка
при відкритті шостої сесії ВР. Позавчора його продовжив лідер комуністів
Петро Симоненко — він також вимагав імпічмента Кучми на своїй прес- конференції.
Естафету продовжила лідер прогресивних соціалістів Наталя Вітренко. В інтерв’ю
Інтерфаксу-Україна вона заявила, що 29 вересня буде проведено загальноукраїнську
акцію протесту з вимогою відставки Кучми та проведення дострокових виборів.
За словами Вітренко, це необхідно, щоб не допустити того, щоб наступним
президентом України став Ющенко або Медведчук, кожного з яких лідер ПСПУ
віднесла до конкуруючих мафіозних кланів. Вітренко, схоже, пішла далі за
всіх: одночасно вона вимагає створення національної ради, яка б контролювала
ЗМІ та телеефір і слідкувала за рівним допуском до ЗМІ усіх претендентів
на президентський пост.
Поки що виглядає більше схожим на те, що «меншовики» поки
що просто не мають у запасі нічого іншого, аби нагадати про своє існування
— зате не проти продемонструвати свої можливості тиску на виконавчу владу
за допомогою «народного волевиявлення». Щирість заяв «меншовиків», очевидно,
продемонструють результати голосування про внесення змін до Конституції
за результатами квітневого референдуму. Втім, ще більш складним випробування
імплементацією може виявитися для існуючої сьогодні парламентської більшості.
Віктор ЗАМ’ЯТІН, «День»
