Слово «Сім’я», яким колись влучно характеризували оточення російського президента Бориса Єльцина, сьогодні дедалі надійніше в’їдається в оточення Віктора Януковича. Служба безпеки, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство оборони, Національний банк, Державна податкова служба, а тепер і Міністерство фінансів — усі ці структури очолюють люди, яких пов’язують із нинішнім главою держави або його синами. «Вже зараз ясно, що «сімейний інтерес» поки що зводиться до двох найважливіших сфер — грошей та безпеки. Грошей, я думаю, зрозуміло чому. І зрозуміло чому — до безпеки. Бо хтось же повинен охороняти досягнення першої особи та його близьких у фінансовій галузі», — пише у своїй колонці журналіст Віталій Портніков на сайті Newsru.ua.
Призначення на високі «ласі» посади «своїх» означає перерозподіл упливу і капіталів. Іншими словами, наступ «нових» капіталів на «старі», про що вже вчора писав «День». До речі, «старі» за два роки президентства Януковича суттєво посунули або принаймні дали зрозуміти, що треба ділитися із Сім’єю. Позиція олігархів послаблюється ще й тим, що вони розрізнені. На сьогодні журналісти виділяють мінімум дві групи, які конкурують між собою, — це «РосУкрЕнерго» і «донецькі», не говорячи про інші, менш впливові. Про конкурентів серед опозиції говорити важко. Їх поступово «зачищають». Про це свідчить нещодавнє сенсаційне інтерв’ю одеського бізнесмена, глави обласної організації партії «Фронт Змін» Володимира Немировського «Українській правді», де він розкриває схеми наступу влади на опозиційні капітали.
«У боротьбі влади й олігархів ніхто не переможе, — говорить політолог Володимир Лупацій. — Якщо говорити про адміністративну (силову) групу й чисто бізнесову, то такий конфлікт однозначно не йде на користь державі. Більше того, він не підвищує конкурентоздатність цих гравців, тому що не може бути ефективною держава в міждержавних відносинах, якщо вона не спирається на підтримку національного бізнесу, і навпаки, національний бізнес буде програвати на міжнародних ринках, якщо в нього за спиною не буде геополітичного маркетингу, який неможливо здійснювати без держави, зовнішньополітичних відомств. Одним словом, це боротьба, що веде до самознищення».
Хто кого — залежить від громадян. Так вважає політичний психолог Віктор Рибаченко: «Наразі триває «перетягування канату». В допрезидентський період Янукович був залежний від олігархів, але з отриманням ним посади глави держави він повен рішучості зламати цю ситуацію й зробити так, щоб Сім’я стала над олігархатом. Його головна мета — це розв’язати собі руки, стати менш залежним і найбагатшим в Україні. Не виключаю, що кінцевою метою є розробити й заволодіти капіталами нинішніх олігархів. Звичайно, останні навряд чи поступляться. У них достатньо могутні важелі для боротьби. Хто кого замінить, буде залежати від настроїв людей у країні. Чим більше зростатимуть протестні настрої, тим слабкішою буде позиція Януковича».
На жаль, у всій цій цинічній боротьбі «верхів» інтереси громадян стоять далеко не на першому місці. Про них взагалі забули, їх повністю ігнорують. Виходячи з класичного визначення форми правління, Україна сьогодні більше нагадує автократію чи плутократію, ніж демократію. А в українській ситуації це — загроза державності. Тож відповідь на питання «хто кого?» може виявитися несподіваною: «Програють усі!»
«ВЕРТИКАЛЬ ЩЕ МАЄ ЗАПАС ДО ПОЧАТКУ РУЙНУВАННЯ»
Олександр МАРТИНЮК, керівник недержавного аналітичного центру КІС «Леон-Аналітик», голова Волинської обласної організації партії «Реформи і порядок»:
— Природа обох цих суб’єктів українського суспільного життя дуже подібна, якщо не ідентична. Вони обидва — і так звана Сім’я, і великі олігархи — набули нинішнього стану на ѓрунті однакових методів, керуються подібними цінностями й підходами. Тому конфлікт між ними значною мірою штучний, він може дуже довго перебувати в латентній фазі, загострюючись лише в моменти спроб критичного перерозподілу ресурсів переважно на користь Сім’ї.
Для українського народу, що залишається основним донором для обох згаданих суб’єктів, був би вигідний не просто конфлікт між ними чи взаємопоборювання з почерговим успіхом, а блискавична війна на взаємознищення. Якщо ж не керуватися критеріями романтичної суспільної доцільності, а покладатися лише на аналіз перебігу подій, то феодально-адміністративна вертикаль на чолі з Президентом Януковичем ще має певний запас до свого пікового стану й початку руйнування: ще кілька кадрових рішень, опанування кількох важелів, а далі маятник почне рухатися у зворотний бік. Олігархи й весь великий бізнес фінансуватимуть і підтримуватимуть усе, що зможе бути противагою Сім’ї, — опозицію, громадські рухи, інформаційні інструменти. Адже інакше на них чекає роль найманих керівників з обмеженими повноваженнями в бізнес-структурах, що ще вчора їм нероздільно належали.
«У НАС МОЖЕ СКЛАСТИСЯ ПРЕЗИДЕНТСЬКА ВЛАДА МОНАРХІЧНОГО ТИПУ»
Віктор ПАЩЕНКО, доцент кафедри політології Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара:
— Для того, щоб поставити під контроль олігархів, у Президента є всі сили. За два роки правління він зосередив у своїх руках усю повноту державної влади. Передусім встановив контроль над силовими структурами. Крім того, він контролює парламент і владу на місцях — обласні та районні адміністрації. Олігархи цьому не можуть протиставити нічого. Хіба що засоби масової інформації, але вони розрізнені й не є єдиною силою. До того ж, симпатії суспільства аж ніяк не на боці олігархів. І якщо Президент вирішить посадити якого-небудь олігарха, то суспільство лише аплодуватиме. Структура влади, яку створив Президент з опорою на Сім’ю, дозволяє йому нікого не боятися. Уразливість олігархів полягає в тому, що права власності в Україні фактично не гарантовані. Наші олігархи не почуваються спокійно, оскільки власність можна перерозподілити за допомогою держапарату. Не виключено, що в Україні таким чином може скластися незалежна президентська влада — майже монархічного типу, здатна давати й забирати посади на свій розсуд.
«ОБИДВІ СТОРОНИ НЕ ЗАЦІКАВЛЕНІ У ВІДВЕРТОМУ ПРОТИСТОЯННІ. АЛЕ ...»
Ігор ТОДОРОВ, професор, незалежний експерт, Українська асоціація європейських студій, Донецьк:
— Так, зараз спостерігається певне витіснення старих капіталістів новими, проте можна в цьому побачити й «додавання» нових до старих... Кадрові перестановки, безумовно, свідчать про посилення впливу безпосереднього «сімейного» оточення Президента. Втім, здається, зарано ставити питання «хто кого перший замінить?». Обидві сторони не зацікавлені у відвертому протистоянні. Старі капіталісти вже з власного досвіду знають, що великий бізнес потребує тиші. Але надмірна агресивність «молодих» може спровокувати їх на жорстку протидію подібному «рейдерству». Сумно, проте такі розбирайлівки нічого доброго нашим співвітчизникам не обіцяють...
«ВИГРАЮТЬ ТІ, ХТО ЗМЕНШИТЬ СВОЇ АПЕТИТИ»
Дмитро ОМЕЛЬЧУК, викладач Таврійського національного університету, кандидат історичних наук:
— Цей процес у чомусь подібний до російського, тому що Президент, зрештою, для блага народу і країни має якось приборкати олігархів, і це, з погляду перспективи розвитку держави, дуже правильно. Бо таке значне майнове розшарування, як у нашій країні, рано чи пізно викличе неабияке соціальне загострення. Але все-таки ми не можемо порівнюватися з Росією, бо в нас немає такого потужного президента. Мабуть, у нас олігархи швидше замінять президента, ніж дозволять себе знищити. Тут важко прогнозувати механізм, але це може відбутися без імпічменту чи соціального загострення. Скажімо, якщо залишиться єдиною Партія регіонів, вона висуне іншу людину на наступних виборах. Гадаю, може зовсім не йтися про дострокове усунення, але, зрештою, олігархи можуть досягти своєї мети, просто примусивши його зупинитися на півдорозі, а згодом замінивши на іншого. Тобто можливий ще й третій варіант.
Але я певен, що врешті-решт самим олігархам доведеться через дуже короткий час змінити своє ставлення до Української держави. Тому що стара лінія викачування коштів і збагачення одиниць за рахунок держави веде в глухий кут, до колапсу, зокрема — самих олігархів: втрачається конкурентоспроможність, соціальна стабільність, Україна втрачає позиції на світовій арені. Тому війну влади і олігархів виграють багатії, які примусять Президента зупинитися й припинити свій наступ, але які потім теж будуть змушені зменшити свої апетити. Цей крок олігархам дуже нелегко дасться. Втім, вони будуть змушені це зробити. А Президент зараз через те, що весь світ усвідомлює його нездатність забезпечити соціальну справедливість у державі, втрачає підтримку за кордоном, повагу світової спільноти, й це дає більше шансів олігархам і тим людям, які працюють з ними.
«УСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ВИБОРЦЯ... ПОКИ ЩО...»
Ігор ГУЛИК, політичний експерт, Львів:
— Я поставив би запитання так: чи довго український виборець спостерігатиме за таким тасуванням владної колоди? Якщо його терпець виявиться тривалим, то врешті «родинні олігархи» оберуть наступника, як це було в Росії, а , отже, вже він плодитиме вітчизняних ходорковських із числа «жирних котів», які заважатимуть йому опанувати всією країною. Це — найсумніший прогноз із можливих, бо, по-перше, він означатиме, що українська бізнес-еліта здатна лише на сліпе калькування російських сценаріїв, а, по-друге, що демократичний шлях розвитку розтягнеться у часі надовго.
Але питання «Дня» теж актуальне. Судячи із рейтингів Партії регіонів, що до болю скидаються на траєкторію збитого винищувача, олігархи напередодні парламентських виборів шукатимуть запасні кошики для розкладання яєць. Тобто нові політичні проекти — постачальники потенційних парламентських бійців. Президент формально дистанціювався від свого політичного «даху», переклавши номінальні повноваження і відповідальність за долю ПР на прем’єра. Вперто втримуючи Азарова в кріслі голови уряду й одночасно імплементуючи людей Сім’ї на ключові посади в Кабінеті Міністрів, Янукович намагається урівноважити зусилля капіталу чисто адміністративним шляхом.
Проблема лише в тому, наскільки здатен цей шлях «перекрити кисень» грошовим лантухам у їхньому прагненні експансії на чужі ринки. Наприклад, європейські чи російські. Якщо амбіції «позасистемних» (читай — неродинних) олігархів сягають доволі далеко, то вони намагатимуться перешкодити формуванню пропрезидентської парламентської більшості. Якщо їм це вдасться, то чому б не подумати й над черговим зигзагом у державному устрої України — над поверненням до парламентсько-президентської республіки. І тоді Сім’я приречена на поразку.
Але ще раз повторюся: усе залежить від українського виборця. Тому й майбутні парламентські перегони стануть для багатьох нинішніх товстосумів своєрідним Рубіконом: «або пан, або пропав». Усвідомлюючи це, вони не шкодуватимуть ні зусиль, ні обіцянок, ні грошей, щоб повністю дискредитувати уряд, висміяти його нефаховість, антисоціальність та архаїчність. Рикошет неминуче влучить у Партію регіонів і продемонструє Януковичу, що в питаннях державного будівництва не все вирішують у родинному колі.
«САМОСТІЙНІСТЬ ЗІГРАЄ З ПРЕЗИДЕНТОМ ЗЛИЙ ЖАРТ»
Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом», телеканал ЗіК, Львів:
— При всій неповазі до Януковича, саме він зараз є найбільш неугодною та небезпечною фігурою для олігархів. Тим, що систему кланового олігархату хоче замінити системою сімейного олігархату. Грубо кажучи, Янукович суттєво редукує, звужує клани. У цьому сенсі він є гідним продовжувачем традицій Майдану, бо одним зі здобутків революції є формування в Україні сімейних картелів. Кучма в цьому сенсі був просто-напросто генієм колективного олігархату, вступним квитком до якого слугував капітал як такий, а не членство в сім’ї. Ющенко цю систему потіснив і заснував сімейний олігархат. Каденція Ющенка є бенефісом його сім’ї: РНБО очолив кум Порошенко, Кабінет Президента — кум Третьяков, парламентську фракцію — кум Мартиненко, Кримську автономію — кум Бурдюгов, в уряді було троє міністрів-кумів (Червоненко, Павленко, Білозір), а рідний брат Петро та племінник Ярослав теж знайшли собі місце під «помаранчевим» сонцем. То чого ж нам дивуватися Януковичу, який просто-напросто підхопив естафету...
Втім, у випадку з Віктором Федоровичем ситуація більш ніж парадоксальна. Станом на сьогодні, хоч як би дивно це звучало, Янукович є найбільш незалежним політиком. Його схема співіснування з олігархатом — типовий бартер (послуга за послугу). Весь час президентства Януковича — це перманентне відкупляння від олігархів. Наприклад, списання 24 мільярдів боргу паливно-енергетичним підприємствам Ахметова — Фірташа. Одного цього більш ніж достатньо для спокою в Межигір’ї. Тому Янукович стрімко відривається від кучмівської моделі кланового олігархату і стає таким собі одинаком-хижаком. Прогнозую, що саме самостійність зіграє з Президентом злий жарт. Щойно Янукович перестане відкуплятися від олігархів, його чекає доля ізгоя. І не виключено, що за кілька років Ахметов, Фірташ, «Юра Єнакієвський» та іже з ними, «зіллють» не свого президента. Яценюк чи будь-який інший опозиціонер буде подарунком для кланового олігархату. Тому для мене Янукович починає набирати рис такого собі героя-сміливця, який свідомо випадає з олігархічної обойми і намагається стати одноосібним тузом. Донецькі поки що терплять це і спостерігають за цим, намагаючись вичавити з каденції Януковича максимум. Але все так не буде, він вийшов із-під контролю.
