1. Яким ви запам’ятали 2008 рік? Яким він залишиться в історії України та світу?
2. Складіть ваш особистий рейтинг подій минулого року.
3. «День-2008»: яким ви його побачили? Яким хочете бачити в 2009-му?
4. Розкажіть про себе: місце проживання, вік, професія, захоплення...
5. Ваше новорічне звернення до українців або афоризм.
1. Рік складний із тенденцією до погіршення. Багато невиправданих надій. Ускладнення міжнародних стосунків і погіршення економічного становища. Неприємне враження справило з’ясування стосунків між українськими політиками. Проте міжнародна спільнота визнає Голодомор 1932—1933 років геноцидом української нації, а отже — й українську надію.
2. На першому місці — відзначення 75-х роковин Голодомору. Сподіваюсь, що вшанування пам’яті мільйонних жертв українського народу, вбитих голодом наших близьких предків сприятиме консолідації української нації. Російсько-грузинська війна засвідчила зростання загрози суверенітету республік колишнього Радянського Союзу і висвітлила, хто є хто в українській політиці. Економічна криза може відкинути наше суспільство назад і змусити знову переборювати вже подолані труднощі.
3. «День», як завжди, виділяється високим рівнем аналітичних статей, патріотичною інтелектуальною позицією. Також викликає інтерес історична тематика. Вітаю започаткування рубрики «Сонячні кларнети». Раджу залучити в автори цієї рубрики поета й історика української пісні Володимира Капустіна.
4. Я живу в місті Ірпені на Київщині. Мені вже 52 роки, 21 рік пропрацював директором Ірпінського історико-краєзнавчого музею. Реорганізував цей музей із шкільного в міський, довів до звання народного, добився, працюючи один, надання музею приміщення в центрі міста, написав підручник з історії рідного краю для ірпінських шкіл і понад 200 статей цієї ж тематики. А нинішня ірпінська влада стараннями депутатів міськради від БЮТ Людмили Янкової за всі ці заслуги звільнила мене за статтею про невідповідність займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації. Звільнила з такими порушеннями права, що я подав у суд. А поки що безробітний.
5. За зміцнення України! За краще життя! Будьмо свідомими українцями!
1. Бодай невеличка пригорща українських успіхів у цьому році знайдеться. Скажімо, виступ наших олімпійців у Пекіні. Здобутки братів Кличків... Чим не привід для національної гордості? Успіхом, хоч і малим, вважаю літню заяву Ніколя Саркозі у Варшаві про те, що «Україна, безумовно, європейська країна». Сказав це, очевидно, «навиріст», як заохочення. Продовжити перелік здобутків, на жаль, не можу. Особливо у соціально-економічній та політичній сферах. Були надії на вагомий урожай зернових, та втішних реляцій хліборобів щось не чув. Про успішну боротьбу з фінансовою кризою, котра дуже боляче і суто по-українськи відгукнулася в нас, нічого позитивного сказати не можу. Стривожили прояви затримання виплати зарплат, пенсій, перші повідомлення про наміри деяких роботодавців виплачувати людям заборговані гроші «натурою»... Брр! Пригадалися часи до 2000-го року...
2. Особистий рейтинг подій року такий: відзначення 75-х роковин трагічного Голодомору-геноциду в Україні (до Києва з цієї нагоди приїжджали поважні зарубіжні гості); четверті роковини відомої помаранчевої революції (було над чим задуматися, з погляду нашого сьогодення, про причини й наслідки невдач); а третя за рейтингом подія, на мою думку, — це 17-річчя проголошення державної незалежності України та Всеукраїнського референдуму 1 грудня на підтримку Акту незалежності, з одночасними виборами Президента держави. Ми є, ми сущі в Європі й в світі, серед інших країн і народів! А от похвалитися чимось — прикладів таки мало знаходимо. Це теж привід для рефлексій. Обмежуся основним, як на мене, початковим, з якого й почалися інші негаразди: 1) обіцяне нам цивілізоване розлучення із «совєцькою» імперією зла не було здійснене; наші еліти, ні тодішні, ні пізніші, не зуміли покінчити з візантійською політичною культурою. Навіть таку вимогу не було поставлено. Як же ми думали йти «у Європу», долучитися до тодішнього «Вишеградського трикутника»?.. Якось проскочити «між краплинами дощу»?
3. Цьогорічний «День» побачив дуже різним. У листопаді — грудні, наприклад, багато в чому інакшим, ніж п’ять — вісім місяців тому. Декількох знаних мені авторів, особливо з «Пошти «Дня», не зустрічаю в газеті... Перестали писати чи щось інше трапилось? Шануймо тих, хто має зрозуміло виражені погляди на справді важливе, свої теми та бачення проблем, не плутається в усьому. Всі ми люди (скажу так: лише люди), кожен може у чомусь помилятися. Про наступний рік. Хотів би, щоб газета час від часу порушувала питання, згадані наприкінці відповіді щодо другого пункту анкети. Дуже хотів би також зустрітися з вами, шановна Ларисо Олексіївно, як давній читач і автор газети, в одному із січневих номерів «Дня», почути сьогодні такі ж відверті, щирі висловлювання на різні, не байдужі вам справи, як ви це зробили у січні 2002 р., з нагоди першого свого редакторського п’ятиріччя.
4. Що розповісти про себе особисто? Добре запитання, а відповідь буде коротка. Почуваюся вільною людиною. Не цураюсь вчитися в інших. Часом згадую колишнього дописувача «Дня» Івана Гватя з Праги: говорив українцям про моральну важливість «спроби засоромитися». Чуєте? Спроби засоромитися....
5. Пропоную давню галицьку примовку: «Завжди так не буде» (народний її варіант: «Все так не буде!»). Оптимістичний афоризм.
А на закінчення — маленька приємна згадка. Десь восени 1999 року отримав поштою довідку на цупкому жовтуватому папері про прилучення мене до гурту «експертів «Дня», і закінчувалася вона словами: «до останнього «Дня». І підпис головного редактора. Житимо довго і щасливо. Усі ми також — всупереч чомусь лихому.
1. Рік був без великих несподіванок. Нинішні прикрощі ми вже проходили, немає в них несподіваних моментів. Країна не розвивається. Дивує Ющенко. Я тричі за нього голосував, тепер виходить, що себе він ставить найважнішим. Цікаво, який діагноз поставив би йому Бехтерьов? Нічим хорошим в історії України цей рік не залишиться, хіба що побачили нормального спікера Яценюка.
2. Наочно побачив Л. Івшину та Марчука в Ялтинському театрі, сфотографував, є фото. «День» — улюблена газета, за Марчука голосував на виборах. На жаль, не пройшов. Обидва мені цікаві.
а) «Реалізація» Тимошенко;
б) світова криза;
в) нашому коту виповнилося 16!
3. Як багаторічний читач і прихильник напряму газети, вважаю, що газета тримає планку. Прикро, що не знаходжу цього року матеріалів Клари Гудзик, якщо вона хвора — бажаю видужання. Без неї ваша газета «неповна» (за Платоновим). Соцпартія у величезних кількостях розповсюджує тут безкоштовно свою газету. Добре було б — «День» у вигляді дайджесту, хоча б один разів у місяць один екземпляр на під’їзд.
4. М. Ялта, вул. Червоних партизан, 9/2, кв. 27, Губерман Віталій Матвійович, 63 роки; різні напрями в літературі, живописі, музиці. Професія — інженер. Хобі — кулінарія, маю велику бібліотеку, кулінарні книжки у великій кількості, цікавить також, театр, туризм.
5. «Если в мизерном составе чувство чести и стыда влить вождям, то страх представить их мучения тогда».
«Живя в загадочной отчизне из ночи в день десятки лет, мы пьем за русский образ жизни, где образ есть, а жизни нет».
— Якщо оцінювати 2008 рік із точки зору політичного становища української держави, то, безперечно, він увійде в історію як один із найнеспокійніших та найнестабільніших за останній період. Затяжна політична криза, протистояння президента й прем’єра, тривала бездіяльність парламенту, дочасні вибори київського голови, зрештою, «цунаміподібна» хвиля економічної кризи і безпорадність можновладців супроти неї — це те очевидне тло, яке не лише вирішальною мірою визначило внутрішньополітичні події, але мало наслідки й у зовнішньополітичній площині. Втім, можна обрати й інший пункт огляду й поглянути на рік, що минає, крізь призму віднаходження українцями самих себе. На превелику втіху, тут — у культурній та гуманітарній сферах — є бодай невеличкі позитивні зрушення. Отже, мій рейтинг подій.
1. Війна у Грузії, яка змусила замислитись про хисткість ситуації у Криму.
2. Відмова Україні у наданні ПДЧ, яка знімає це питання з порядку денного на невизначений термін.
3. Переведення кінотеатрів на українську мову. Фактично, йдеться про набуття голосу, здобуття можливості промовляти, вихід зі стану немовляти.
4. Смерті на дорогах внаслідок безвідповідальності (якщо висловитися літературно) водіїв. Наочний і виразний вияв варварства, в яке упадаємо, свідчення браку людяності, занепаду моральності, знецінення людини та її життя.
5. Смерті від вакцинації. Якщо поглянути глибше — показник ставлення до України як поля для експериментів. Нам підсовують казна-які препарати, а ми мовчазно вводимо їх нашим дітям.
6. Підтасована перемога Я. Мудрого у проекті «Великі українці». Без коментарів.
7. Відкриття меморіалу пам’яті жертв Голодомору. Нарешті наша пам’ять знаходить уречевлення в матеріальних об’єктах.
«День» дивував, а отже — змушував замислитись, надихав, а отже — спонукав до дій, відкривав очі, а отже — вчив, давав змогу висловитись, а отже — взяти участь у житті, зрештою, був частиною цього життя (і, зокрема, мого особистого). Хотілося б, щоб наступного року це продовжувалося.
Народився 3 березня 1984 року в Донецьку, значну частину життя прожив у Луганську, від 2001 року знову мешкаю у Донецьку. Закінчив історичний факультет ДонНУ (2006), наразі навчаюсь в аспірантурі ДонНУ зі спеціальності «Соціальна філософія та філософія історії». Старший викладач кафедри філософії ДонНУ.
Учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді.
Від 2001 року працював журналістом у різних друкованих ЗМІ, а також на радіо та телебаченні. Від цього року — позаштатний кореспондент «Дня», редактор газети «Поштовх Плюс» (Донецьк).
«Скажіть їм, що Україна — це перш за все дух, а не матерія, і що тільки перемогою духа може бути з хаосу матерії створено щось, що є, що має свою душу, що існує — власне Україна» (В. Липинський).
вільного спілкування молоді, аспірант Донецького національного університету