Напевно, навіть прихильники нинішньої опозиції погодяться — сторона, яка програла під час останніх виборів, діє, щонайменше, впівоберта. Сильної опозиції в особі БЮТ, «Нашої України», «Фронту змін», інших політичних сил, незважаючи на декларації їхніх лідерів, країна поки що не побачила. Навіть спроба парламентської меншості перешкодити ратифікації «харківського пакту», незважаючи на яскраві «спецефекти», обернулася фіаско. Але ж методів, у тому числі й більш цивілізованих, ніж «силові», вистачає, було б бажання. Воно зараз в опозиційному таборі в гострому дефіциті. Акції протесту біля Верховної Ради — це добре, але, мабуть, цього вкрай мало. Адже представники коаліції навіть не завдали собі клопоту поспілкуватися з людьми, які зібралися під стінами парламенту. Вони спокійно штампували закони, формували президію ВР тощо. А опозиція називає це перемогою. Бажане за дійсне...
Поза будь-яким сумнівом, рефері в опозиційно-владному двобої має бути народ, але проблема в тому, що люди вирішили взяти паузу, абстрагувавшись від суспільного життя, сказав заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха. Саме тому, на думку Євгена Івановича, влада «розпустила руки», а опозиція виглядає слабкою й деморалізованою.
Про те, коли українці повернуться «у форму» і що обіцяє суспільна активність владі, опозиції, країні в цілому, розмовляємо з Євгеном Головахою.
— Євгене Івановичу, яка, на ваш погляд, Україна поствиборча в громадянському розрізі: суспільство спостерігає, вижидає?..
— Взагалі, ви правильні слова підібрали. Щоправда, можна ще додати, що суспільство придивляється й намагається зорієнтуватися в соціально-політичній обстановці, що принципово змінилася. Надто багато зараз інформації, яку мені як пересічному громадянинові необхідно переварити й зрозуміти, що відбувається. Думаю, таке саме відчуття виникає в багатьох людей, у яких немає чіткого, чорно-білого, сприйняття дійсності: наші — чужі. А ця тенденція в Україні, на жаль, останніми роками закріпилася. Там, де є жорстка поляризація, ситуація гранично ясна: одні тріумфують, інші відчувають, як ѓрунт вислизає з-під ніг.
— Говорячи про осмислення інформації, що конкретно ви маєте на увазі?
— Знаєте, за останні два місяці від нової влади зокрема надійшло надто багато сигналів, і надто багато принципово змінилося в політиці в цілому. Це потрібно усвідомити, осмислити й зрозуміти, до чого це приведе. Про що конкретно йдеться? Про те, як швидко була захоплена вся повнота влади, підписані абсолютно несподівані договори. Плюс до цього — помпезне святкування 65-ї річниці перемоги у ВВВ, тривожні сигнали від журналістів про цензуру тощо.
Як поведе себе більшість громадян, буде зрозуміло тільки на початку наступного року. Втім, можливо, й до осені. Усе залежатиме від ступеня нахабності влади. Якщо вони не усвідомлюють, що представляють усю країну, і припускатимуться тих самих помилок, що й попередня влада, орієнтуючись лише на одну частину виборців — «своїх», зрозуміло, що це не доведе до добра.
— Однак, погодьтеся, поки про будь-яке зменшення ідеологічних точок розколу не йдеться, навпаки, у деяких питаннях ситуація ускладнюється.
— Абсолютно згоден, оскільки нова влада пішла шляхом старої. Як попередня влада не зважала на інтереси тих, хто програв, так і ця не зважає. На жаль, у нас прихід до влади розглядається не як можливість об’єднати країну й повести її шляхом реформ, а як торжество однієї сторони. Ну, що ж, така логіка нашого політичного життя...
— Сплеск громадянської активності — явище рідкісне в нашому суспільстві. З огляду на це, думаєте, українці, які докорінно не поділяють кроків нинішньої влади, будуть пасивними спостерігачами аж до наступних виборів чи все ж таки?..
— Люди приймають і сприймають серйозні акції протесту за певних умов. Поки, на жаль, а, можливо, на щастя, таких умов немає. На тлі втоми від попередніх політичних сварок багато людей узяли паузу, самоусунувшись від суспільного життя. Однак якщо громадяни розглядатимуть рішення влади як серйозну загрозу для своїх інтересів, протестні акції будуть. Але це також залежатиме від багатьох обставин. По-перше, від того, наскільки політика, що не відповідає інтересам половини країни, буде радикальною. Йдеться про орієнтацію на примару союзної реінтеграції. Якщо буде посилюватися й радикалізуватися політика в цьому напрямку, очевидно, що це буде сприйнято серйозним протестом. І, до речі, влада не повинна цього недооцінювати, якщо вона налаштована на економічні реформи, на підйом економіки.
По-друге, багато залежить від того, наскільки вистачить духу встановлювати авторитарну систему. Але що мене особисто бентежить у всьому цьому? Економічні реформи — це, безумовно, добре. Але які, скажіть, можна проводити реформи з комуністами? Це ж нонсенс! Із комуністами можна гроші роздавати, вони це люблять. Однак грошей немає, вже всі роздали й без комуністів. Для того, щоб правляча коаліція не була комуністичною, необхідно йти на дострокові вибори. А 2,5 року жити з комуністами й роздавати неіснуючі гроші... Як може бути в такому випадку сприйнята ця влада? Цілком, до речі, природно, було б об’єднати дострокові парламентські вибори з плановими, місцевими і провести їх на початку наступного року. Інакше треба відмовитися від реформ. Що в такому разі може запропонувати влада? Тільки Росію, яка нас годуватиме ідеєю, що, власне, поки й спостерігається.
— Багато спостерігачів кажуть, що до серйозних протестів українців може підштовхнути погіршення матеріального становища. Мовляв, флот або, скажімо, відмова від євроінтеграції — не стимул. Ви згодні з цим?
— У західному суспільстві переважають люди з постматеріальними цінностями. Для них на першому місці самореалізація, філантропія тощо. Словом, це цінності ситої людини. У нашому ж суспільстві, на жаль, основну масу становлять люди з матеріальними цінностями. Однак це не наша провина. Це наш шлях і реальний стан нашої країни, й ми в цьому нічим не відрізняємося від інших бідних країн. Щоб з’явилася критична маса людей з постматеріальними цінностями, їх тривалий час треба гарно годувати. І, до речі, у тій самій Європі навіть у середині минулого століття не переважали постматеріалісти. Принципово там ситуація змінилася з 1950-х по 1990-ті.
Але, повірте мені, іноді досить кількох відсотків політично активних людей для того, щоб ситуація в країні змінилася. Ми бачимо приклад Киргизії. Вони що, постматеріалісти? Ні. У нас ситуація дещо інша — немає кланового протесту, однак є регіональний.
Є теорія, яка говорить про те, що революції відбуваються не на спаді економічному, а на підйомі. У 2002—2004 рр. дуже бурхливо почала зростати економіка — аж до майже 13% ВВП. Ми були лідерами у світі, навіть Китай за зростанням валового внутрішнього продукту випереджали. На цьому підйомі відчуваючи, що все змінюється на краще, хочеться на краще змінити й владу. А на спаді хочеться просто сконцентруватися на вирішенні своїх проблем. Не скажу, що цілком поділяю цю теорію, оскільки бували в історії випадки, що зневірені люди влаштовували революції. Але зневірених має бути дуже багато... Поки в нас питома вага зневірених дуже невисока, тож говорити про те, що на цій базі можливі істотні протестні акції, не випадає.
Майдан відбувався на тлі економічного підйому. Немає підйому — не буде й повторення.
— Але, напевно, формулу про економічний підйом і, як наслідок, про зростання вимог до керівництва країни з боку суспільства знає й влада. Конфлікт інтересів виходить...
— А в нас взагалі парадоксальна ситуація. Хто наша влада? Партія великого промислового капіталу й комуністи — борці проти цього самого капіталу. Ця влада — оксюморон. І що робитиме ця влада — важко передбачити, адже ідеологічно вона амбівалентна за визначенням. Хоча економічну політику здебільшого диктує Партія регіонів, вона не може не зважати на тих, із ким в альянсі. Що вони робитимуть? Швидше за все, підуть тим самим хибним шляхом, яким ішов уряд Тимошенко. Роздаватимуть гроші, лататимуть бюджетні діри кредитами. Адже обіцяної програми реформ дотепер ніхто не бачив.
— Євгене Івановичу, як ви вважаєте, що слугує імпульсом для наступальних дій нинішньої влади? Взяти, приміром, «харківський пакт». Ніхто не став завдавати клопоту суспільними дискусіями на цю вкрай важливу тему — народ просто поставили перед фактом. І це, до речі, при тому, що вперше в історії незалежної України переможець президентських виборів здобув підтримку менше 50 відсотків виборців. За логікою речей, це має бути стримуючим фактором, але, як бачимо, все інакше.
— На превеликий жаль, у нас всі принципові питання вирішуються кулуарно. І ця влада — не перша застосовує таку тактику. Питання шельфу з Румунією. Хто знав, що справу передали до європейського суду? Ніхто. З іншого боку, ми всі пам’ятаємо, як представники Партії регіонів кричали, мовляв, як можна, не запитавши в народу, вступати в НАТО. А як же тоді, питається, можна, не поцікавившись думкою народу, підписувати угоди про пролонгацію перебування ЧФ Росії на цілих 25 років?
Але, на жаль, у нас усі питання щодо в тому числі статусу країни із громадськістю не обговорюються. Однак проблема в тому, що й громадськість цього не вимагає.
За великим рахунком будь-яка, навіть найдемократичніша влада, хоче собі поменше проблем, їй простіше все тихесенько вирішувати самій. Але коли громадськість, опозиція вимагають гласності, у влади два шляхи: або вступати в діалог, або «душити» за допомогою авторитарних методів. Але ж потрібно ще враховувати яскраво виражену особливість наших політиків, які можуть почуватися добре, тільки будучи при владі. Здавалося б, уже 20 років досвіду! Однак щойно вони опиняються в опозиції, вони стають деморалізованими. Згодом, сподіваюся, ця деморалізація мине. Згадати 2005 рік. Де була тоді опозиція в особі Партії регіонів? Не було їх, сховалися, вуха піджали й сиділи тихо. Приблизно така сама картина спостерігається й зараз. Замість того, щоб, перебуваючи в опозиції, відчути натхнення й окрилення, вони входять у ступор і, як наслідок, деморалізуються.
— До речі, про опозицію. У ході недавніх президентських виборів багато експертів говорили: мовляв, у перемозі Януковича є один плюс — опозиція сильною буде. Прогноз, схоже, не справджується, згодні?
— Взагалі, так. До речі, я також поділяв експертну думку, яку ви навели. Деморалізація опозиції перевершила всі очікувані експертами межі. Експерти виявилися не кращими пророками в цьому сенсі, але ситуація не така вже й драматична. Хай там що, сильна опозиція чи слабка, вона залишається виразником думки практично половини країни. Однак якщо опозиція залишатиметься такою, якою є зараз, прийдуть нові лідери, позаяк половина країни — це дуже багато, щоб залишатися без тих, хто може відстоювати їхні політичні погляди.
У нас усі звикли бути генералами. У владі розцвітають усі як один, в опозиції — в’януть гранично швидко. На жаль, у нас багато в чому феодальна, патріархальна система, ускладнена комуністичною партійною ієрархією. Вмонтовані в цю вертикаль люди почуваються сильними, впливовими й дуже потрібними. А ті, хто випадає із системи владних координат, відчувають вакуум, замість того, щоб надихати маси. Днями я проходив повз мітингувальників біля парламенту. Можу сказати, що ці акції справляють важке враження. Картина жалюгідна... Одних привезли, інші хоч і самі прийшли, але стояли без вогню в очах. Так, були й екзальтовані індивідууми, але мало. Та й міліцейський кордон між людьми... Все це, м’яко кажучи, не надихає. Водночас слід розуміти, що вуличні протести — не єдина форма висловити незгоду. Хоча... не мені вчити політичних функціонерів, це ж їхня професія — не моя.
— А чому ні? Повчіть, прислухаються — тільки виграють.
— (Сміється. — Авт.). Ну, по-перше, вони не мусять відмовлятися від будь-якої участі в теледебатах. Центром солідаризації тих, хто їх підтримує, є телебачення. 70% українців регулярно дивляться телевізор, а особливо — політичні ток-шоу. Тому потрібно використати всі шанси в цьому спектрі. Це чудовий майданчик для демонстрації своєї правоти, своєї духовної та іншої переваги. Люди дуже добре на це реагують. А коли вони ображаються, крутять носом і відмовляються від участі в різного роду телевізійних проектах — вони роблять велику помилку.
По-друге. Де, питається, прихильники опозиції на місцях? Адже жах навіть не в тому, що відбувається в Києві. Жах у згортанні життя на локальному, регіональному рівні! Треба мобілізувати своїх прихильників. Куди зникли місцеві партійні осередки? Знаю ось хіба тільки те, що з Тернопільської області намагалися виїхати автобуси на акції в столицю... Але справа навіть не в автобусах. Має бути, наголошую, регулярне активне політичне життя в регіонах.
По-третє, опозиція повинна створювати свої ЗМІ. Їм на особняки по 10 мільйонів доларів грошей вистачає, а на медіа, які б стали не стільки агітатором, скільки організатором, ні.
Безумовно, треба створювати для молоді яскравий інтернет-ресурс. Де серйозні інтернет-ресурси опозиції? Немає. Партійні сайти? Що там, вибачте, читати? Хай там що, 20% населення в нас бродить у мережі, це здебільшого молодь, це майбутнє. Проект потрібно створювати молодіжний. Пам’ятаєте проект «Пора»? Щойно перестали надходити західні гранти, від цього проекту нічого не залишилося.
— Акції були вигідно продані: лідер «Пори» став народним депутатом...
— Так, цілком правильно, відбувся обмін на ресурс, хоча з «Пори» могла дійсно вийти солідна молодіжна організація. Але що вдієш, це наш політичний хрест, на жаль. У суспільстві, де переважають матеріальні цінності, навіть молодіжний ентузіазм обмінюється на матеріальний ресурс.
— Але виходить, що існуючий стан справ усіх влаштовує. Адже на виборах був шанс, але нові обличчя були відправлені на лаву запасних.
— Так, у країни був шанс, якби люди вибирали між Яценюком, Гриценком і Тігіпком. Чому шанс не використали? Очевидно, кажучи про зміни, люди до них насправді не готові. Це означає, буде певний час стагнація. Скільки? Зараз передбачити складно. У будь-якому разі нові лідери знайдуться, аби був запит. А його поки що немає. І, до речі, невідомо, чи захоче країна реалізувати черговий шанс, що може вникнути через 5-10 років. Однак у цьому випадку песимізм може бути лише тактичним, але не стратегічним. Українці завжди на два роки наперед — песимісти, натомість на 10—20 років — оптимісти. Ось я у 2000-му проводив дослідження, то люди на 10 років були ще тими оптимістами! І зараз ситуація аналогічна.
До речі, а, можливо, у їхньому консервативному виборі є сірячинна мудрість, що дозволяє консервувати ситуацію до моменту, коли нові обличчя й нові люди зможуть реально змінити країну, а не додати до пенсії 100 гривень. Зараз же відповідальність за країну несуть ті, хто отримав радянський досвід і досвід дикого капіталізму. І повірте мені: досвід дикого капіталізму — це теж не подарунок для формування особистості. Я спостерігаю за тими, хто рветься в лідери. І знаєте, який висновок? Хоч старшому поколінню політиків пора гарного стусана дати, але «нові» — страшніші будуть у плані продажності і т. ін.
— Одним словом, не факт, що нове — це гарантовано краще.
— Саме так. Тому, можливо, консерватизм виборця справедливий. Звичне зло лякає менше, ніж зло, яке можна отримати, розраховуючи на щось гарне. Хоча, чесно кажучи, я все ж таки на місці виборця ризикнув би, навіть за цинізму «нових» лідерів. Адже за великим рахунком політики всі цинічні. Якщо винятки і є, то дуже рідкісні. І, до слова, демократизму цинізм не заважає. Ось, наприклад, комуністи найменш цинічні (бо в щось вірять), хоча, по суті, вони, звісно, страшні й без будь-якого цинізму. А демократія й цинізм часто уживаються. Тому можна було ризикнути на останніх виборах і зробити ставку на нових лідерів. Тим більше, що ці люди пройшли певну управлінську школу. Тобто це були не коти в мішку, а певною мірою випробувані політикою, владою люди. Шанс був, але його проігнорували. А що зараз? Визнаю відверто: я теж, як і багато людей, розгублений темпами. Я не очікував, що такими гігантськими кроками буде пройдено, здавалося б, нескінченну відстань. Як у Росії, раз — і перестрибнули... Думав, влада буде більш обережною. До того ж, я не очікував такої деморалізації опозиції. Моторошно було на них дивитися, коли вони зібралися в Будинку письменника... Вони мені нагадали якихось народовольців, а вони мали бути лідерами. Є ще один фактор — продажність. Не встиг півень прокукурікати, як переможені юрбою біжать у стан переможців. Але це було, є й буде. Якби перемогла Тимошенко, пачками бігли б до неї. І комуністи теж, до речі.
Запитуєте, чому ж у 2005 році не було такої масової втечі від переможеної сторони? Тому що їх спочатку не брали. А потім потихеньку вони все одно відкочували до Тимошенко, Ющенка. Адже з ними поруч маса людей, яких вони називали кучмістами, зрадниками. А взагалі, я вважав і вважаю, що Майдан — дуже несвоєчасне явище. Він породив непотрібні надії, і я ще раніше говорив, що ці надії дорого всім нам обійдуться. Ось зараз і платимо за рахунками.
