Стратегія негативних і антисистемних мотивацій, якою довгий час досить успішно користувалася частина української опозиції, поступово призвела її не лише до загострення внутрішніх ідеологічних проблем, але й до гострої політико-інструментальної недостатності. Внаслідок цих процесів виникла загальноопозиційна криза системної несумісності, яка й переросла у спробу опозиції вирішити всі свої питання одним махом — шантажуючи суспільство загрозою осіннього наступу. Однак вже на стадії попередніх маневрів лави організованої опозиції стали швидко рідшати. Фактично спільні заяви та дії лідерів опозиції стали останньою політичною пірамідою епохи українського демократичного транзиту, створеною у повній відповідності до законів трастових суспільств: «повірте нам — і ми швидко розбагатіємо разом!». Проте час пірамід давно минув, а остання українська політична піраміда може лише прискорити відхід у минуле деяких архаїзмів української політичної системи, які відслужили своє.
Багато сьогоднішніх проблем пов’язано з небажанням опозиції освоювати нові доктринальні простори. Жорстка конкуренція на парламентських виборах, нова президентська концепція європейського вибору України, серпневі ініціативи Президента фактично ліквідували значну частину програмної бази опозиції. А урядова орієнтація на політику інтегруючих цінностей вибиває істотний сегмент ідеологічних основ опозиції. За таких умов стає ясним ще один підтекст літніх і нинішніх осінніх політичних маневрів: опозиція шукає, але, очевидно, не може знайти та сформулювати нову ідейну та системну парадигми. Звідси й нервова логіка відходу в недоречну для нових умов, але традиційну для минулого етапу опозиційну антисистемність.
Серпневі ініціативи Президента, позиція уряду та парламентських сил, які підтримують їх, показали: влада активно проводить структурні та системні зміни відповідно до завдань нового етапу демократичної трансформації. Більше того, саме Президент і уряд України сьогодні виступають основними політичними «ньюсмейкерами» та концептуальними проектувальниками позитивних суспільних змін. А ось чи буде в Україні нова «європейська» опозиція, чи ми залишимося з архаїчними політичними пірамідами, поки що залишається невідомим.