Минулого року до Верховної Ради України надійшло 87 тисяч звернень, 40% із яких складають скарги на посадових осіб. У Генеральній прокуратурі України перебуває 42 провадження за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Третина жертв злочинів в Україні не звертається до правоохоронних органів.
Це — деякі з цифр, що були озвучені у Верховні Раді 12 червня, під час парламентських слухань щодо стану дотримання прав людини в Україні, які відбулися вперше з 2001 року. Звісно, скептичність у ставленні до подібних акцій цілком виправдана. Великою мірою парламентські слухання — це формальність, частина фасадної демократії, яка навряд чи може вплинути на потворні «інтер’єри». Утім, сам факт того, що в Україні деякі правозахисники, які відверто заявляють про політичні репресії, мають можливість виступити з парламентської трибуни, хочеться сприймати як позитивний сигнал. Так, у залі під куполом майже не було депутатів і тих держслужбовців, які мали б цікавитися темою дотримання прав людини, передусім; так, є підстави сумніватися, що реакція на озвучені проблеми буде відповідною, але, приміром, в Росії, де цього дня, між іншим, відбувалися акції протестів, парламент взагалі — «не місце для дискусій».
У кількох словах підсумовуючи слухання, варто сказати, що оцінка стану справ у сфері прав людини з боку влади та громадянського суспільства — діаметрально протилежна.
Приміром міністр юстиції Олександр Лавринович у своєму заключному слові заявив, мовляв, якщо хтось скаже, що з правами людини в Україні гірше, ніж було 2005 року, — це буде неправдою. Прозорий натяк на «покращання». Тоді як громадський сектор стверджував протилежне — в Україні гайки дедалі більше закручуються, політичні переслідування набирають обертів, а прав і свобод громадяни мають дедалі менше.
І чия ж правда?
Регламент для виступів представників громадськості на парламентських слуханнях обмежувався нещадними трьома хвилинами. Мабуть, як зауважила Ганна Герман, декому справді достатньо й двох хвилин, щоб висловитися, але такі люди, як Євген Захаров, який очолює Харківську правозахисну групу та є головою правління Української Гельсінської спілки з прав людини, або керівник «Донецького Меморіалу» Євген Букалов заслуговують на право виголошувати повноцінні доповіді. Саме їхні виступи, а не порожнє звітування Верховного Суду та Генеральної прокуратури мали б стати ключовими на цих слуханнях. Їм точно є що розповісти — про політичні репресії; про запроваджену практику, що «схожа на стару гебістську профілактику»; про незаконне масове стеження за громадянами; навіть про рабську працю в європейській країні ХХІ сторіччя. Натомість левову частку часу було витрачено на цитування Президента. До речі, ви знали про те, що, виявляється, головна проблема української судової системи — це перезавантаженість? Відтарабанивши свій текст, чиновники збирали речі та йшли. За кількома винятками, вони не вважали, що слухання — це шанс почути громадянське суспільство. Цілком собі пострадянський, з усіма нашими вивихами, формат парламентських слухань. Не держава слухає суспільство, а — знову навпаки.
Честь держслужбовців врятувала хіба що омбудсмен Валерія Лутковська. Свій виступ вона присвятила тим жахливим умовам, в яких перебувають особи, що очікують на суд, провину яких ще не доведено. Ішлося про СІЗО, спецавтомобілі та спецвагони. Замість кучерявих слів — фото сортирів та умивальників, які просто-таки вражають навіть уяву, плями крові на стінах камер, непридатні для перебування навіть худоби приміщення. Здається, ті, хто стверджує, що з правами людини в Україні все о’кей, живуть в іншій країні.
Дуже характерними на цьому тлі були виступи політиків. У гучних закликах відкрити фронт для боротьби зі зубожінням рівень популізму відверто зашкалював. Українське суспільство в абсолютній більшості своїй досі не розуміє, що таке права людини, й чому свобода вираження поглядів та свобода зібрань — це дуже важливо. Але при цьому у нас не вважають за обов’язок працювати на рівні державних освітніх програм у галузі прав людини. Навпаки, цим вважають за обов’язок користуватися. Чи саме проблема злиднів для України є ключовою проблемою саме прав людини — питання дуже суперечливе. Але те, що це благодатний грунт для політичного піару, — безсумнівно.
Усе це, за великим рахунком, свідчить, наскільки важливо говорити про подолання тоталітаризму в контексті прав людини в Україні. Завдяки запрошенню голови комітету ВРУ з питань прав людини Валерія Пацкана авторові як представниці Ініціативної групи щодо відзначення 60-річчя Норильського повстання також довелося виступати в рамках цих слухань. Досвід Литви, де, за іронією долі, вирішуватиметься в листопаді питання щодо підписання Угоди про Асоціацію Україна — ЄС, для нас є дуже показовим. Варто перечитати бліц-інтерв’ю виконавчого директора Міжнародної комісії з оцінки злочинів нацистського і радянського окупаційних режимів у Литві Рональдаса Рачінскаса в сьогоднішньому номері «Дня». Наявність згадки про Норильське повстання в підручниках та публічному просторі — це індикатор, який свідчить, що ВОНИ — ТАМ, а МИ — досі ТУТ.
Бо справа не в круглій даті, не в історії заради історії й навіть не в примарному відновленні справедливості. Справа в... А, втім, наведений нижче фрагмент короткого трихвилинного виступу, здається, доволі вичерпний.
«Норильське повстання розпочалося в травні 1953 року. Цей унікальний вияв беззбройного спротиву тоталітарній системі став однією з причин демонтажу ГУЛАГу, появи дисиденства, зрештою, розпаду СРСР.
Чому ми говоримо про Норильське повстання в контексті прав людини в Україні сьогодні?
По-перше. 20 тисяч політв’язнів більш ніж 80 національностей, близько 70 відсотків із яких були українцями, вимагали припинити тортури та закриті судові процеси, зняти з ув’язнених номерні знаки. Вони вимагали від держави дотримання її власних законів та називали свій протест «боротьбою за свободу, за демократію». У той час як Європейську конвенцію щойно було ухвалено, за тисячі кілометрів на схід від географічного кордону Європи також боролися за права людини. Згадка про Норильське повстання дуже важлива напередодні можливого підписання Угоди про Асоціацію Україна — ЄС.
По-друге. Досвід солідарності в протидії системі знову актуальний на пострадянському просторі, де «іноземні агенти» й «шпигунство» повертаються до законодавств, знову відбуваються судові процеси над незгодними, а фундаменталізм стає основою державної політики. На рудиментах сталінізму в системах управління колишніх радянських країн формується «авторитарний клуб». Йому можна протиставити тільки «демократичний клуб» громадянських суспільств.
У травні в Києві відбулися громадські слухання, організовані Східноєвропейським інститутом розвитку, студією «Заповіт», що створила документальний серіал про Норильське повстання, відзначений Шевченківською премією, а також газетою «День» і Києво-Могилянською академією.
Ми запросили одного з лідерів Норильського повстання — Євгена Грицяка — та учасників — Степана Семенюка та Агафію Книш, дослідницю теми з Росії Аллу Макарову.
Потім народний депутат Валентин Наливайченко подав до Верховної Ради проект постанови про відзначення 60-річчя НП на державному рівні. Днями стало відомо: профільний комітет з питань культури та духовності постанову підтримав.
У зв’язку з цим Ініціативна група:
1. Закликає всіх депутатів, які усвідомлюють важливість європейського вибору, проголосувати ЗА цю постанову, яка поставить Україну в один ряд із членом ЄС Литвою, де 60-річчя НП відзначалося в Сеймі за участю депутатів Литовського та Європейського парламенту.
2. Закликаємо народних депутатів утворити міжфракційну групу та спільно закласти камінь для встановлення монумента в Норильську. Адже п’ять українських учасників повстання досі не вшановано. Збір коштів на монумент ми вже розпочали.
Наша Ініціативна група працюватиме й надалі. Ми закликаємо громадянське суспільство продовжувати масштабну роботу з подолання тоталітаризму. Інакше універсальними в Україні та на пострадянському просторі залишатимуться не права людини, а те, що намагаються видати за так звані«традиційні цінності.
КОМЕНТАРІ
Валерій ПАЦКАН, голова парламентського комітету з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, народний депутат від партії «УДАР»:
— Мені відомо, що мій однопартієць, пан Наливайченко, вже вніс відповідну постанову, й ми теж від комітету намагалися посприяти тому, щоб парламент звернув увагу на цю тему. На мою думку, вона пройде через Раду, тому що потрібно вшановувати пам’ять тих людей, які боролися за нашу свободу, щоб ми з вами вже в наш час мали можливість тут бути й спілкуватися. Тому, гадаю, за постанову проголосують. Але побачимо, який настрій буде на той момент у залі. Ми можемо бути на сто відсотків упевнені, що за деякі проекти проголосують, а настроїв не має — й не проходить.
— Члени комітету з прав людини готові підтримати постанову під час голосування?
— Так, ми підтримаємо.
Ганна ГЕРМАН, народний депутат від Партії регіонів:
— Гадаю, це питання, коли воно розглядатиметься в парламенті, отримає більшість голосів. Вважаю, в нашій фракції знайдеться багато людей, які з великим розумінням до цього поставляться. Це справді, хай тяжкий, трагічний, але важливий досвід, який ми мусимо використати для розвитку демократичних процесів, збереження та поширення прав людини в Україні. Тому я дивлюся на цю ситуацію оптимістично й думаю, що ця постанова, коли вона розглядатиметься, буде проголосована в парламенті.
— Цієї теми досі немає в підручниках з історії. Як вам здається, чи справедливо це, чи можна цю ситуацію змінити?
— Це несправедливо. Це неправильно. Ми всі розуміємо, чому проблема вичищення історії, викривлення історичних фактів, викидання з української історії дуже важливих моментів має місце. І всі ми прагнемо дожити якнайшвидше до того дня, коли все це виправиться. Я вірю й у це. Гадаю, такій практиці незабаром прийде кінець.
Підготувала Вікторія СКУБА, «День»
ДО РЕЧІ
Топ небезпечних законів
Напередодні парламентських слухань Центр громадських свобод (ЦГС) представив тематичне експертне опитування «Законотворчість vs Права людини». Згідно з його результатами, Верховна Рада України попереднього скликання 2012 року ухвалила ряд законодавчих актів, які суттєво обмежують права і свободи людини. Зокрема, в топ-3 небезпечних законів цілком очікувано увійшли такі: «Про всеукраїнський референдум», «Про засади мовної політики» і «Про єдиний державний демографічний реєстр і документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу та її соціальний статус».
♦ Зокрема, Тарас Шамайда, учасник руху «Простір свободи», зазначив, що закон «Про референдум виписаний від початку до кінця як документ фальсифікації та узурпації влади». «Це — абсолютно свідомий інструмент встановлення диктатури, в якому закладено механізми фальсифікації, знищення Конституції», — додав громадський активіст.
♦ На небезпеках мовного закону наголосила Юлія Тищенко з Українського незалежного центру політичних досліджень: «Із 18 мов, які оголошуються цим законом як регіональні, за кількістю преференцій, безумовно, лідирує російська мова. Усі ж решта фактично грають роль певної ширми для забезпечення чиновникам різного рівня права не вчити державної мови. Тому, з погляду прав людини, загроза є очевидною».
♦ Інше право людини — на приватність — порушує закон про єдиний демографічний реєстр, який має на меті створення однойменного органу і передбачатиме неправомірне втручання в приватне життя. «Ідеться про порушення вимог уже ухваленого закону про захист персональних даних»,— сказав представник українського омбудсмена з питань доступу до публічної інформації та захисту персональних даних Олександр Павліченко.
♦ Утім, якщо можливість ухвалення топ-З оприлюдненого правозахисниками рейтингу свого часу викликала неабиякий спротив громадськості, то в шорт-лісті семи найнебезпечніших законів минулого року містяться одразу три (!) документи, загроза ухвалення яких так і не набула серйозного суспільного розголосу (проблема так і не вийшла за межі приватних розмов у вузькому колі професіоналів). Ідеться про так звані екологічні закони, які своєю увагою оминули як представники медіа та пересічні люди, так і високопосадовці.
«Проблема полягає в тому, що ухвалені минулого року абсолютно негативні антиекологічні закони — неочевидні й абсолютно незрозумілі для людей. Більше того, їхню «шкідливість» складно пояснити кількома словами, а ще — вони мають дуже довгі абстрактні назви, — зазначив у коментарі «Дню» заступник голови Національного екологічного центру України Олексій Василюк. — Скажімо, тоді ухвалили Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури відведення земельних ділянок і зміни їх цільового призначення». У професійному колі ми його називаємо «законом Мірошниченка» (за прізвищем автора. — Ред.). Фактично цей закон просто ліквідував погоджувальний територіальний природоохоронний орган Мінприроди, а деякі його функції передав під прямий контроль президентської гілки влади, тобто в облдержадміністрації. Це означає, що у нас зараз просто більше немає органу, який би, приміром, заважав вилучати ділянки в заповідниках під будівництво котеджів тощо. (Див. «День» №100 від 13 червня 2012р.) Другий закон спрямований на те, щоб полегшити процедуру відведення земельних ділянок на особливо цінних територіях. Ідеться про те, що зараз заповідні території, землі водного фонду, території яких не можна було відводити під будівництво, держава за необхідності може віддавати у вільне користування. Третій же закон дозволяє будівництво нових енергоблоків на Хмельницькій АЕС. Він, на мою думку, є просто смішним, оскільки взагалі не лежить у законодавчій площині та спрямований насамперед на те, щоб закрити історію з протестами проти будівництва нових енергоблоків. Але, попри це, закон прийняли, і його реалізація неабияк загрожує як нашому довкіллю, так і навколишньому середовищу сусідніх країн».
Сьомим законом, який правозахисники віднесли до категорії небезпечних, став ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань державних закупівель». Його ухвалення призводить до погіршення відкритості та прозорості держзакупівель, а також до суттєвих витрат у державному бюджеті України.
Юлія ЛУЧИК
