Вже понад рік минув з часу виступу з лекцією доктора Френсіса Фукуями — директора Програми міжнародного розвитку ім. Джона Гопкінса, запрошеного до Києва Фондом Віктора Пінчука і консорціумом економічної освіти і досліджень. Американський вчений наголосив тоді на особливому значенні соціального капіталу і його продукту — суспільної довіри — для посткомуністичних держав, в тому числі України. Саме в Києві Ф. Фукуяма акцентував увагу на власному визначенні поняття «соціальний капітал», що є певною мірою економічною метафорою для означення досить широкого комплексу часто неформальних норм і моральних цінностей, що забезпечують ефективність колективних дій в групах населення.
На мій погляд, є необхідність ще раз повернутися до кола питань, порушених Ф. Фукуямою. В діалектиці історичного поступу суспільна довіра, в тому числі й довіра до влади як прояв дієвості соціального капіталу, є одночасно і причиною, і наслідком, і запорукою успіху нормального функціонування як економіки, так і соціальних аспектів життя. Альтернативою встановлення в країні законності й порядку, обстановки суспільної довіри може бути лише анархічна і безплідна «війна всіх проти всіх», яка виснажує життєвий потенціал, поглиблює розкол між регіонами, провокує стихію формальних претензій одних груп політиків до інших, що доводить до «сутяжницького абсурду» й правового хаосу. А це веде врешті-решт до суспільного паралічу.
Роки, що минули з часу помаранчевої революції, показали, що українським можновладцям нікуди не дітися від проблеми легітимності влади, яка визначається рівнем довіри власних громадян до економічних і політичних інститутів країни. Легітимність також передбачає здатність громадян і владних структур до пошуку консенсусу й соціальної поведінки, яка б переслідувала не лише приватні, але й колективні, загальнонаціональні цілі. Ця природна схильність людей до «суспільної поведінки», як її визначає Ф.Фукуяма, й складає той духовний імператив нації, який формується її культурою та історичними традиціями.
ПЛОДИ СУСПІЛЬНОЇ ДОВІРИ
Різні країни відповідають на виклик часу, спираючись на різну ступінь зрілості власного соціального капіталу, його органічну структурованість відповідно до соціонормативної культури нації та усталених традицій. Своєрідним символом дієвості американського соціального капіталу для Ф.Фукуями є Силіконова долина в штаті Каліфорнія, яка стала в наш час «джерелом підприємництва, генератором інноваційних ідей».
Передісторія цього грандіозного проекту характерна для американського способу життя, приватної підприємливості. В 1950 році декан Стенфордської інженерної школи Фредерік Терман склав скромний бізнес-проект з метою створити по сусідству невеликий промисловий парк. Спершу зовсім непримітний, він згодом перетворився в потужну інноваційну інституцію, де нині працює близько мільйона висококваліфікованих спеціалістів. Понад третину з них складають вихідці з зарубіжжя, яких притягує не лише високий заробіток, але й можливість самореалізації на ниві високих технологій. Силіконова долина визначає темпи науково-технічного прогресу, є центром підприємницької активності, наочним втіленням торжества гнучкого ринку праці. В регіоні відкриваються все нові й нові компанії, яких не відлякує фінансовий ризик. Завдяки Силіконовій долині до 40 відсотків вартості експорту штату Каліфорнія припадає на продукцію програмістів і технологів, а сукупний річний прибуток 4000 компаній, що працюють там, перевершує 200 млрд. доларів.
Провідну роль у їхньому формуванні посідають Стенфордський і Каліфорнійський університети, з яких виходять талановиті інженери. В основі взаємодії цих людей лежала певна культура, де ділові люди за великим рахунком були колегами: багато з них разом вчилися у згаданих університетах, мали однаковий рівень освіти і були у свій час друзями, а згодом стали великими підприємцями. Всередині цієї категорії підприємців за час навчання в університетах склалась певна норма людських взаємовідносин. Велика увага в цій своєрідній субкультурі приділялася обміну цінною інформацією. Не зважаючи на норми жорсткої конкуренції між фірмами, саме цей різновид соціального капіталу — обмін інтелектуальною власністю між інженерами та підприємцями різних корпорацій — у довгостроковій перспективі став одним із факторів економічного злету Силіконової долини.
Отже, існування громадської довіри та кодексу моральних норм у людських взаємовідносинах стало відігравати вирішальне значення і в політичному житті навіть такого, здавалося б, індивідуалістичного середовища, як американське, де у суспільних відносинах віддавна культивуються насамперед традиції суто правових норм. І це приносить свої плоди: коли уряд будь-якої країни не контролюється з боку громадських груп та організацій, в урядовців та чиновників втрачається мотивація до того, щоб не бути корумпованими, відгукуватися на виклики часу та побажання громадян. Саме здатність встановити відносини довіри і забезпечити можливість співробітництва в політичних об’єднаннях, групах за спільними інтересами, неурядових організаціях, засобах масової інформації, профспілках та інших формах самоорганізації громадянського суспільства (і лише ця здатність!) може бути гарантією чесності уряду.
В Україні після висунення 2002 року ідеї інноваційного сталого розвитку в контексті економіки знань увага до цього питання якось пригасла. На початку лютого 2006 року було знову оголошено про старт проекту «Українська Силіконова долина» на базі академічних інститутів та університетів п’яти регіонів країни, проте на сьогодні говорити про якісь помітні успіхи (особливо на тлі реальних зрушень в Російській Федерації та Республіці Білорусь) й на цей раз не доводиться. На нашу думку, не останню роль в гальмуванні процесу введення в дію інноваційних технопарків відіграє відсутність належного капіталу суспільної довіри, боязні з боку частини депутатського корпусу щодо перетворення технопарків у ще одну форму «підприємства з надзвичайно обмеженою відповідальністю», яка може привести до не зовсім законного збагачення певної групи підприємців.
Отже, знову доводиться констатувати, що ми «маємо те, що маємо» і мусимо з’ясувати для себе відповідь на два сакраментальні запитання: «Хто винуватий?» і «Що робити?».
ХТО ВИНУВАТИЙ?
На превеликий жаль, слід констатувати, що не лише серед політиків і бізнесменів, але й у всьому нашому суспільстві, наростають консервативні тенденції, недовіра до інновацій. У тому ж 2006 році, коли в Києві Ф.Фукуяма закликав нарощувати соціальний капітал, лише 7,4% опитуваних соціологічною фірмою «Социс» пов’язували поліпшення становища в країні з проривом у світ сучасного виробництва (високі технології у космічній, авіаційній чи комп’ютерних сферах). У той же час переважна маса респондентів була налаштована на розвиток традиційних для України сфер виробництва: «розвиток аграрно-промислового комплексу» — 34,4%; «комплексний розвиток усіх галузей виробництва» — 26,6%; а також розвиток традиційної для України металургійної та вугільної промисловості — 14,9%.
Такі сподівання насторожують, оскільки Україна вже практично вичерпала себе як країна — постачальник дешевої робочої сили з переважно низькотехнологічною, енергозатратною промисловістю. Нині наша держава вже зіткнулася з жорсткими умовами на зовнішніх ринках металу, трубопрокатної та хімічної продукції. На наших очах відбувається перехід до розрахунків за енергоносії за світовими цінами. Стає очевидним, що зберегти незалежність та уникнути економічного колапсу країна зможе лише шляхом невідкладного переходу до політики пріоритетного науково- технологічного розвитку, економіки знань та інформаційного суспільства.
Але в той же час в країні наростав дефіцит довіри, що проявлявся у відсутності достатнього рівня гармонізації стосунків між різними гілками влади. За слушним визначенням академіка М. Згуровського, «заангажованість більшості політиків на вузькопартійні, вузькогрупові і комерційні інтереси не дозволяє їм піднятися до рівня державних діячів».
Причин такого стану речей, зрозуміло, є безліч. Однак одна з найголовніших, на думку Ф. Фукуями, була пов’язана з марксистсько-ленінською спадщиною, політична система якої була навмисно адаптована для виснаження соціального капіталу: «теорія полягала в тому, що партія і держава є центральною організаційною структурою всього суспільства і що держава потім буде умисно порушувати існуючі зв’язки, що втримують разом профспілки, підприємства, церкви, різні приватні організації, і заміняти ці горизонтальні зв’язки між звичайними людьми вертикальним зв’язком між громадянами й самою державою». Більшовики мали можливість культивувати формально-бюрократичні зв’язки впродовж семи десятиліть і таки досягли багато у виснаженні й так кволого соціального капіталу, який був до них. І тут Ф. Фукуяма правий, але дещо обмежений у глибині історичних передумов такого стану речей.
Йдеться про те, що американський аналітик недостатньою мірою врахував щодо України ту негативну імперську спадщину, яку мав наш народ ще до більшовицького перевороту. Його визначення, що «Російська імперія в 1917 році... була відносно слабкою з точки зору соціального капіталу порівняно з країнами Західної Європи», є неповним. Насправді ж, і нині ще відчувається спадщина трьохсотлітнього перебування України в складі Російської імперії, що вкрай руйнівно відбилося на культурі міжлюдських, виробничих і побутових відносин.
Свого часу англійський посланник у Росії (1588 р.) доктор цивільного права Джільс Флетчер досить переконливо передав свої враження щодо рівня тих соціальних відносин, з якими потім довелося зіткнутися й Україні. Найперше, що його вразило в Росії, — абсолютна відсутність розуміння у самосвідомості народу прав і свобод людини: «Тут вони самі себе називають і підписуються холопами, тобто їх кріпосними людьми й рабами, так точно, як, у свою чергу, дворяни визнають себе холопами царя». Політичне безправ’я породжувало соціальну апатію й недовіру одне до одного: «Надзвичайні утиски, яким піддані бідні простолюдини, зовсім позбавляють їх бадьорості займатися своїми промислами, бо чим заможнішим є хтось із них, тим у більшій небезпеці він позбутися не лише свого майна, але й самого життя». А звідси й неминучі наслідки: «Ось чому народ (хоча взагалі здібний переносити всілякі труднощі) переймається лінню й пиятикою, не дбаючи більш ні про що, крім щоденного харчування».
Відповідно склалися відносини й у державному апараті, особливо у фіскальній службі. Державного чиновника призначали терміном на один рік (дуже рідко на два—три роки). Як правило, протягом року вище начальство не перешкоджало свавіллю цього чиновника, його поборам і хабарам, але здійснювало, кажучи сучасною термінологією, моніторинг первісного накопичення ним капіталу. Перед закінченням терміну служби здирника-чиновника та його колег ставили «под кнут» з метою «вимучити з них всю чи більшу частину здобичі, награбованої ними в простого народу, і спрямувати її в царську казну, ніколи, далебі, не повертаючи нічого справжньому власнику, якою б великою і очевидною не була нанесена йому кривда». Наступного року призначався інший чиновник, і повторювалося те ж саме — чиновника після поборів «ставили на правеж», він відкуповувався, і його переводили в інший регіон на таку ж роботу. В такий спосіб можновладці публічно демонстрували перед народом приклади вимогливості до чиновництва, а на практиці збагачувалися самі й поповнювали царську казну.
Звідти пішла й традиція формувати «п’яний бюджет». По всій країні було розбудовано безліч «питейных домов» або шинків (кабаков), де люди пропивали все до нитки, але «доки вони сидять у шинку, ніхто, і під жодним приводом, не сміє визвати їх звідти, тому що цим можна завадити нарощуванню царського доходу».
Можна навести ще десятки подібних прикладів, які доповнюють характеристики Ф. Фукуями. Але в основному американський аналітик правий: нині, після більшовицької диктатури, дефіцит соціального капіталу в Україні виявив себе у найповнішій мірі фактом відсутності принципу верховенства закону: якщо люди на вершині судової та політичної ієрархії не керуються нормою й не дотримуючись у своїх діях закону, то ніхто й на нижчих щаблях ієрархії не робитиме цього. Часте виникнення надзвичайних ситуацій в пострадянських державах було лише зовнішнім проявом виснаження неформального соціального капіталу, тобто — навичок співробітництва. А звідси й наслідки: «Рівень злочинності (звичайної злочинності, мафії й вуличної злочинності), який зріс після падіння комунізму... був ще одним свідченням того, що єдиними засобами регулювання, які існували для людей у багатьох комуністичних країнах, були формальні репресивні заходи, до яких вдавалася поліція. Але після того, як цей апарат зник, у людей не виявилося внутрішніх цінностей, завдяки яким вони хочуть бути законослухняними незалежно від того, чи наглядає за ними поліція».
ЩО РОБИТИ?
Оптимальний режим функціонування соціального капіталу — коли люди, приділяючи увагу одне одному, здатні навести порядок, не вдаючися до примусових заходів. Але саме в посткомуністичному світі відчувається гострий дефіцит неформальних норм людського спілкування для загального добра. Отже, існує проблема: відновити як рівень довіри між самими громадянами, так і між громадянами й урядовцями, та й між самими урядовцями теж. І тут слід наголосити, що зазначені історичні передумови — імперські й комуністичні — хоч і є вагомими, але не фатальними. Як показує своєрідний досвід Росії й Білорусі, їх можна і необхідно долати. Україна має знайти свій власний шлях. Тут принципово важливою є ініціатива та роль держави, яка могла б при необхідності реанімувати та стимулювати щонайкращі соціальні, самодіяльні, громадянські традиції свого народу.
З одного боку, Ф. Фукуяма рекомендує нам правильно усвідомити роль держави в цьому процесі. Проблема полягає в тому, що держава може як зруйнувати соціальні зв’язки, перебравши на себе занадто багато функцій, так і створити базу для соціального капіталу — забезпечивши особисту безпеку громадян і верховенство права, увівши суспільні відносини в жорсткий правовий коридор та запропонувавши суспільству сукупність формальних норм поведінки, які дозволять потім спонтанно встановити довірчі відносини й певні норми поведінки.
З другого боку, і це мені особливо імпонує, Ф. Фукуяма розглядає можливість нарощування соціального капіталу як продукту особливого типу освіти. Він наголошує, що «професійна освіта є не просто передачею певних фактів, знань і методик. Це також процес навчання певним моральним нормам, завдяки яким професійні стандарти стають вище власних інтересів професіонала... Перевага, яку дає така вища освіта, полягає в тому, що вона культивує певні норми, які стають важливим джерелом соціального капіталу».
У світлі вищезазначеного, на мою думку, ми повинні навчитися сприймати освіту як найважливіший елемент розвитку людських ресурсів. За сучасних умов безперервної освіти вища школа, наприклад, забезпечує високий рівень кваліфікації, необхідний для сучасної економіки. Разом з тим, неможливо перебільшити й роль освіти у забезпеченні кадрами соціальної сфери. Йдеться про підготовку викладачів, лікарів, медсестер, державних службовців, інженерів, гуманітаріїв, економістів, правників та учених, що займаються природничими і суспільними науками, а також безліч інших працівників, які очолюють урядові структури й приймають важливі рішення, що впливають на життя всього суспільства.
Крім того, освіта є середовищем накопичення соціального капіталу, зміцнення єдності нації, розвитку різних елементів громадянського суспільства. Внаслідок передачі демократичних цінностей та культурних норм вища школа сприяє вихованню громадянської позиції, вносить вклад у державне будівництво, сприяє соціальній згуртованості. Це, в свою чергу, служить опорою для формування й зміцнення соціального капіталу, тієї суспільної довіри, яка формується в результаті впевненості людини у завтрашньому дні, у гарантованій доступності для неї наявних суспільних ресурсів і надійному захисті на випадок кризи. Таким чином, університети та інші ВНЗ стають перехрестям соціального співробітництва, формують навколо себе атмосферу соціальної довіри, служать формуванню справедливого суспільства.
Ціна, яку доводиться платити за соціальну роз’єднаність, недовіру й корупцію, вагома й часто не піддається виміру. Разом з тим довіра, обмін інформацією та вміле управління сьогодні сприймаються як найважливіші економічні фактори, що служать — шляхом їхньої ефективної взаємодії — опорою розвитку. Тісно згуртовані структури і підзвітні спільноті об’єднання, які створюються й розвиваються в стінах ВНЗ, — ось місце, де відкриваються можливості для творчої самореалізації вченого й легальні шляхи до отримання гідних вченого достатків. Вища школа сприяє розвитку співпраці як у процесі навчання, так і після його закінчення, об’єднуючи людей, що працюють у різних сферах економіки, і пов’язуючи їх поза формальними структурами. Ця співпраця може в кінцевому результаті приводити до підвищення ефективності державної влади, сприяти громадянській активності, згладжуванню нерівності, скороченню масштабів соціальної ізоляції й корупції — на благо суспільства, держави і ринку. Розвинутий соціальний капітал особливо важливий у країнах, що пережили конфлікти чи національні трагедії, щоб допомогти суспільству виднайти надійний моральний компас.
Вища освіта може також відігравати вирішальну роль у підвищенні соціальної мобільності. Важливо забезпечити адекватну і справедливу систему вищої освіти, створюючи нові можливості освіти для всіх верств суспільства, особливо незаможних, щоб усі громадяни могли максимально брати участь у освітній системі на всіх її рівнях.
Насамкінець, наукові досягнення, особливо в медицині й біотехнологіях, піднімають велику кількість складних питань, які виходять за рамки науки й торкаються моралі, державного регулювання, ділової практики, життя спільнот, глобалізації й управління у світовому масштабі. Наприклад, вирішення питань, пов’язаних з виробництвом генетично модифікованих продуктів харчування, дослідженнями стовбурових клітин і клонуванням, неможливе без керівної ролі і громадянської причетності офіційних осіб, що були сформовані в рамках сильної системи вищої освіти, заснованої на філософії, високій моралі та кращих традиціях.
