Міністр закордонних справ у будь- якій крайні, яка поважає себе і яку поважають інші країни, — особа не просто впливова, а у більшості випадків і ключова. За своїм політичним статусом це щонайменше третя людина в державі. На особистість глави зовнішньополітичного відомства орієнтуються як стратегічні партнери, так і стратегічні конкуренти. Його політичні погляди й особові риси, аж до особливостей вдачі, є тими маячками, за якими вираховуються нюанси зовнішньополітичного курсу держави. І природно, що заміна такої постаті викликає жвавий інтерес і у найближчих, і у далеких сусідів. Це означає, що відбулася певна зміна пріоритетів. З кимсь відносини пожорсткішають, з кимсь пом’якшаться, з кимсь стануть прагматичнішими, а з кимсь романтичнішими. Принаймні так на це дивляться зі сторони. І якщо не заявляють офіційно, то вже принаймні беруть до уваги. Тому всі спроби надати такій серйозній кадровій зміні в українському МЗС буденного вигляду традиційної й давно обіцяної дворічної ротації викликали закономірний скепсис у спостерігачів. Не було в Україні такої практики — міняти міністрів закордонних справ за розкладом, та й усі попередні витримували термін щонайменше вдвічі більший. Цієї відставки дійсно давно чекали, як про вирішене питання про неї заговорили ще три місяці тому, але навіть ті, хто її найбільше жадав, відтоді вже встигли розслабитися. Адже тримаються в уряді й одіозніші особи. А от Тарасюк не втримався.
За формальною логікою, згідно з якою людей звільняють за погану працю, виходить, на терені зовнішніх вiдносин в Україні справи йдуть набагато гірше, ніж, наприклад, у паливно-енергетичному комплексі, фінансах чи гуманітарній сфері. Разом із тим про явні проколи в роботі міністра керівництво країни сказало небагато. Погано пропагувався саміт «Україна—ЄС» у Парижі, мало уваги приділялося Росії, дуже багато працювати замість МЗС доводилося міжнародному управлінню адміністрації Президента. От, власне, й усе про погане. Навпаки, Президент Леонід Кучма подякував відставнику за працю й неодноразово підкреслив його значні заслуги у справі багатовекторності. Конкретно про добре теж більше нічого. Експерти-міжнародники, аналізуючи трудову діяльність Тарасюка на посаді міністра, так само не відзначають якихось значних невдач. Проте не вбачають вони й особливих проривів у зовнішній політиці за останні два роки. Все було рівно, зрозуміло й абсолютно передбачувано. Проте в Україні чиновників такого рангу рідко звільняють через роботу. Набагато частіше ключову роль відіграють інші обставини. У випадку з Тарасюком можна виділити цілий комплекс: тиск Москви, невизначеність з ЄС, «лист чотирьох» і навіть проблеми з імплементацією.
Москва давить уже давно. Ще Путіна не було, а тиск уже відчувався. Тарасюка там добре пам’ятали через бурхливу активність під час його дипломатичної роботи в країнах Бенілюкс, де він успішно займався зближенням України з НАТО та інтеграцією в європейські структури. Там, як на зло, і сформувався остаточно його зрадницький прозахідний імідж. Свого часу не долюблював Тарасюка Єльцин, ще більше проблем стало виникати за Путіна. Імідж, звичайно, — ніщо, але російській людині образ цього інтелігента в окулярах був надто не до душі. Газові борги тут, звичайно, нi до чого, не міністр своїм виглядом спровокував претензії Росії. Проблеми були задовго до Тарасюка і, ймовірно, ще надовго після нього залишаться. Хоча в самій Москві впевнені, що з відставкою міністра відносини між двома країнами мають поліпшитися. Щоправда, в чому саме буде виражатися це поліпшення з боку Росії, ніхто поки не конкретизує. У колах, близьких до уряду, стверджують, що в цьому й уся справа, «рука Москви додавила». А тепер черга головного «українізатора» України віце-прем’єра-гуманітарія Миколи Жулинського. Український народний рух Юрія Костенка навіть виступив з гнівним протестом проти податливості українського керівництва на російський тиск і запропонував посилити позицію Києва щодо Москви — засукати рукава й оголити біцепс на «руці України», відродивши старі претензії: домагатися визнання боргу РФ перед Україною, вимагати своєї частки золотого запасу, алмазного фонду та закордонних активів. Поки на пропозицію об’єднатися навколо цих вимог депутати не пристали, мабуть, чудово уявляючи собі результат такого «арм-реслінгу», але, втім, більшість поділяє думку про надлишкову «прозахідність» Тарасюка як про головну причину його відставки. З ними згодні й деякі політологи. Не умів Тарасюк вибирати потрібні вектори з цього величезного віяла або не хотів, але на тому й погорів. Разом із тим, важко бути впевненим, що новий міністр цілком влаштує Москву. Там уже сумніваються, що Анатолій Зленко витягне потрібний вектор. Він, звичайно, не настільки одіозна постать, якою росіяни вбачають Тарасюка. Але й Париж — теж не Брюссель — особливого іміджу на самому лише культурному обміні не заробиш. А в період становлення української незалежності, коли Зленко очолював МЗС, відносини з Росією були набагато гострішими. Та й під час свого представлення «новий старий» міністр, згадавши про необхідність збалансування відносин з Росією, в системі пріоритетів української зовнішньої політики на перший план вивів все-таки ЄС. До речі, США в цьому списку опинилися на третьому місці.
Євросоюз зіграв з Тарасюком злий жарт. Ми так туди прагнемо, що там потихеньку починають нас ненавидіти. Європа хоче закритися у своїх кордонах від пострадянських мігрантів з їхніми соціально-кримінальними проблемами, але отримати величезний ринок збуту. Україна прагне якомога швидше втиснутися на рівних умовах в європейський ринок зі своїм трохи більшим, ніж дозволені насіння соняшника та брухт, експортним потенціалом. Європа пропонує «новій незалежній державі» продемонструвати справжнє бажання інтеграції в ЄС, зміцнюючи демократію й поглиблюючи економічні реформи. Українське МЗС докоряє ЄС несформованістю остаточної позиції щодо зовнішніх кордонів майбутнього Євросоюзу та тимчасових рамок приєднання до нього нових членів. Поки взаємний потяг України та Євросоюзу залишається на рівні взаємних обіцянок і декларацій, що, до речі, продемонстрував і останній саміт «Україна—ЄС» у Парижі. Недоробки на європейському векторі залишаються практично єдиною офіційно оголошеною претензією до МЗС. На певні думки наводить і вимога Леоніда Кучми спрямувати зовнішньоекономічну діяльність у прагматичне русло. На його думку, робота МЗС має будуватися таким чином, щоб зовнішні чинники допомагали долати економічні труднощі. Вочевидь, попередній міністр економічним руслом не надто захоплювався. Але спікер парламенту Іван Плющ певен, що відставка Бориса Тарасюка спричинена саме незадовільними діями міністерства щодо інтеграції України в європейське співтовариство, через що країна просто згаяла час і втратила позиції. Президент, щоправда, не настілки категоричний і щодо саміту, що відбувся в Парижі, лише критикує Управління інформації МЗС за те, що не роз’яснило громадськості, в чому полягають позитивні результати паризьких зустрічей. Преса, дійсно, у своїй більшості не винесла саміт на перші шпальти. Погане висвітлення — це зрозуміло, схибили. Але чи можна вважати дипломатів винними в тому, що Україну в Європі не хочуть вважати такою, що відповідає критеріям (передусім за економічними показниками), відповідати яким необхідно для того, щоб хоча б заїкатися про членство в ЄС? Тут би час відправляти у відставку весь уряд. Суттєвою недоробкою МЗС можна вважати хіба що недостатньо зрозуміле європейськими мовами роз’яснення суті реформ, що відбуваються в Україні, як економічних, так і політичних.
Не надто переконливий зовнішньополітичний супровід імплементації результатів референдуму також можна записати МЗС у великий мінус. Імідж України — справа рук міністра закордонних справ. А б’ють- то якраз не по іміджу. Тому деякі експерти вважають, що фатальну роль у долі міністра відіграв проект доповіді Моніторингового комітету Ради Європи, який був відісланий для вивчення, зокрема, й в адміністрацію Президента. Цей документ конфіденційний, його зміст не розголошується, однак доповідач комітету Ханна Северінсен змалювала в загальних рисах його ключові положення. Комітет має зауваження щодо організації та проведення квітневого референдуму, а нині уважно стежить за демократичністю процесу імплементації його результатів і чекає закінчення процедури, сподіваючись, що парламент візьме до уваги висновки Венеціанської комісії щодо двох законопроектів про зміни в Конституції. Крім того, доповідачі з нетерпінням чекають ухвалення Цивільного й Кримiнального кодексів, закону про партії, визначення стратегії судово-правової реформи. До того ж комітет має ряд питань з приводу проведення останніх виборів, свободи преси, рівня корупції, становища кримських татар і стану системи виправних установ. На підході ще й висновки Венеціанської комісії щодо двох законопроектів про внесення змін у Конституцію. Судячи з питань, що наполегливо ставилися в Києві під час візиту доповідачів комісії, найбільші проблеми можуть виникнути з пунктами про скасування депутатської недоторканності та про право Президента розпускати парламент, якщо останній не зможе створити більшість. Парламент уже давно налаштований що-небудь змінити в президентському законопроекті. Хоча б через спортивний інтерес. Будь-яка подібна зміна потребуватиме повторного проходження документа через Конституційний Суд. А далі за процедурою слід знову голосувати простою більшістю і аж на наступній сесії знову повертатися до пошуку 300 голосів для остаточного затвердження змін. А там, може, щось ще в тексті змінити доведеться… Але навіть якщо імплементації й не відбудеться, навряд чи в депутатів є серйозні підстави для того, щоб непокоїтися. Воля-то, вона, звичайно, всенародна, виборці на наступних виборах обов’язково пригадають таке кричуще ігнорування «народної ініціативи», але ж правові наслідки ніде не передбачені. Адже Президент особисто пояснив українським послам у країнах ЄС, що розпускати парламент не буде в будь-якому випадку. Хіба що Михайло Бродський зуміє підкинути у парламентську більшість «яблуко розбрату», переконавши частину колег, що всім вже час на спокій, оскільки більшість, що роздирається «протиріччями між групами впливу», не конструктивна.
Так чи інакше, але останньою крапкою в долі Бориса Тарасюка, безумовно, став скандальний «лист чотирьох» на ім’я Президента. Проблема не в тому, чи правильний шлях реформування міжбюджетних відносин вибрав уряд (цей шлях проходить через парламент, де його ще довго коригуватимуть), і не в тому, чи мали право іноземні дипломати втручатися у внутрішні справи України (посол США Стівен Пафер, який збирається їхати на батьківщину, за всіх своїх колег пояснив, що як представник уряду, що надає великі кошти для економічних реформ в Україні, вважає, що має право давати поради, куди краще рухатися). Головна проблема в надзвичайно різкій тональності документа: «…Ми планували майбутню допомогу й підготовку інвестиційних проектів… Ми дуже занепокоєні Вашим, як очевидно, рішенням не просуватися далі шляхом реформування міжбюджетних відносин… Це рішення разом з іншими заходами, вжитими за останні декілька місяців, створює враження відходу від програми реформ…» Незважаючи на дипломатичні звороти, лист, дійсно, виглядає як ультиматум. Важко сказати, чому Захід цього разу вирішив використати саме таку форму впливу на політико-економічні процеси в Україні й чи передбачали автори листа, якою болючою може бути реакція. Наскільки він зачепить за живе. Звичайно, це міг бути й просто довгоочікуваний привід підписати давно заготований указ про відставку Тарасюка. Принаймні реакція Президента виглядає саме як жорсткість у відповідь на жорсткість. І тут уже не має значення, чи був винен міністр у «дезінформації» Заходу щодо українських реформ, чи це була яскрава демонстрація переорієнтації векторів, показова відставка «західника» — відповідь на відвертий тиск з боку Штатів. Київ дав зрозуміти Вашингтону, що після року безкредитного існування він уже не відчуває абсолютної залежності від донорів (це виглядає так: порад — надлишок. А гроші?) І відступати, виявляється, є куди — позаду ж Москва. Залишається чекати на ще жорсткішу відповідь із західного фронту, принаймні на неофіційному рівні. Відсутність її буде ще багатозначнішою. Пайфер, наприклад, коментувати перепризначення в МЗС відмовився.
Крім того, відставка Тарасюка порушила неформальне табу на заміну ключових гравців «команди молодих реформаторів», що теж не має викликати особливого захоплення за океаном. Питання про перехід міністра з уряду Пустовойтенка до команди Ющенка стояло руба ще взимку, під час формування уряду. Прем’єру тоді вдалося відстояти Тарасюка. Його звільнення Ющенко прокоментував надзвичайно лаконічно: «Це рішення Президента, яке він мав право прийняти. Він його прийняв, і вважаю, що для уряду це є самодостатнім рішенням». А от рішення про призначення Анатолія Зленка точно не є таким самодостатнім. Принаймні за Конституцією ініціатива мала походити саме від прем’єра. Безумовно, на папері процедури так чи інакше дотрималися. Але чи питав хто-небудь Ющенка перед тим, як викликати Зленка з Парижа, — це інша справа. Прем’єр і надалі втрачає самостійність у кадрових питаннях, а отже, й реальний вплив на свій уряд. І, схоже, це його цілком влаштовує.
