Що являють собою сучасні НАТО та Європейський Союз?.. Брак інформації про них відчувають понад 60 відсотків громадян України. На цьому наголосив, посилаючись на соціологічні дослідження, директор Інституту євроатлантичного співробітництва Борис Тарасюк. Особливо болісно така необізнаність проявляється на сході України. Громадські слухання в Харкові на тему «Європейське покликання України: нові моделі інтеграції» якраз і мали слугувати заповненню пробілів у знаннях та водночас — вирівнюванню відмінностей між регіонами у ступенях поінформованості населення. Дві дискусії в один день пройшли нещодавно в Харківському національному університеті імені Василя Каразіна. Одне слухання за участю українських та зарубіжних політологів, політиків, дипломатів відбулося в колі керівників місцевих партійних осередків, громадських активістів, університетських викладачів; друге — у студентській аудиторії. Організували слухання очолюваний Борисом Тарасюком український Інститут євроатлантичного співробітництва та німецький Фонд імені Конрада Аденауера, представництвом якого в Україні керує Ніко Ланґе.
Борис ТАРАСЮК, директор Інституту євроатлантичного співробітництва (Київ), лідер Народного Руху України:
— Із 2002 року інститут започаткував унікальний проект, який досі триває, — проект реґіональних круглих столів. Ми вбачаємо своє завдання в тому, щоб допомогти регіональним політичним елітам краще зрозуміти сутність взаємин між Україною і Європейським Союзом, між Україною і НАТО. Наше завдання й покликання полягає і в тому, щоб допомогти знати правду, реальні факти українському громадянинові — особливо в реґіонах. У різних областях України ми вже провели 42 круглі столи й семінари. У Харкові це були вже 43-й та 44-й. Тобто ми робимо те, чого, на жаль, не роблять інші наукові неурядові центри. Ми започатковуємо дискусії, привозимо експертів.
Ми даємо об’єктивну інформацію про те, що є НАТО, що є Європейський Союз, які переваги від співробітництва. Звичайно буває так, що неґатив приносить із собою аудиторія; і саме через те, що вона викладає неґатив, — зав’язується дискусія. І в ході цієї дискусії народжується істина.
До речі, ще за часів президента України Леоніда Кучми, у 2004 році, було схвалено дві амбітні об’ємні програми інформування населення: одна — про НАТО, друга — про Європейський Союз. Вони були розраховані на 2004—2007 роки. Але нічого не робилося ні у 2004, ні у 2005 році, через те що кошти під виконання цих програм не закладалися. І лише у 2005 році, зі зміною влади, за ініціативою Міністерства закордонних справ України було вперше закладено кошти в бюджет на 2006 рік на реалізацію цих двох державних програм.
Запитання — не завжди виразно неґативні — ставилися різними учасниками дискусій: від студентів до журналістів і викладачів. Тож не має значення їх авторство: деякі з них повторювалися як стереотипи в різних аудиторіях і можуть бути узагальнені.
— А чи не краще Україні залишатися нейтральною державою — подібно до Швейцарії, Австрії, котрі не є членами військових блоків? Чи не здається вам, що Україна має для цього чудове географічне розташування?
Борис ТАРАСЮК:
— Ні, мені не здається це. Для того щоб бути нейтральною країною, — а ви посилаєтеся на заможну Австрію, заможну Швейцарію, — Україна ще не є такою заможною, як вони. Країна, яка знаходиться в центрі Європи, на перетині геостратегічних шляхів з півночі на південь, із заходу на схід, — не може бути нейтральною. Тому що ми не можемо дозволити собі виділення достатніх коштів для організації нашої оборони та безпеки по всіх азимутах. Що ж до переваг колективної безпеки, то вона надає такі переваги: бо ґарантує всім її учасникам спільну оборону. І це, звичайно, здешевлює витрати, пов’язані із забезпеченням по всьому периметру такої величезної європейської країни, якою є Україна.
За рекомендацією Верховної Ради, витрати на оборону мають становити три відсотки від валового внутрішнього продукту. Рекомендації НАТО полягають у тому, що на оборону мають витрачатися два відсотки. На жаль, реальність свідчить про те, що Збройні сили України отримують ледь-ледь більше одного відсотка.
У будь-якому разі колективна безпека та оборона, переведення наших Збройних сил на сучасні тактику й озброєння — це вимога, і це потрібно передусім не НАТО, а нам.
Закон України «Про основи національної безпеки» від 19 червня 2003 року — за який, до речі, тоді голосувала на сто відсотків фракція Партії реґіонів і який прийнятий конституційною більшістю, — передбачає вступ України до НАТО і до Європейського Союзу. Між іншим — без будь-яких умов, тобто без референдуму, згадка про який з’явилася уже влітку минулого року.
Ніко ЛАНГЕ, керівник представництва Фонду імені Конрада Аденауера в Україні:
— Якийсь час тому моя київська співробітниця запитала: «Європейська інтеґрація — це така складна річ! І чому Україна обов’язково повинна вступати в Європейський Союз?» Це раціональне питання. Моя відповідь була така: для стабільного економічного розвитку України та модернізації економіки, ефективного використання безумовно великого потенціалу країни — я не бачу альтернативи економічній інтеґрації. І щодо вас особисто, вашої самореалізації, ваших дітей за умов свободи, при якій будуть усі шанси для здобуття освіти, вивчення іноземних мов та вибору професії, — власне кажучи, теж немає альтернативи відкритому сучасному суспільству, основаному на ідеях людської гідності кожного індивідуума.
Уже тепер Україна знаходиться в самісінькій Європі. І я маю на увазі не лише євроремонт, європейські автомобілі та чемпіонат Європи з футболу, право на проведення якого здобула Україна разом з Польщею. Адже дуже символічно, що на тижні, коли внутрішньополітичне суперництво в Україні сягнуло апогею, обидва суперники вирушили до Брюсселя і Страсбурга. Ба навіть риторика дискусії, що розгортається в Україні, — виключно європейська: говорять про демократію, правову державу, політичний компроміс, волевиявлення народу, виконання Конституції.
Можна зауважити, що то — лише слова. Але і п’ятдесят років тому виступи Конрада Аденауера та інших засновників Європейського Союзу про європейські цінності, про європейську ідентичність та європейську зону миру і благополуччя — теж були просто словами. Проте вони дали іскру, завдяки якій європейська інтеґрація стала історією реального успіху.
Як Україні стати частиною цієї історії успіху?.. Гадаю, що ключ — у тому, аби сприймати європейські цінності як свої власні. Україна — не учениця, яка мусить виконувати вимоги європейського вчителя. Жити у свободі, довіряти незалежним судам, бути впевненим в інвестиціях і в тому, що твоя власність твоєю і залишиться, не бути вимушеним давати хабарі чиновникам, діставати можливість навчатися і не платити за це приймальній комісії — це речі, до яких слід прагнути незалежно від того, чи пов’язані вони зі вступом до Євросоюзу, а чи ні.
Олександр СУШКО, науковий директор Інституту євроатлантичного співробітництва (Київ):
— Ми стали свідками того, як політики жонґлюють питаннями європейської та євроатлантичної інтеґрації просто заради того, щоб дати привабливе гасло своєму електоратові: мобілізувати певну частину суспільства на власну підтримку без роз’яснення сутності процесів, які стоять за цими поняттями. Отже, перша проблема — це роздвоєність: з одного боку є слова, з другого — їхній сенс. І в наших дискусіях часто слова і сенс живуть окремими життями.
На цих теренах у Європі ключову роль у ґарантуванні безпеки відіграє НАТО. І саме через це практично всі постсоціалістичні країни, які вступили до Європейського Союзу, прийшли туди через НАТО. Звісно, є різні моделі. Наприклад, країни, які інтеґруються в ЄС із дуже високим рівнем економічного розвитку, — як-от Фінляндія чи Австрія, — можуть пройти свій власний шлях: тобто членство в НАТО для них не є конче потрібним. Тоді як країни, котрі починають процес із консолідації демократії, починають із дуже низького рівня і змушені використовувати наздоганяючі моделі розвитку, — насамперед вдаються до комплексного підходу. Вони долучаються як до системи євроатлантичної безпеки у форматі НАТО, так і — наступним етапом — до членства в Європейському Союзі через здійснення низки соціальних, політичних, економічних реформ.
Отже, на нашу думку — є певне лукавство, коли політики пропонують «розвести» процеси європейської та євроатлантичної інтеґрації: не будемо, мовляв, іти в НАТО, а підемо тільки в Європейський Союз... Ми спостерігаємо, що ті політики, які так кажуть, у більшості випадків не хочуть ані туди, ані туди. Просто за цими словами приховується їхнє небажання здійснювати в Україні системні реформи.
Ігор КОЗІЙ, полковник, Управління європейської інтеґрації Генерального штабу Збройних сил України:
— ...Що це нам дасть? Питання, мабуть, риторичне. Я запитав у колеґи: у скільки разів різниця в зарплатні між чотиризірковим генералом і рядовим у Великій Британії? Він каже: у сім разів. Я порівняв це зі Збройними силами України. Виходить так, що в нас така різниця приблизно між чотиризірковим генералом і полковником. А щоб достойно винагороджувався рядовий — до того нам треба ще йти, йти і йти...
Андраш БАРШОНЬ, Надзвичайний і Повноважний Посол Угорської Республіки в Україні:
— Нині у всьому світі йдеться про змагання між блоками та країнами. І ми живемо в тій частині світу, де воно проходить порівняно мирно. Ваша країна організовує чемпіонат із футболу «Євро-2012», — і нам лишилося тільки поздоровити вас. Але це теж змагання! Інтеґрація — це ще й процес навчання. І навчатися треба також, як програвати. Не навчишся цього — важко буде в майбутньому.
Коли Україна не лише в УЄФА, але й у політиці, в економіці буде серед тих, котрі виграють, — отоді інтеґрація тут буде відчутна як процес для себе, а не для когось.
...Де була Угорщина 16 років тому? Економіка приблизно на 90 відсотків — у руках держави. Тільки 9,5 відсотка становив приватний сектор. Сьогодні — навпаки. Причому власність не лише угорська, але й іноземна. Раніше на 10 мільйонів населення у нас було 100 тисяч вояків угорської армії. Тепер — 30 тисяч. Але ці тридцять тисяч більше знають і вміють, ніж колишні сто тисяч: бо вони вже професіонали.
Треба менше політичних акцій і більше повсякденної роботи. І хоч вірте, хоч ні — але це буде успіх цілого народу. Як це було в нас. Хоча внутрішньополітичні проблеми і в нас є. Це не означає, що немає відмінностей у мисленні партій та організацій про політичні цілі країні. Однак існують певні спільні цінності суспільства. Наш досвід, наш шлях — це відкрита книга для України. Як та скільки використати з цього досвіду — залежить тільки від вас.
— А звідки Україна братиме ресурси на таку військово-політичну операцію, як-от, приміром, у колишній Югославії та в Іраку? І чи потрібно нам це?
Олександр СУШКО:
— В Іраку операцію проводила не НАТО, а група держав. Україна не є членом НАТО, але вона була там присутня. А Німеччина — навпаки — член НАТО, але її там не було. Отже, членство в НАТО зовсім не заперечує суверенітету держави в самостійному вирішеннi: брати чи не брати участь у тій чи іншій миротворчій операції.
...А Югославія — то дуже популярна тема. Югославія розпалася як держава подібно до Радянського Союзу. Проте країни тієї території тепер ближчі до членства в НАТО, ніж пострадянська Україна. І що парадоксально: у нас досі оплакують Югославію за те, що з нею сталося 1999 року, — а тим часом сама колишня Югославія простує в НАТО. Словенія — уже в НАТО і в Європейському Союзі, через два роки в НАТО будуть Хорватія і Македонія, на черзі Сербія...
Так про що ми говоримо? Якщо вже сама колишня Югославія вступає в НАТО — то це означає, що вона не почувається жертвою цього блоку!
А що відбулося? На теренах Югославії близько десятиліття точилися війни. І тут відбулося втручання НАТО. Можна дискутивати про застосовану тактику, але не можна заперечити очевидний факт: до того були перманентні війни, а після того минуло вже вісім років — і війн у колишній Югославії немає. Немає також біженців.
У світовій політиці таке буває: для того, щоб зупинити насильство, треба застосувати насильство. Таким чином, операція НАТО в Югославії довела свою ефективність.
Можна сперечатися, наскільки це довготривало. Цей реґіон залишається нестабільним. Однак того, що там коїлося в 1990-х роках, — уже немає. І важливим підтвердженням певної правоти НАТО є те, що майже всі країни колишньої Югославії наввипередки прагнуть членства в цій організації.
А ми тим часом продовжуємо переживати за 1999 рік...
Тамара ТРАЦЕВИЧ, голова ради центру прав людини «Древо життя» (Харків):
— Україна крокує до Європи, і ця хода є незворотною. А от обізнаність суспільства про Європейський Союз та НАТО залишається майже на стартовому рівні... Громадянин, особливо на сході України, крім того, що ці прагнення псують стосунки з Росією, — не знають майже нічого. Бо це чи не єдиний арґумент, що висувається тими, хто вороже налаштований до НАТО. І таких не переконує в тому числі й факт, що під час спільних військових навчань Росії та НАТО не було жодного протесту російської громадськості, як це було спровоковано у нас. Для них важить одне: Росія не хоче, щоб Україна була в НАТО; а раз не хоче Росія — то маємо не хотіти і ми.
Очевидно, противники європейського вектора усвідомлюють, що обговорення неупередженої, різнобічної інформації здатне істотно змінити не тільки ставлення громадськості до інтеґраційних процесів, а і швидкість становлення громадянського суспільства, несумісного з авторитаризмом, корупцією, бідністю, соціальною несправедливістю. А сучасний стан інформування наштовхує на думку, що така трансформація не для всіх є бажаною.
Мало хто виїжджає, аби задовольнити елементарне право на інформацію селян. Але коли чогось бракує — завжди виникає підвищений попит. У цьому ми переконалися під час дискусії «Україна — ЄС — НАТО: за та проти», що була проведена торік у селі Кам’янці Ізюмського району на південному сході Харківщини. До речі, кам’янські школярі на запитання вікторини про НАТО відповіли не гірше від міських. Бо бібліотекарі, котрі брали участь у круглому столі за кілька місяців до того, привезли додому чималі пакунки літератури.
Бібліотекарі та вчителі, що найчастіше згуртовують інтелект і духовність села, мають частіше відвідувати і європейські установи у Брюсселі, і ті країни, що недавно стали членами ЄС та НАТО. Вони насамперед мають особисто розібратися, що є вигідно для України, а що ні. А ще — сільські журналісти...
Саме тому громадські слухання в Харкові — лише перші заходи із серії запланованих на цей рік.
Ніко ЛАНҐЕ:
— Ми якраз працюємо над книжкою, яка менше зорієнтована на глибокодумність, а більше на практику. Ця книжка про Європейський Союз називатиметься «Європа конкретно» — бо ми знаємо, що в Україні про європейську та євроатлантичну інтеґрацію часто- густо мовиться дуже абстрактно. Тобто в багатьох випадках ані супротивники, ані прихильники не знають точно, про що вони говорять. Це класична ділянка роботи для нашого Фонду імені Конрада Аденауера. Нашу брошуру «Європа конкретно» ми видамо українською та російською мовами і потім розповсюджуватимемо також у Харківській області.
Цього року ми особливу увагу приділяємо східній та південно-східній Україні. Тобто ця зустріч у Харкові — один із низки заходів, які проводемо в цьому реґіоні. У червні ми знову будемо в Харкові, щоб повести розмову про переосмислення спадку минувшини. Це тема, яка теж важлива для європейської інтеґрації, для європейського розвитку України.
Ми також продовжимо роботу зі студентами. Існує така програма, яка уможливлює не лише розмови про Європу, але й практичне ознайомлення з нею. Саме зі східного реґіону ми вирішили запросити дівчат і юнаків, які представлятимуть Україну на Європейських днях молоді в Лейпциґу.
І якщо в реґіонах є цікава ініціатива, добра ідея, що стосується європейської та євроатлантичної інтеґрації, — ми готові радо їх підтримати.
