Якось водій Черчилля, кажуть, збився з дороги. Він спитав у перехожого — «Де я, вибачте, знаходжуся?». — «В автомобілі», — відповів той і пішов собі. Нібито Черчилль сказав тоді своєму водієві: «Ось відповідь, гідна нашого парламенту! По-перше, коротка й хамська. По-друге, абсолютно марна. І, по-третє, не містить нічого такого, що й сам не знав би той, хто питає».
Я прочитала цю історію, сидячи в нашому парламенті, в один із тих нудних і тягучих відрізків часу, коли на екранах каналу «Рада», ввімкнених у кожній хаті по всій країні, стоїть заставка «Перерва в засіданні Верховної Ради». Люди по всій країні в цей час страшенно нервуються, дзвонять одне одному, а також, якщо хто має таку можливість, — дзвонять знайомим депутатам чи знайомим родичам депутатів, щоби ті подзвонили отуди, в телевізор, за лаштунки тої заставки, й спитали «Ну дак шо?». Інколи канал оживає й умикає коридори парламенту, й тоді люди прикипають до екранів і розглядають — хто там з ким пішов, хто з ким цілується, слухають коментарі виловлених в тих кулуарах депутатів, які насправді нічого людям не роз’яснюють. Та люди не журяться з того, бо вже навчені: політики — це такі істоти, що завжди говорять зовсім не те, що є насправді. Навіщо — ніхто точно не знає, але всі знають, що це така у них робота, бо в них є інтереси. Слухають їх скептично і по інерції, все ж по інерції люблячи одних і ненавидячи інших. Саме так життя останнім часом взагалі позиціонує людські стосунки — треба одних любити, а інших ненавидіти. Нічого посередині. Ні слова про — розуміти, терпіти, співчувати, намагатися стати на місце іншого. Цьому країну теж учать політики. Такі політики, які на цю історичну мить у країні є, — поки що еволюція ніяких інших екземплярів пред’явити країні не може. Бо все має рости й розвиватися поступово — скочив би та не перескочиш, так би мовити.
Сидячи в тій парламентській залі й розуміючи, що мільйони очей зараз розглядають тебе, як рибу в банці, теж нервуєшся й намагаєшся зрозуміти, що відбувається все ж з країною зараз? Чи було таке вже з ким-небудь? Чи є рецепт, як вискочити з тої психодрами, дійовою особою якої тебе люди обрали й ждуть, що ти тепер робитимеш? Оце саме в таку з непростих митей розкрила я куплену тут же, на ятці у Верховній Раді, книжку Черчилля й гортала, шукаючи якихось знаків із глибин історії. Наведений уже на початку сюжет несподівано втішив, бо давав зрозуміти, що все вже колись було, а отже все, напевне, з часом перетече в якісь інші банки з більш вишуканими рибами.
Їздячи країною під час виборчої кампанії, я казала людям, що ми обов’язково змінимо політику, ми внесемо в політику поняття «цінності», витіснивши на задній план панівне поняття «інтереси». Я й тоді уявляла, що це буде зробити нелегко, а сьогодні, сидячи в цій залі, часом думаю — а чи можливо? Зізнаюся — це миті слабкості, які, напевне, бувають у кожного, хто йде в гору і часом, захекавшись, стане перевести дух і переконати себе, що треба йти далі, раз узявся. І тому я подумала — почну з себе, це буде найкраще. І встановлю з цієї зали зв’язок з тими мільйонами очей, і буду з ними відверта — бо, може, це й неполітично, але не залишати ж народ самотнім у його очікуванні того, яку кашу там, за заставкою «Перерва», їхні обранці зварять, коли винесуть і покажуть.
Люди, я маю вам сказати, що все це в різних варіантах вже колись було з іншими народами, а ми з вами просто живемо в той час, коли все відбувається саме з нами. Чи, наприклад, можна тепер пояснити собі, що відчували люди, коли повз них тупотіли волохаті мамонти, а над їхніми головами зловісно літали якісь зубаті потвори? Той історичний період ми тепер розглядаємо на малюнках у енциклопедії без страху — бо знаємо, що все це благополучно мине, людство виживе. Так мине й те, що тепер. Ось давайте це замалюємо, а потім колись хтось розгляне це в енциклопедії.
«Собаки дивляться на нас знизу догори. Коти дивляться на нас згори вниз. Свині дивляться на нас як на рівних». Так ніби казав Черчилль. Він за славне своє життя стільки всього сказав, що інколи найблискучіші жарти того часу йому приписують. Він дуже ніжно ставився до свиней. А може все ж ця його тирада була сказана в один із тих моментів, коли серу прем’єру було саме в його парламенті непереливки. В цю мить у мене за спиною один депутат казав іншому: «Ти чув, що сказав Іван Степанович (Плющ)?» Каже: «Я стільки з’їв сала, що вже стидно свиням у очі дивитися». Від несподіваної паралелі було смішно. Іван Степанович теж стільки всього за своє політичне життя сказав, що часом деякі речі також просто скидаються на ним сказане. Я обернулася (його місце в залі якраз за мною) й хотіла спитати, чи й він так переживає за свиней, як Черчилль, — та Івана Степановича там не було, він витяг картку для голосування й нечутно вислизнув із зали. Саме збиралися голосувати. І, напевне, в якомусь українському місті знову грає «Шахтар». І зараз на трибуні з’явиться просто з аеропорту Іван Степанович. І суддя засвистить початок матчу. Іван Степанович назавтра повернеться й сидітиме так спокійно, ніби не про нього зловтішалося півзали. «Плющ, Олю, завжди був Плющ», — пояснить він мені і з безжурністю танка заведе оповідку про минулі часи.
Чергова перерва, що затяглася вже на півдня, була оголошена через те, що ніяк не могли внести кандидатуру заступника спікера. Вкотре називали комуніста Адама Мартинюка, а коаліція казала, що нізащо, а того все називали й називали — саме тому, що коаліція казала своє «нізащо». Що сказати народу на пояснення цієї забави? Народу, що на дочасних виборах додав комуністам голосів, а нам у залу щонайменше п’ятеро червоних парламентарів... Мине певний час, як він уже минув для Європи, і тоді народ уважніше перечитає оці рядки:
«Підтримувати добрі стосунки з комуністом — все одно, що загравати з крокодилом. Не втямиш, чи то полоскотати його під підборіддям, чи дати йому по голові. Не знаєш, що в нього на умі, коли він роззявляє пащу, — пробує він усміхнутися, чи готується зжерти вас живцем». А миротворець — це той, хто годує крокодила в надії, що той з’їсть його останнім. Богу дякувати, це сказала не я — в разі смертельної образи в суд подадуть на експертну оцінку покійного Черчілля. Хоча як несподівано влучно він сьогодні нагодився.
І не знаю, що би він сказав, спостерігаючи цю дивовижно драматичну сцену, що примусила скочити багатьох на ноги й кричати: гей ви, виродки! Не думаю, що цей вигук у майбутньому приживеться у парламенті, але кричати справді було чого. За столом керівництва Верховної Ради у різних розслаблених позах валялися блокувальники трибуни з Партії регіонів. Хтось човгав задом по червоному оксамиту президентського крісла (пане Черчіллю, лише те, що вас уже немає, рятує зараз вас від культурного шоку, а я, на жаль, не маю шансів запитати у вас — чи це можливо?). Хтось порпався у комп’ютері голови Верховної Ради — може, грав у карти, може, щось читав, що малоймовірно. Двері, звідки мав з’явитися голова, були підперті стільцем, як у хліві, — якщо припустити, що мешканці хліву взагалі вдаються до такого запобіжного заходу. В очікуванні команди «Взяти!» навколо походжали: один депутат — викладач, один — олімпійський чемпіон, один — відомий борець, один — відомий бізнесмен та інші джентльмени дуже спортивної статури (нічого поганого про це сказати не хочу, вочевидь люди на дозвіллі займаються своїм здоров’ям). Їм уже було нудно. Коли раптом хтось відштовхнув стільця (по телефону прозвучала якась команда), двері відчинилися, й було видно, що там з’явився Арсеній Яценюк. А далі вся мускулиста команда закричала, різко зарухалася, змела спікера в свій клубок і гепнула ним об стіну. Не впевнена, що рафінований яппі Арсеній Яценюк в своєму житті втрапляв коли в таке товариство, а тим більше, щоб ним гепали коли об стіну.
Оця історія засмутила якось суттєвіше за інші інциденти, які вже твердо вписані в перелік «політичних» засобів боротьби. Навіть на тлі розбитих моніторів і табло, захоплених щитових і розквашених писків колегам з недружніх таборів, це видовище — вліплений в стіну спікер, що ловить свої окуляри, — фіксувало, на жаль, усвідомлення того, як нам ще далеко злазити з дерева. І тривожне розуміння, як уже пізно — світ помчав далі.
Однак я не для того затіяла цю розмову, щоб закінчувати так безнадійно. Ось приклад оптимізму — збираючись на ранкове засідання, слухала спиною новини. Нагадали про Томаса Мора, що також в далекій минувшині був членом парламенту. Ні «судимість» (сидіння в Тауері), ні погані манери колег не перешкодили тому, що цей політик малював і писав вірші, а також створив «Утопію», про яку сказав приблизно таке — «Я таку державу скоріше жадаю, аніж очікую». Іншими словами — він мріяв! І він жадав політики, що несла добро і благоденствіє людям! І він того не встидався! Тоді зі спікерами поводилися ще гірше — його одрубана голова бовталася на Лондонському мосту, аж поки дочка не викупила її й не упокоїла в гідному місці. Пам’ять про ту голову — складова поваги до британського правосуддя, як це формулювали тодішні предки демократії. Все ж, подумала я, Яценюк — щасливчик-таки.
Люди, в тій банці, яку ви з подивом розглядаєте, пропливають-таки породисті риби. Не журіться. От переді мною сидить Кириленко. І дивлячись на те, як у оцьому всьому він тримає спину, я свідчу — тут, в цьому гиблому місці, все ж є люди, що не встидаються линути до того, чого жадають, розуміючи, що ще довго й далеко. Наприклад, — до справжньої і коханої України. Серед них точно є вожаки, про яких Черчилль казав приблизно так: кажуть, що лідери мають часто нагинатися й прикладати вухо до землі. Та чи легко буде народу вважати їх лідерами, коли він їх застане в такій неприглядній позі?
