У політичному значенні рік, що минає, безумовно, був вельми
насиченим. Головною подією слід вважати парламентські вибори. Незалежно
від їхніх результатів, вибори цінні передусім як спроба встановлення горезвісних
«правил гри» для влади та як спроба грати (або не грати) за цими правилами.
Досвід показав, що влада не дуже до цього прагне. Про це ж говорить і бажання
можновладців переглянути Конституцію, що з'явилася наприкінці року.
Серед подій потрібно відзначити й швейцарський арешт Павла
Лазаренка. Крім суто політичних наслідків (для «розкладки сил» тощо), арешт
має інший важливий аспект. Досі розмови про боротьбу із «зловживаннями
у найвищих ешелонах влади» були тільки розмовами. Те, що трапилося з Павлом
Івановичем (і живий народний інтерес до його пригод), вивело проблему на
нову орбіту. Той факт, що його було затримано за кордоном, додає всій проблемі
«міжнародного визнання», тепер загальна впевненість у тотальній корупції
отримала важливе підтвердження. Це, напевно, вплине на зміну психологічної
атмосфери в країні, що необхідно враховувати всім політичним силам.
Головна тенденція минулого року — «вперед у минуле». Загальне
полівіння матеріалізувалося в спікері Ткаченку. При цьому він «вигідно»
(з точки зору виборчих технологій) відрізняється від побратимів за лівим
табором, котрі надто захопилися боротьбою за законність, що робить із них
іноді прямо-таки якихось лібералів. Ткаченко — «просто господар», котрий
завжди впевнений у власній правоті, категоричний в оцінках тощо. Не розглядатимемо
його інтригу з владою, відзначимо тільки одне — безкарні заяви спікера,
особливо із зовнішньополітичних питань, повинні були переконати усіх тих,
хто вагається, що для нинішньої влади «незалежність», «державність» — не
більш ніж зручна риторика.
№252 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
