«День» продовжує публікацію думок експертів стосовно суті та значення передвиборних програм кандидатів.
На перший погляд, 26 зареєстрованих кандидатів на посаду глави держави мають означати 26 стратегічних проектів суспільного розвитку.
Здавалося б, така різноманітність програм повинна стати інформаційним приводом для дискусії про розвиток суспільства. Шкода, але аналіз ЗМІ красномовно свідчить, що громадська думка й експертна спільнота залишилися байдужими до оприлюднених програм кандидатів. Більш того, наявне роздратування від такої великої кількості претендентів на президентську посаду.
Скепсис до виборчих програм є наслідком не лише сумніву в щирості намірів багатьох кандидатів (політологи одностайні в тому, що майже половина зареєстрованих кандидатів виконують технологічні функції). Цей скепсис зумовлений також і усталеним ставленням взагалі до яких-небудь політичних програм.
В Україні приймають надзвичайно багато найрізноманітніших програм — галузевих, регіональних, національних тощо. Доля цих документів, як правило, незавидна. Переважно вони залишаються на папері, частіше — виконують роль іміджевого супроводу політиків, які ініціювали їхню появу.
Причини «програмного буму» загальновідомі. З одного боку, програми часто складають без належного ресурсного та методологічного забезпечення. З іншого, низький рівень стратегічної культури управлінців і «життєвий цикл» політиків, обмежений періодом між виборчими кампаніями, не дозволяють реалізовувати проекти, розраховані на перспективу.
Красномовний приклад — кожен новий уряд прагне презентувати свою власну програму діяльності, вдаючи, що до нього попередники нічого не робили.
Хто нині пам’ятає колись розрекламовану програму «Україна- 2010»? Адже для її створення й обговорення було задіяно чималі інтелектуальні й організаційні ресурси. І таких прикладів можна навести чимало.
Діагноз цьому явищу — інституційна нездатність центральних органів влади до здійснення довгострокових програм державної політики.
На цьому тлі, природно, виборчим програмам судилася доля другорядного жанру.
Головними популяризаторами програм мають виступати виборчі структури кандидатів (так звані штаби). Але найчастіше вони цього не роблять. Характерне спостереження — до програм лідерів нинішньої виборчої кампанії навіть їхні прихильники ставляться байдуже. Досить проаналізувати виступи ньюзмейкерів виборчої кампанії, щоб дійти висновку — кандидати самі по собі, їхні програми — самі по собі. Отже, що самі автори виборчих програм не вірять в їхню ефективність.
Слід звернути увагу ще на одну проблему, суть якої полягає у відсутності розуміння того, якою має бути виборча програма. Здається, що самі автори програм не можуть упевнено сказати, що вони створюють, — політичний документ, призначення якого виступати дороговказним орієнтиром діяльності політика, чи PR-й сурогат у привабливій блискучій упаковці.
Звідси програми кандидатів — це химерний симбіоз новаторських ідей, історичного пафосу та рекламних штампів упереміш з нісенітницями. І, звичайно ж, це — потік обіцянок у дусі афоризму Бенджаміна Дізраелі: «Все для всіх».
У текстах програм можна зустріти як абсолютно слушні положення, що відображають актуальні проблеми, так і фантастичні наміри, реалізація яких під силу хіба що деміургам, які володіють надприродними здібностями.
І, проте, програми, представлені кандидатами в цій виборчій кампанії, мають особливе значення. Чому? Це — програми, з якими починається період зміни політичних еліт України.
Попри ідейне та стилістичне різноманіття оприлюднених програм, можна означити в узагальненому вигляді порядок денний актуальних проблем, тією чи іншою мірою спільний для більшості кандидатів. Зміст порядку денного нинішньої виборчої кампанії — предмет окремого дослідження, але, здається, загальними мегапроблемами, навколо яких будуються програми кандидатів, є:
— відновлення державності, необхідність підвищення ефективності державної політики, створення інституційних умов, щоб органи влади реалізовували у своїй діяльності інтереси всього суспільства, а не вузькогрупові або особисті інтереси;
— тема соціальної відповідальності бізнесу, усвідомлення загрози олігархізації економічного та політичного життя суспільства;
— створення умов для забезпечення високого рівня захисту прав людини, необхідність нової якості соціального й економічного життя.
