Схоже, що на українському політтеатрі склалася чудова ситуація — народ винесено за дужки й усі спектаклі розігруються для однієї людини.
Коли пан Рабінович зустрічається з бізнес-десантом з Ізраїлю й після цього повідомляється про їхню готовність вкласти в Україну $1 млрд. — не потрібно замислюватися про реальність проектів: інформація призначена Президенту й покликана показати йому могутність плеча, пропонованого для опори.
Коли «зміцнені» соціал-демократи пана Медведчука заявляють, що Президентом буде той, кого запропонує СДПУ(о), — це також не для електорату, який уже остаточно заплутався в нетрях соціал-демократичних структур, тим паче, що перед кожними виборами буває свій «Ювентус». Це натяк діючому Президенту, на кого треба спиратися зараз — зрозуміло, при дотриманні взаємних інтересів.
Коли в серйозній газеті один місцевий Філ Донахью на жахливій суміші містечкового підлабузництва з псевдоамериканською стилістикою розповідає нам, чому «цей хлопець» Кучма як Президент буде «живіший від усіх живих», не помічаючи при цьому, що вибудовувати мимохідь паралель «Сивкович, Горбулін» — «Волков, Рабінович» для країни жахливо самовикривально — це також призначено тільки для одних вух — найголовніших у державі. При цьому «хлопець», котрий пише, думає, що він дуже хитрий, і всі інші «хлопці» зрозуміють потік його свідомості під заголовком «Налякали їжачка... опозицією» зовсім навпаки: попереднім «їжачком у тумані» був, як відомо, малий президент Юрій Мєшков... Утім, не про це мова. Очевидно, що «політичний холдінг» — це зовсім не єдина сім’я, як декому здалося, а два, скажемо так, різних кібуца, які, майже видушивши ослаблену невдачами НДП, розпочали негучну боротьбу за сферу впливу в кабінеті №1 під гаслом «Обери мене!». І одним із засобів цієї боротьби служать послання через пресу.
Цікаво, що в умови цієї гри втягуються й інші сили — пригадаємо, як недавно через газету подавав сигнали про свою відданість і необхідність Президенту пан Горбулін, котрий завдяки розуму й видноколу, мабуть, розуміє певну незручність ситуації, але не ризикує ходити в уже чужий монастир зі своїми статутами.
У країні складається щось дивовижне. Політична преса насправді вже давно не «засіб інформації» соціуму, а служить винятково для передачі знаків і сигналів на Банкову. Іноді, правда, є й зустрічний рух. Як приклад можна пригадати, як пропрезидентські «Факти» передрукували з кололазаренківської «Політики» огидний і нерозумний «антимарчуківський» матеріал, даючи цим знак: «Вас зрозуміли, йдемо на прийом...» Є також інші спогади — про запуски «дези», яка мала внести певні корективи в мізансцени навколо трону...
Нинішня гра має суто передвиборний напрям — точиться боротьба за головні ролі. Причому цікаве й нове, що народу не лише не видно серед дійових осіб, а навіть як масовку його, мабуть, взагалі в кошторис не внесли. Можливо, цим пояснюються кухонні політологічні суперечки про те, чи є, як і раніше, допустимою в результаті «погрішністю» 5% — 7%, чи цифру безболісно можна довести до 15%, і тоді участь мас у виборах матиме просто символічне значення. Утім, матеріал для аналізу задумів ми отримаємо під час спостереження за народженням нового закону про вибори Президента й аргументацією різних сторін... Хоча попередні дані, які в Банківської на умі, а в Президента — на язиці, свідчать, що «ідея про 100 кандидатів» покликана довести всіх, «навіть хто шалений був», до цілковитого божевілля, і, таким чином, підозра про «вибори без електорату» дістає підтвердження.
Утім, почет, який знову збирається зіграти короля, повинен враховувати історико-літературний досвід: завжди може знайтися хтось не ознайомлений із правилами гри, хто викличе ентузіазм народу, саме не оцінивши нове вбрання короля. Тим паче, якщо навіть академічна шапочка з китичкою виглядає на ньому, як блазенський ковпак із балабончиком...
№193 09.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
