Шеф-редактор групи сайтів «Обозреватель» («Оглядач») Олег Медведєв добре відомий ще і як політтехнолог. Однак будь-які кроки тієї чи іншої політичної сили О. Медведєв прагне оцінювати з погляду не лише технологій, але й суспільних запитів. Чому політичні скандали можна назвати мірилом поінформованості та демократичності суспільства? На які міркування наштовхує нова політична конфігурація, що склалася після відставки Юлії Тимошенко? Про це — i не тільки — в інтерв’ю Олега Медведєва «Дню».
— Відома ваша думка щодо того, що політичні кризи йдуть на користь суспільству. Аргументуйте, будь ласка, адже дані соціологічних опитувань засвідчують інше: спостерігаючи владні конфлікти, люди розчаровуються у владі, починають запитувати, за що вони стояли на Майдані та iнше?
— Це якісно нова політична ситуація, до якої люди не звикли. В Україні вперше почали виникати європейські політичні скандали. У нас же звикли порівнювати ситуацію передусім із Росією. Але 70— 80-вiдсотковий рейтинг Путіна пояснюється, на моє глибоке переконання, тим, що російське суспільство не має різнобічної інформації, в ньому немає політичної конкуренції й немає демократії. Будь-яке суспільство, в якому один політик має дуже високий рейтинг, — це суспільство автократичне, позбавлене вільного вибору.
— Що тоді, на ваш погляд, мала на увазі Юлія Тимошенко, коли під час нещодавньої поїздки до Росії сказала в інтерв’ю радіо «Эхо Москвы», що росіяни можуть пишатися своїм президентом?
— Думаю, йдеться про звичайну дипломатичну ввічливість. Яка, можливо, викликала певний негативний резонанс в Україні... Але дипломатія є певні загальнонаціональні інтереси, які потрібно розглядати поза контекстом внутрішньополітичної боротьби в Україні. Тому, скажімо, і Ющенко, і Тимошенко в Росії повинні робити компліменти Путіну, в Туркменістані — Туркменбаші i так далi...
Отже, що виграє українське суспільство від тих скандалів, які зараз відбуваються? Воно більше знає про свою політичну еліту. Згадаймо, яка гостра сутичка за владу відбулася в Росії напередодні арешту Ходорковського між, як кажуть, староєльцинською родиною, чекістами, кремлівськими лібералами і т. п. Але ж це практично не виходило на публіку, — якщо не рахувати резонансної статті Гліба Павловського на захист Ходорковського!.. У нас сьогодні, навпаки, всі такі конфлікти є відкритими для суспільства. Можливо, суспільство сприймає їх негативно через те, що воно звикло до існування в системі кучмівських координат, коли політична кухня була закритою від пересічних громадян. Так, останні роки попередньої влади перетворилися на майже суцільний скандал, але це був скандал в межах політичної еліти, інтернету тощо. Ця тема не дискутувалася на загальнонаціональних каналах, із цього приводу не відбувалися відкриті дебати, суперечки втягнутих у конфлікт сторін... Умовно кажучи, якби ситуація в галузі засобів масової інформації в часи «касетного скандалу» була такою, як зараз, попередній президент напевне пішов би тоді у відставку.
А нинішні скандали свідчать про те, що Україна розвивається демократичним шляхом. Політичні конфлікти виникають у всіх європейських країнах. У Польщі, наприклад, йдуть постійні корупційні скандали. Там один кандидат взагалі знявся з виборів через корупційний скандал, хоча він мав шанси вибитися в лідери виборчих перегонів.
— В Україні таке можливо, щоб хтось відмовився від боротьби за владу через звинувачення в корупції?
— Вважайте, що це вже сталося: я даю вам стовідсоткову гарантію того, що у виборчому списку «Нашої України» не буде Петра Порошенка.
— Навіть у, приміром, шостій десятці?
— А це все одно. Ви його поставте хоч 225-м, — преса одразу напише, що це «список Порошенка». Тому, якщо там у виборчому штабі сидітимуть розумні люди, — а я переконаний, що саме так і буде, — цього не станеться. Немає політика Петра Олексійовича Порошенка, — є «політичний труп». Це вже інша тема — справедливі чи несправедливі, обґрунтовані чи необґрунтовані висунуті проти нього звинувачення.
— До речі, громадськості зрештою скажуть чітко, чи підтвердилися підозри щодо корумпованості президентського оточення, чи ні, як ви вважаєте?
— Бачите, Генеральна прокуратура довго тикалася-микалася, але все ж таки знайшла підстави для порушення кримінальної справи. Ви ж розумієте, що відкривати чи не відкривати кримінальну справу проти Петра Порошенка — це дуже складне політичне питання, й для Генпрокуратури також. Із огляду на нашу правову систему, систему взаємин виконавчої влади та Генпрокуратури, думаю, якби був найменший шанс уникнути відкриття такої справи, його б уникнули. Крім того, наскільки мені відомо, Олександр Зінченко збирався оскаржити бездіяльність прокуратури. Чи є в цієї справи перспектива? Складно сказати — цей процес може розтягтися на кілька років. Адже, як вам відомо, швидкоплинні судові процеси властиві лише диктаторським та автократичним режимам. Навіть у Росії процес над Ходорковським тягнувся кілька років. Окрім того, за Петром Порошенком залишається право на захист, і юридичний, і медійний також.
— Чимало експертів вважають, що справу проти Порошенка Святослав Піскун порушив, відчуваючи неминучість відставки: аби, мовляв, мати потім можливість пов’язати усунення його від посади з виявленою нібито принциповістю. Тобто це був перш за все політичний крок. До слова, днями кілька політологів наголосили на тому, що шанси бути затвердженою Верховною Радою на посаді генпрокурора сьогодні має лише «політично нейтральна» кандидатура. Проте назвати таке прізвище ваші колеги не спромоглися. А ваша думка?
— На жаль, українська політична система побудована таким чином, що генеральний прокурор у ній є політичною фігурою. Чого можна іншого очікувати, якщо Президент може публічно, перед телекамерами, взяти слухавку, зателефонувати до прокуратури й наказати когось випустити чи, навпаки, посадити, — пам’ятаєте Козинську історію? Тому генпрокурор у цій системі політичних координат мусить діяти, враховуючи й політичні фактори. Саме через це, до речі, корені проблеми з виходом на замовників убивства Георгія Гонгадзе слід, на мою думку, шукати глибше, ніж на рівні персони генерального прокурора. Закликаю поміркувати, подивитися зокрема на нову політичну конфігурацію, яка склалася після відставки Тимошенко, коли влада змушена була піти на пакт із Януковичем, коли раптом Леонід Кучма почав цілуватися перед камерами з Юрієм Єхануровим, давати оцінки ситуації, поради Ющенку, радіти відставці Тимошенко і т. п. Я жодною мірою не є фанатом Святослава Михайловича, але з цієї мозаїки випливає, на мій погляд, висновок, що Піскун — не єдина людина, якій можна пред’явити претензії з приводу гальмування розслідування «справи Гонгадзе».
— Ті чи інші політичні сили використовували, хоч як би цинічно це звучало, «справу Гонгадзе» під час уже двох виборчих кампаній. На вашу думку, це відбуватиметься і втретє?
— Не думаю. На мою думку, ця справа вже поза виборчим контекстом. Але що стосується її завершення, то, боюся, вона може не завершитися і до наступних президентських виборів. Політичний союз нової та старої влади, який склався останнім часом, унеможливлює, з мого погляду, пошук замовників вбивства журналіста. Точніше, проблематичним є назвати їхні прізвища й юридично довести їхню причетність.
— Складається, однак, враження, що нинішня влада залишає за собою право відступати від досягнутих із своїми новими союзниками домовленостей...
— Хіба? Але ж Президент підписав — під примусом Януковича — закон про недоторканність депутатів місцевих рад...
— І одразу ж заявив, що звернеться з приводу цього закону до Конституційного Суду.
— Наскільки я розумію, на цей момент у країні немає дієздатного Конституційного Суду. І невідомо, коли КС запрацює на повну потужність, і коли в нього дійдуть руки до розгляду цього питання. Тим часом фігуранти багатьох кримінальних справ, яких влада обіцяла показово покарати, користуватимуться депутатським імунітетом. Тобто багато хто внаслідок пакту Ющенка-Януковича й підписання відповідного закону отримав можливість «перекантуватися» до парламентських виборів, після яких — пересісти з крісла місцевого депутата в крісло депутата Верховної Ради, недоторканності якого ніякий Конституційний Суд не загрожує.
— Як би ви класифікували сьогоднішню українську опозицію — за кольором, тривалістю протистояння владі тощо, і які ризики для неї, з вашого погляду, зараз існують?
— Якщо спиратися на соціологічні дані, то лідером у номінації «опозиція» сьогодні є, напевне, Віктор Янукович. Тобто більша частина респондентів зі значним ступенем упевненості називає опозиційною Партію регіонів. Зрозуміло, що в перехідному стані перебуває зараз Блок Юлії Тимошенко...
— У перехідному стані — до чого?
— Можливо, БЮТ не проголосить себе опозицією до Президента Ющенка. Але, думаю, через певну систему сигналів, дій, критики влади й т. п. формуватиметься громадська думка щодо того, що Блок Тимошенко також є опозицією.
— Тоді чому б їм не сказати про це відверто?
— Тому, що це з технологічного погляду буде неправильно. Опозицією себе не проголошують, опозицією стають завдяки певним діям. Це по- перше, а по-друге — очевидно, ще немає певного соціологічного запиту на проголошення Блоком Тимошенко себе саме такою опозицією.
— Сьогодні кажуть: «Помаранчева влада створила собі помаранчеву опозицію»...
— Це вектор руху. Це поки що оцінки журналістів та експертів. Питання в тому, коли виборці почнуть сприймати цей факт саме таким чином.
