Безумовно, праві ті, хто називає подію «перехопленням лозунгів» опозиції — саме перехід до парламентсько-президентської республіки з перерозподілом владних повноважень на користь парламенту і прем’єр-міністра, формування уряду парламентською більшістю, пропорційна виборча система становили основу передвиборних програм основних опозиційних сил. Цей політичний прийом не придатний для частого використання, однак при успішному застосуванні дає прекрасний ефект — досить пригадати, як Леонід Кравчук перехопив «рухівські» лозунги у 1991 році, чим ідеологічно знекровив опозицію.
НАЙБЛИЖЧИЙ РЕЗУЛЬТАТ
Реакція основних політичних сил на президентські ініціативи виявилася цілком передбачуваною: СДПУ(О) і фракції, створені на базі блоку «За ЄдУ!» беззастережно підтримали запропоновані реформи, а опозиційна «четвірка» видала традиційне різноголосся. Соціалісти, «тимошенківці» і частина «новоукраїнців» обмежилися констатацією факту запозичення Президентом положень iз програм опозиційних сил; комуністи знову дістали з політичних «запасників» лозунг ліквідації президентського посту, а Віктор Ющенко взагалі раптово засумнівався у необхідності реформування політичної системи. Загалом же стало очевидним, що внесення відповідного пакету законопроектів на розгляд Верховної Ради неминуче інтегрує опозицію (принаймні — більшу її частину) у процес обговорення змін у Конституції і чинному законодавстві. При цьому цілком імовірним стає формування ситуативної конституційної більшості (300 депутатів) «під політичні реформи Президента Кучми».
У той же час, крім «майданчика для взаємодії і співпраці» влади та опозиції, яким стане Верховна Рада, Президент відкрив ще й «майданчик для торгу» у вигляді ідеї коаліційного уряду. Справа в тому, що за відсутності відповідного законодавства практично будь-який уряд, навіть який виник на базі ситуативної більшості, можна вважати коаліційним — досить двох—трьох представників опозиції. Але можна собі тільки уявити, який конкурс «конструктивних опозиціонерів» утвориться навіть на цю мінімальну квоту! Таким чином, опозиція виявляється затиснутою між Сціллою прозорого парламентського процесу (де досить складно зайняти яку-небудь аргументовану позицію «проти» політичних реформ, запропонованих Президентом) і Харибдою коаліційних «підкилимових» інтриг (які можуть лише розколоти опозицію на «послідовних» і «колабораціоністів», але не принесуть ні прем’єрства для Віктора Ющенка, ні ключових постів для інших опозиційних лідерів).
Тому звичайною реакцією опозиційних лідерів (насамперед — «непримиренних») на нову політичну ситуацію стало примноження зусиль iз підготовки акцій громадянського протесту, що стартують 16 вересня. Однак тепер вимоги опозиції втрачають конкретну ідеологічну складову (лозунги парламентсько-президентської республіки, призначення прем’єр-міністра Верховною Радою, пропорційного виборчого закону тощо перестали бути актуальними) і стають або абстрактними («Свободу — слову! «, «Демократія у небезпеці!», «Зупинити свавілля влади!») або особистісними — «Кучму — геть!»)
Однак в опозиційної «четвірки» відсутня конкретна відповідь на очевидне запитання до останнього лозунгу — «А хто замість?» (Точніше, у них є чотири різних відповіді). Але раніше відсутність єдиного лідера можна було прикрити міркуваннями про первинність політичної реформи, що включає в себе такі-то пункти, вже озвучені Президентом...
На завершення главки хочеться підкреслити, що для пропрезидентських сил ситуація багато в чому дзеркальна: у них уперше, крім особистісного чинника (лояльності Президента), з’явилася виразна ідеологічна компонента у вигляді реформи політичної системи і відчутні «призи» у вигляді посад у майбутніх коаліційних урядах, в яких міністри стануть реальними політичними фігурами, що залежать насамперед від своєї «групи підтримки» у парламенті, меншою мірою — від прем’єр-міністра і майже незалежними від Президента.
ПРОГНОЗ ДЛЯ ОПОЗИЦІЇ
Позбавившись «цементуючої» основи у вигляді вимог реформи політичної системи, «четвірка» навряд чи зуміє знайти іншу спільну політичну платформу — занадто вже сильні ідеологічні відмінності між її складовими, та й просто особистісні розбіжності між її лідерами. Крім того, у ситуації «спалених мостів» знаходиться, мабуть, лише блок Юлії Тимошенко. У той же час Компартія, значна частина «Нашої України» і частково Соцпартія розглядають вересневі вуличні акції як засіб тиску на владу напередодні важкого переговорного процесу як з приводу законодавчої роботи над політичною реформою, так і створення коаліційного уряду.
Таким чином, опозиційну «четвірку» складно розглядати як силу, готову до осіннього політичного «бліцкрігу»; у разі ж затяжного протистояння з владою «четвірка» неминуче розвалитися до 7 листопада — дати, що викликає діаметральні оцінки у рядах української опозиції. У цей день влада зможе з легкою зловтіхою спостерігати за вуличним протистоянням учорашніх союзників...
ВІДДАЛЕНА ПЕРСПЕКТИВА
Якщо не зважати на суто тактичні вигоди, які дає проголошена політична реформа діючій владі, — тобто Президенту і пропрезидентським політичним силам, то в перспективі очікувані зміни можуть виявитися на користь нинішній опозиції. Як мінімум тому, що левова частка всіх «опозиціонерів» пройшла за партійними списками, лише незначною мірою поповнивши свої ряди за рахунок «мажоритарників» (приблизно 60 депутатів з 225-и округів). На сьогоднішній день до переходу до чистої «пропорціоналки» найбільш готові партії і блоки опозиційної «четвірки», а також СДПУ(О), лідери якої своєчасно потурбувалися про «ідеологізацію» партію, що дає нехай поки й невеликий, але вже стабільний «свій» електорат. Так що наступні парламентські вибори-2006, проведені згідно з новим «пропорційним» законом, швидше за все, дадуть у результаті опозиційну Президенту (обраному в 2004 роцi) більшість. За існуючої сьогодні динаміки лідери опозиції втрачають або в кращому випадку, попри всі вжиті заходи, зберігають свій президентський рейтинг. Позитивної динаміки немає більше року, а їхнє «уміння» проводити узгоджені дії говорить про те, що, швидше за все, її й не буде. Тому більш ніж імовірно, що вибори-2004 виграє кандидат від влади. Опозиційна більшість означає у новій системі опозиційного (або, в кращому випадку, досить незалежного) прем’єр-міністра, який відразу ж буде всіма сприйматися, як головний конкурент Президента на виборах-2009. Причому при очікуваному перерозподілі владних повноважень правильніше говорити про «президента-в-опозиції», а не про опозиційність парламенту і прем’єра (у разі реалізації вищезазначеного сценарію виборів). Не виключено, що за такого розвитку подій має шанси зберегти певний політичний вплив і сам Президент Кучма (у ролі політичного «патріарха»). На політичні сили, створені на базі блоку «За ЄдУ!», і які складаються переважно з «мажоритарників», чекає складний процес політичної «ломки». (Від створення загальнонаціональних партійних структур і пошуку електоральної «ніші» до підгонки своїх ідеологічних установок під фігури лідерів.)
ПРОГНОЗ ДЛЯ ПРОПРЕЗИДЕНТСЬКИХ СИЛ
Уникнути багатьох вищезгаданих проблем нинішні пропрезидентські сили зможуть у тому випадку, якщо майбутнє формування коаліційного уряду (за відсутності відповідного закону) вони сприймуть не як черговий поділ влади, а як можливість розпочати цивілізоване спілкування (для початку — у своєму колі!) для вироблення єдиної стратегії свого політичного існування після 2004 року. А заодно й «потренуватися» нести політичну відповідальність за своїх «висуванців» до структур виконавчої влади. Головне питання, яке Президент і лояльні йому депутати повинні вирішити вже найближчими тижнями, — чи буде «коаліційний» (поки — у лапках) уряд, що формується, «тимчасовим» (до реалізації реформи політичної системи), або він повинен пережити конституційні зміни і стати дійсно КОАЛІЦІЙНИМ на базі СТІЙКОЇ більшості. Від вирішення цього питання багато в чому залежить кадровий склад Кабміну — адже перший прем’єр-міністр, призначений парламентом, відразу ж стане претендентом №1 на посаду Президента у 2004 році.
ДО РЕЧІ
Поки особливих надій на те, що опозиція включиться у парламентську роботу з політичної реформи, не проглядається. Зокрема, лідер БЮТ Юлія Тимошенко вважає, що в Україні повинна залишатися президентсько-парламентська система. «Я вважаю, що нам треба зберігати президентсько-парламентську систему, але з дуже серйозною гармонізацією розподілу функцій між гілками влади», — заявила Ю. Тимошенко. При цьому вона підтвердила, що п’ять років тому виступила «з різкою критикою президентської форми правління». «Тоді мені здавалося, що вона дуже небезпечна для України, але вже через два роки, на з’їзді партії «Батьківщина», я говорила, що було б великою помилкою підтримувати парламентську форму правління», — відзначила Ю. Тимошенко. Свій погляд вона аргументує, зокрема, тим, що «сьогодні у політиці й парламенті представлено дуже великі політико-фінансові групи, які можуть, використовуючи свій вплив на виконавчу владу і ЗМІ, а також вкладаючи значну кількість грошей, дуже легко і просто маніпулювати парламентом». Вона пропонує гармонізувати розподіл функцій між гілками влади, зберігши наявну президентсько-парламентську систему.
Лідер Комуністичної партії України Петро Симоненко вважає, що ініціативи Президента з реформування політичної системи у країні вписуються у схему втримання влади у рамках існуючого режиму. Про це говориться у заяві лідера КПУ. На його думку, «владу планується передати не одному претенденту на пост президента, який представляє інтереси одного клану, а групі осіб, до складу яких входять бізнес-власники політичних партій і блоків». З цією метою, стверджує лідер українських комуністів, оточення Президента і використовує тезу про перехід до парламентсько-президентської республіки, «перекручуючи дійсно назрілу потребу суспільства». «За ширмою переходу до парламентсько-президентської республіки вибори знову плануються як грандіозна маніпуляція. При цьому ключове значення президентського поста і президентських виборів зберігається», — заявляє П. Симоненко.
На думку лідера «Нашої України» Віктора Ющенка, зараз вести дискусію про те, яка модель Україні підходить більше — парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська — означає змарнувати час на розвиток країни. «Для того, щоб сьогодні змінити політичну кон’юнктуру, необхідно було підкинути ідею парламентсько-президентської республіки», — сказав він у Києві на прес- конференції. В. Ющенко висловив упевненість, що парламент не зможе до 2004 року реалізувати пропозиції Президента про перехід до парламентсько-президентської форми державного устрою. Для зміни системи правління у державі необхідні масштабні зміни в Конституції, які затверджуються на двох сесіях парламенту, і Верховна Рада не стане цим займатися за рік до президентських виборів. Говорячи про власне ставлення до цих ініціатив, В. Ющенко сказав, що і парламентсько-президентська або президентсько-парламентська форми правління можуть бути ефективними, однак сам він «належить до тих людей, які вважають парламентську систему більш демократичною». Президентська модель, за його словами, більше підходить для перехідних періодів в історії держави. В. Ющенко також відзначив, що перехід до пропорційної системи виборів до парламенту не пов’язаний з формою правління у державі. Така система, відзначив він, може працювати і за президентської форми правління.
