Юлія Тимошенко знову потрапила в центр уваги ЗМІ та громадськості, не лише в Україні, а й за її межами: їй тепер інкримінують співучасть у вбивстві відомого свого часу підприємця Щербаня.
Багато хто ще добре пам’ятає перші п’ятнадцять років незалежності України. Це був час, коли наша країна досягала перших успіхів у державній розбудові й була визнана незалежною державою зарубіжними країнами. Але це був також час, коли наживали великі капітали й робили швидкі політичні кар’єри — й найчастіше «нові українці» при цьому відкидали благородні моральні принципи. Злочини тих років можуть дати цікавий матеріал для зйомок детективних і психологічних фільмів на багато десятиліть.
Ким були ці «нові українці»? Це були два головні й, здавалося б, протилежні соціальні типи: професійний криміналітет і зовні цілком благопристойні люди, які часто мали як стартовий майданчик цілком пристойну посаду. А хто був замовником гучних і не дуже гучних злочинів тієї епохи? Ці ж таки два типи; і, звісно, це були не прості вчителі або цехові інженери, а люди, які мали великі можливості.
Наприкінці правління Леоніда Кучми переважаючу більшість у верхньому прошарку суспільства, де тривала відчайдушна боротьба за владу й власність, становили люди, які переступили через мораль і закони. Чесні політики й бізнесмени звідти виживалися й забиралися всіма доступними способами.
Юлія Тимошенко, як і її колишній соратник по партії «Громада» Лазаренко — це типові представники впливових політиків і підприємців тієї епохи, епохи авантюристів. Чи могли вони бути замовниками вбивства Щербаня? Виключити це неможливо. Утім те саме можна стверджувати й про інших нині відомих у країні людей, що належать до різних політичних кіл. Аферист і злочинець великого масштабу завжди виглядає благопристойно й викликає довіру, інакше йому не вдавалися б великі афери й злочини.
Найстрашніше полягає в тому, що більшість розумних і досить обізнаних наших співгромадян розуміють це. Не допускають цього навіть у думках лише закоренілі романтики-ідеалісти й безнадійні недотепи-простаки. Ми чудово розуміємо, що замовники вбивства не лише Щербаня, а й Гонгадзе, Гетьмана, Кравченка й багатьох інших відомих або вже забутих співгромадян — це ті, хто й зараз входить до «пристойного» товариства й претендує на те, щоб вважатися гідним громадянином, хто й нині бореться за власність і владу.
Саме завдяки їм моральна планка опущена в Україні на страшенно низький рівень.
Існує кілька варіантів подальшого розвитку подій.
Перший варіант. Політичні та економічні клани й групи, відкинувши будь-які правила, знову почнуть боротьбу в кримінальний спосіб, як у перші п’ятнадцять років існування нашої держави. Це найстрашніший варіант, здатний зруйнувати країну. Його треба уникнути.
Другий варіант. Усі ворогуючі клани, групи й окремі політики та бізнемени укладають мовчазну або оголошену угоду про взаємний ненапад; вони взаємно прощають один одному колишні образи й кримінальні злочини, а надалі борються за владу й власність чесними демократичними й ринковими методами. Чи можливо це? Навряд чи. Соціальна психологія й кримінальна статистика свідчать: значна частина осіб, які скоїли кримінальні правопорушення, надалі залишається схильною до таких дій і вдається до них, якщо є хоч найменша можливість уникнення покарання. За різними підрахунками такі невиправні рецидивісти становлять від 30 відсотків і більше від загальної кількості правопорушників. Це означає, що незважаючи на можливий договір значна частина наших політиків і підприємців залишиться схильною до протиправних дій; вони й надалі значною мірою визначатимуть моральний клімат у країні.
Якщо ж ці «нові українці», які належать до різних кланів, домовляться один з одним, це може стати ще небезпечнішим для суспільства. Вони стануть повністю безконтрольними й абсолютно безкарними; тим паче що значна частина суспільства успадкувала від казармового соціалізму досить слабкі моральні засади й схильна до виправдання корупції й навіть небезпечних злочинців, якщо вони з «наших».
Третій варіант. Політичні й економічні клани, групи й окремі сильні індивідууми ведуть боротьбу між собою, спираючись на легальні засоби, зокрема й на правосуддя. На цей шлях Україна стала з приходом до влади Віктора Януковича. Правлячий клан нині намагається поєднувати деякі елементи з першого й третього варіантів.
Такий спосіб політичної й економічної боротьби (третій варіант) характерний і для західного суспільства. Багато хто пам’ятає справи, пов’язані зі значними фігурами на кшталт Домініка Стросс-Кана. Хоч би як намагалися запевнити нас у зворотному, але пастка йому, найімовірніше, була підстроєна політичними й іншими опонентами, внаслідок чого він був повністю знищений як політик. Громадянське суспільство в таких випадках зазвичай підтримує звинувачення, розуміючи, що безкарність — це перший ворог здорової суспільної моралі. (До речі, як повідомляють ЗМІ, Стросс-Кан нещодавно виплатив тій самій покоївці 1,5 млн доларів.)
Проте найуспішніші західні суспільства пройшли довгий шлях морального оздоровлення (особливо в двадцятому столітті), й наразі рівень моралі суспільства й еліт у них досить високий, тому кожне кримінальне переслідування відомого політика або бізнесмена є ніби надзвичайним випадком. Зовсім інша річ пострадянські країни, де відомих політиків і бізнесменів перших поколінь, які добилися володіння значною власністю, можна саджати на лаву підсудних навдогад і при цьому з дуже малою ймовірністю слідчої помилки.
Звісно, представники опозиції в таких випадках переконані, що їх переслідують через політичні мотиви. Такі ж твердження доводилося чути від деяких представників нинішньої влади, що зазнали судового переслідування після помаранчевої революції й уникнули великих складнощів лише завдяки тому, що розпався союз помаранчевих і Віктор Ющенко став гостро потребувати підтримки ПР.
Перехід від першого варіанту, тобто кримінальної війни без будь-яких правил, до третього — це для України певний прогрес. Досягнення етичного рівня найрозвиненіших західних країн вимагає значних зусиль і часу. Суспільний розвиток має свої закони. При переході від залежного й тоталітарного стану до незалежного й демократичного неможливо минути перехідний період, необхідний для переформовування індивідуальної та суспільної ментальності.
У СРСР найменш корумпованими регіонами були республіки Прибалтики, а найбільш корумпованими — Кавказ і Середня Азія. Саме до найбільш корумпованих регіонів обожнювали їздити всілякі контролери й перевіряючі з московських міністерств — із цілком зрозумілих причин. Останні події в Грузії показали, що Саакашвілі не вдалося переробити більшість співгромадян ні прозорими скляними офісами, ні саджанням корупціонерів по в’язницях. Повністю змінити більшість грузинів не вдалося за два президентські терміни, для цього мають змінитися покоління.
Проте вищесказане не означає, що в перехідний період треба заборонити всі кримінальні переслідування — лише з тієї причини, що правосуддя в цей час має яскраво виражений вибірковий характер. Вибірковість правосуддя, зловживання й судові помилки властиві правосуддю будь-якої країни з початку існування в людському суспільстві права як такого. Чим вище рівень моралі в суспільстві, тим менше вибірковість правосуддя й тим менше трапляється всіляких правових збоїв і помилок. Ще на початку сімдесятих років у серйозній пресі ФРН можна було знайти статті про класовий характер західнонімецької юстиції, тобто представник вищих соціальних прошарків мав більше шансів на поблажливість Феміди, ніж слабкіші з соціального погляду громадяни. Відтоді ситуація змінилася на краще, проте «дивні» рішення суддів трапляються в розвинених західних країнах і понині, про що можна судити з повідомлень ЗМІ.
У справі про вбивство Щербаня, без жодного сумніву, існує так звана політична складова, яка, проте, не повинна призвести до того, що шанс підняти завісу над таємницями цієї справи буде упущено. Якщо суд буде відкритим, а його перебіг і рішення будуть піддані подальшому скрупульозному аналізу в європейських судових (а не лише політичних) інстанціях, то хоча б частку істини встановити вдасться. Та й сама Тимошенко, якщо вона дійсно не причетна до злочину, має бути зацікавлена в тому, щоб її справа якнайшвидше потрапила до європейських судів. Звинувачення проти неї озвучене офіційно, досить багато громадян України можуть у нього повірити, і їй як політику й просто людині жити з таким звинуваченням далі буде важко. Вбивство — це не головотяпська газова угода.
Водночас майбутній новий процес над Тимошенко не має впливати на процеси зближення з Європою. Окрім наявності багатьох інших позитивних якостей таке зближення даватиме європейцям більше можливостей для впливу на процеси, що відбуваються в Україні, зокрема й у правоохоронній сфері.
У нашій країні існує потужне антиєвропейське лобі, пов’язане передусім з певними антиєвропейськими й антиукраїнськими колами в Росії. Можна з упевненістю передбачити, що з просуванням України до Європи зусилля цього лобі зростатимуть, а його всілякі провокації вражатимуть ще не раз і європейців і українців. Важливо не піддаватися на провокації.
У нинішній українській ситуації є й інші нюанси. Будь-яка влада бажає ослаблення опозиції, але не завжди може її ослабити в реальності. Громадянське суспільство в Україні не має дозволити, щоб правові й інші розбірки між різними політичними й фінансовими кланами призвели до фактичного знищення опозиції, як це сталося в Росії й більшості інших країн СНД. Тому дотримання демократичних законів і процедур як умова існування демократії має стати нормою функціонування держави. З цього погляду не може бути жодних поблажок ні для влади, ні для опозиції. Розбудова й функціонування державних і правових інститутів, права людини й громадянина, демократична, відкрита й чесна система виборів — усе це в етичному демократичному суспільстві має бути під уважним наглядом суспільства, готового втрутитися в разі виникнення порушень і перекосів.
Вибірковість правосуддя в здоровому суспільстві має наближатися до нуля. Проте й милосердя теж не має бути відверто вибірковим, як це відбувається зараз. Коли деякі політики (зокрема й народні депутати) затято борються за права Юлії Тимошенко, яка сидить у в’язниці, але при цьому не звертають уваги на чисельні утиски прав сотень і тисяч інших своїх співгромадян, які теж перебувають під слідством або в ув’язненні, то виникають підозри, що вони, ці політики, захищаючи Тимошенко й знаючи про свої власні гріхи, насправді намагаються захистити особисто себе від можливих майбутніх неприємностей. Так би мовити, відповідно до відомого девізу мушкетерів: один за всіх і всі за одного. Юлія Тимошенко, без жодного сумніву, заслуговує на дотримання всіх її людських і громадянських прав не менше, ніж будь-хто інший. Але й не більше.
Захищати громадянські права співгромадян може лише сильне громадянське суспільство, складовою частиною якого є сильна політична опозиція. Тому опозиція в Україні просто зобов’язана набувати оптимальних для нашої країни структур, демократизуватися й морально очищатися. Уже навчений народ більше не піде на масові мітинги й не братиме активної участі в інших заходах, які організовують бездарні політики або політики з підмоченою репутацією. Лише за наявності сильної й морально здорової опозиції, що користується довірою значної частини суспільства, представники влади не почуватимуться абсолютно безкарними й побояться скоювати правопорушення, за які й самих їх у майбутньому можуть посадити на лаву підсудних.
Приклад багатьох країн і окремих відомих осіб свідчить: монопольних прав на чесність, істину й владу не має ніхто, хоч би якими благими цілями виправдовувалося прагнення вершин успіху, зокрема й влади.
