У газеті «День» (№ 54—56, 58) була надрукована моя стаття «Визрівання помаранчевої революції». У ній йшлося про формування передумов соціального катаклізму, який збурив Україну в листопаді-грудні 2004 року.
Ті, хто готував статтю до друку, поміняли в назві Помаранчевої революції велику літеру на малу. Претензій до них не маю. Розумію й тих, хто взагалі не схильний вважати соціально-політичну кризу останніх місяців минулого року революцією. Кількість недовірливих тепер зростає, тому що новосформовані органи влади мало відрізняються від попередніх. Це й не дивує: кілька років тому ще існувала єдина партія влади.
Переконаний однак, що у листопадi-грудні 2004 року ми пережили катаклізм, який змінив усіх нас, а не тільки поміняв начальників, починаючи від президента. Зміни накопичувалися поступово, й тільки прискіпливий аналіз історика здатний виявити їх. Але проявилися ці зміни раптово, у революційній формі. У вітчизняній історії така революція заслуговує на власне ім’я. Чому б не залишити ім’я, яке прищепилося одразу, — Помаранчева революція?
Аналіз цієї революції мусить бути багатошаровим. Починати слід з феномену виборів у органи влади в посткомуністичному суспільстві, з дій органів влади щодо організації виборів, з багатогранного поняття «адміністративний ресурс», iз реакції виборців на «адміністративний ресурс».
Набір перелічених проблем формує сюжети цієї статті. Глибина аналізу в ній є різною, тому що деякі з названих проблем пов’язані з іншими, розгляд яких ще попереду. Наприклад, реакція виборців на силовий бік «адміністративного ресурсу» — це інша назва Помаранчевої революції. У розгорнутому вигляді її слід вивчати в наступних статтях.
РОЗДВОЄННЯ ПАРТІЇ ВЛАДИ
Помаранчева революція — це тільки епізод, хай навіть найважливіший, у двохсотденному марафоні президентських виборів 2004 року. Погляд на революцію повинен формуватися в ході аналізу цих виборів. Для цього є серйозні підстави.
У багатьох літних людей, які ще не вийшли на пенсію, складається враження, ніби доля подарувала їм два життя. Непомітно для ока формується нова для нас, але звична для країн Західної Європи цивілізація. Суспільствознавці, які поміняли В. Леніна на А. Тойнбі, переконують, що в Україні розгортається боротьба між російсько-православною та європейсько-католицькою цивілізаціями. Але нас, автохтонів на цій території від трипільців (які, до речі, не мали нічого спільного зі слов’янами), не розділяють етнорелігійні відмінності. Розділяє інше: різна динаміка відвикання від радянського способу життя.
Починаючи навесні 1918 року комуністичну революцію в Росії, В. Ленін зауважував: «Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи людського життя сотень мільйонів людей». І справді, насаджуваний тоталітарними режимами спосіб життя змінював у суспільстві буквально все. Зміни були особливо помітні, якщо стосувалися частини народу — як у німців або корейців. Штучна комуністична цивілізація відділялася прірвою від усіх інших, що існували в історії людства, бо інші були природними.
Перехід від тоталітаризму до громадянського суспільства починався з саморозпаду диктатури, викликаного об’єктивною неможливістю її подальшого існування. Однак зникнення диктатури не могло відразу змінити поневолені комунізмом країни. Створювалися лише умови для започаткування тривалого трансформаційного процесу. Провідну роль в регенерації відмерлих під час диктатури структур громадянського суспільства відігравали вибори в органи влади.
Чому в посткомуністичному й особливо в постгеноцидному українському суспільстві громадянська активність могла проявитися тільки в ході виборів? Тому що лише тоді виникала ситуація, в якій кожний громадянин мусив висловити своє ставлення до влади. Між виборами суспільство ще не могло впливати на державу. У ньому не вистачало незалежних від держави організацій, здатних об’єднати волю сотень тисяч і мільйонів людей, щоб донести її до властей.
Колишня номенклатура, яка зберігала владу в посткомуністичній Україні, старалася різними засобами формалізувати небезпечне для неї волевиявлення виборців, яке періодично виникало в строки, передбачені Конституцією. Використовувалися такі засоби, як створення кишенькових партій, «промивання мозгів» купленими ЗМІ, використання різних форм «адміністративного ресурсу» тощо. Але суспільство й держава пов’язані між собою безліччю зв’язків. Невідворотний за відсутності диктатури розвиток елементів громадянського суспільства впливав на «партію влади». До того ж в останній почала відбуватися природна зміна поколінь. На зміну діячам комуністичної доби приходило покоління епохи первинного накопичення капіталу.
Під час перших вільних виборів 1990 року громадяни України послали в парламент переважно комуністів. Інші політичні сили перебували тоді в зародковому стані. На чолі трансформаційного процесу стала утворена з компартійно-радянської номенклатури партія влади. Опонентом її на парламентських виборах 1994 й 1998 рр. і на президентських виборах 1994 і 1999 рр. була відроджена Компартія України. Вона не мала позитивної програми й нічого істотного не могла запропонувати суспільству. Вона не пропонувала повернутися до диктатури, але тільки тому, що комуністи завжди заперечували наявність диктатури вождів КПРС. Диктатура приховувалася за евфемізмом «соціалістична демократія». А КПУ закликала повернутися до соціалістичної демократії.
Розбудовуючи демократичну державу, партія влади дбала передусім про себе. У її інтересах було збереження пережитків минулого, які давали можливість безконтрольного й монопольного розпорядження долями людей і матеріальними ресурсами. Через це управлінська корпорація об’єктивно залишалася таким же реліктом комуністичної епохи, як КПУ.
Проте на початку ХХI ст. всередині партії влади стали помітними зміни, викликані процесом самоорганізації суспільства. Ці зміни не мали інституціоналізованої або персоналізованої чіткості. Керівник антикомуністичної партії або так званий олігарх міг бути наближеним до центру влади та стояв з одного боку барикад, але назавтра він виходив з президентського оточення й переходив на інший бік. Такі переходи були і є частинкою загальної трансформації суспільства.
Свідченням невідворотного визрівання громадянського суспільства стала нова розстановка політичних сил напередодні парламентських виборів 2002 року та президентських виборів 2004 року. Суперечності в лівих партіях, які поступово визрівали, зазнали якісної зміни: уперше комуністи й соціалісти опинилися по різний бік барикад. Суперечності в партії влади, які також поступово наростали, так само зазнали якісної зміни: уперше вона поділилася на тих, хто під гаслами повернення в Європу підштовхував країну до зворотного шляху, і на тих, хто пов’язував своє політичне майбутнє з утвердженням демократії. Наслідком цих двох процесів стало нове протистояння на виборах 2002 і 2004 рр. Новина полягала в тому, що комуністи втратили значення головної опозиційної сили й були відкинуті на манівці політичного життя.
У виборчих перегонах березня 2002 року партії та блоки боролися списками за половину місць у парламенті (225). На другу половину місць претендували представники партій і блоків або самовисуванці в одномандатних округах. Чотирьохвiдсотковий бар’єр подолали три партійні блоки та три політичні партії. Блок «Наша Україна», який очолював екс-прем’єр-міністр В. Ющенко, набрав майже 24% голосів і отримав 70 з 225-ти місць. На другому місці з 20% голосів і 59-ма мандатами залишилися комуністи. Блок «За єдину Україну!», очолюваний керівником президентської адміністрації В. Литвином, виявився на третьому місці: 12% голосів і 35 мандатів. Блок Ю. Тимошенко (БЮТ) здобув 22 мандати, соціалісти О. Мороза — 20, об’єднані соціал-демократи В. Медведчука — 19 мандатів.
Партії та блоки, які виграли вибори в єдиному багатомандатному окрузі, здобули більшість місць і в одномандатних мажоритарних округах. Тут першість належала блоку В. Литвина, який здобув 66 мандатів. Блок В. Ющенка отримав 42 мандати, КПУ — лише сім, СДПУ(О) — п’ять, СПУ — три. Таким чином, у підсумку В. Ющенко дістав у парламенті 112 депутатських місць, В. Литвин — 102, КПУ — 66, СДПУ(О) — 24, СПУ — 23, БЮТ — 22 місця.
На виборах 2002 року, як і на всіх попередніх, був задіяний адміністративний ресурс, який завжди давав партії влади додаткові відсотки голосів. Але популярність кланових партій настільки впала, що кілька відсотків уже не рятували становища. Витягти їх із політичного небуття могло лише «ручне управління» ходом голосування, яке уперше було застосовано в Донбасі. Аналізуючи перипетії Помаранчевої революції, Є. Марчук в інтерв’ю журналістам газети «День» у лютому 2005 року не випадково звернувся до попереднього досвіду: «Згадаємо парламентські вибори 2002 року. Створюється «За ЄдУ», очолює Литвин. На підтримку «За ЄдУ» включена вся державна машина, туди зведені всі ресурси — партійні, парламентські, адміністративні, інформаційні, фінансові. І «За ЄдУ» практично пролетіла б на виборах, якби не Донецьк. Завдяки технологіям, які були задіяні в Донецьку, «За ЄдУ» пройшла в парламент».
Разом з об’єднаними соціал-демократами блок «За єдину Україну» мав 126 голосів проти 157-ми у В. Ющенка («Наша Україна», СП У , БЮТ ) . Кланові партії могли розраховувати на ситуативну підтримку близько сотні депутатів-самовисуванців і доброзичливий нейтралітет пригодованих владою комуністів. І справді, після нетривалої «спікеріади» парламент очолили представники президентського блоку партій — В. Литвин, Г. Васильєв, О. Зінченко. Але 10 з 25-ти парламентських комітетів відійшло до фракції «Наша Україна».
Парламентські вибори 2002 року висвітили поділ фінансово-промислових груп на два табори. Обидва боролися за владу, яка давала можливість приватизувати вже «освоєні» державні підприємства національного значення. Боротьба відбувалася одночасно на двох рівнях: за контроль над парламентом і за місця в оточенні президента. Після провалу схвалених на референдумі 2000 року рекомендацій обидві гілки влади виявилися для олігархів однаково важливими.
Монополістичні об’єднання, які контролювали важку промисловість і створили потужні банки, були такими самими елементами самоорганізації суспільства, як політичні партії правого спрямування, незалежні профспілки й усі інші «неформальні» (використовуючи термінологію кінця 80-х рр.) структури. За швидкістю й результативністю самоорганізації вони закономірно випереджали інші структури суспільства, які могли б обмежувати їхні гіпертрофовані претензії на власність і владу. Прагнучи закріпити це випередження, олігархи почали створювати власні політичні об’єднання й партії, здатні вписатися в конституційну систему й захищати їхні інтереси в органах влади. Першим на цей шлях став П.Лазаренко, який за лічені місяці розбудував регіональний блок «Громада» та спромігся подолати з ним 4-вiдсотковий бар’єр на парламентських виборах 1998 року.
Самоорганізація ФПГ теж відбувалася з різною швидкістю. Спочатку сформувався дніпропетровський клан, у представників якого були давні, з радянських часів, персональні зв’язки з центрами влади в Москві й Києві. Пізніше зміцнів донецький клан, який розвинувся на тій же виробничій базі. Донецько-Придніпровський економічний район, що утворився внаслідок трьох послідовних фаз розвитку (в романівській імперії, під час перших п’ятирічок і в 50—60-х рр. ХХ ст.), був одним iз найпотужніших у Європі. У 90-х рр. він врятував народне господарство України від банкрутства, заробляючи валюту продажем на зовнішніх ринках напівпродуктів важкої промисловості. Клани рятували власний регіон і всю країну, але в першу чергу дбали про власні інтереси.
Передвиборний блок «За єдину Україну» після утвердження при владі закономірно розпався на свої складові частини. Так само закономірно передвиборний блок «Наша Україна» після перемоги на виборах, яка трансформувалася у поразку, організаційно зміцнився навколо В. Ющенка. Поразка пояснювалася тим, що головною за Конституцією 1996 року була президентська посада, а блок «Наша Україна» перебував в опозиції до президента. Подальше згуртування блоку В. Ющенка й зміцнення зв’язків останнього з іншими противниками Л.Кучми — БЮТ і СПУ було необхідною умовою можливого успіху на президентських виборах 2004 року.
