Що мені все це нагадує? У шкільному підручнику математики, у самому його кінці, пам’ятаю, завжди був розділ з правильною відповіддю на ті задачі, що їх загадували додому. І дехто, коли набридало ламати голову над рівнянням, або взагалі лінь було — знав, що можна було просто взяти й підігнати розв’язання під правильну відповідь. Отак гордо виведеш після повної лобуди «дорівнює стіки-то» й несеш вчителю. Може, пронесе. Далі залежало від вчителя — йому ж теж, траплялося, набридало все перевіряти. А ще — від твоєї мотивації: нащо ти вчився? Типу — «спи швидше, твоя подушка потрібна іншим!»? Тобто — поїхати швидше з тої школи куди подалі? Чи все ж планував осмислено прожити потім своє життя.
Чого я про це подумала?
Сьогодні їхала містом і розглядала жахливі білборди обабіч дороги. Піймала себе на думці, що ніколи не бачила нічого подібного в якійсь іншій країні. Жити в таких декораціях можна лише під транквілізаторами. Упирі на плакатах і вурдалаки. Напис —«Сто днів шоку для водіїв» треба думати однозначно підвищив безпеку на дорогах. Так само, як і корисне нагадування про те, що ти, отак психуючи за кермом, запросто можеш опинитися на небі, але вже назавжди — тобто вам одночасно пропонують дві новини, як то кажуть — одну хорошу, другу погану. Хоча — все відносно, як ви розумієте. Дивлячись, яку філософську ідею сповідує той, хто це читає. А отже, ідея білборда може лише лагідно спонукати окремих філософів взяти й рішучіше натиснути на акселератор. Сексуально усміхнені чоловіки-політики, безневинна забавка дядечка Фрейда, — вони обмацують перехожих жінок своїм стурбованим поглядом, впевнені, що їхні електоральні потреби тепер «добігають кінця». Безперечним досягненням у цьому жанрі можна назвати зображення голого політика — в одному лише фартусі, з молотком, в Україні, батьківщині великого Мазоха, він таки зробить «це»... « Поверніть «Таке-то енерго народу!» — цей зойк криваво червоним вривається в твою свідомість, що саме змагається з твоїм лібідо. А поряд — зображення змарнілої, закатованої життям літньої жінки, чи то бомжа, чи то при смерті... Художнік так відіт! А я віжу, що навіть, якщо те енерго повернуть, то точно не тій пані при смерті. І тут в мені наростає бунт, в принципі — щодо трактовки народу. Я прошу визначитися: або народ — мудрий, його не обдуриш, він сам, а не за 100 грн, вирішує, що добровільно хоче на той чи інший референдум.... Або він мав виглядати саме так. Хоча в душі я не хочу, щоб люди з таким виглядом вирішували що-небудь остаточно для нашої країни. Бо що би вони не вирішили — вийде пачка макаронів, причому зараз, плювать, що на один день вистачить. На моє переконання, народ, якому треба оддать енерго, має виглядати радісно й весело — добрі, умиротворені бабусі, що заслужили своїм трудом тепер сидіти в кав’ярні й дивитися на цей білборд без жаху або розважливі й спокійні, впевнені молоді люди без ознак потенційного остарбайтера на чолі...Просто той художник талановито виказав свого замовника — бо той бачить народ саме так. Я розгадала художника — він же свій хлопець, він же на хліб заробляє просто, але совість є: придивилась і мені це точно не здалося: та пані на плакаті ще й руку тримає так, ніби щось виколупує з вуха. Ну явно, їй те енерго до дупи. Її ж теж попросили попозувати за червонець..!
Тепер можна з легкою душею (наші не скурвилися! наші просто тримають дулю в кишені — перевірений десятиліттями спосіб запеклого опору!) переключитися на споглядання білбордів, що пропонують вам, здається, шпалери ( бо там гола дівка на весь білборд), а також, здається, дивани (бо там двоє оголених тіл сплелися так, що треба розвертати авто на розв’язці й проїжджати ще раз, аби роздивиться — примарилося чи ні, що обоє — хлопці?). А ще — двометрова феміна стискала геніталіями довгу цукерку з написом «Доооовге задоволення» ( я не впевнена, що ці цукерки варто купувати дітям).
І тут по ефіру з Харкова передали по всіх каналах без жодного аналізу того, «что-о он нам несет — пропасть или брод?», — тріумфальний виступ Добкіна на завершенні голосування видатної Харківської міськради про те, що треба демонтувати пам’ятний знак загиблим воїнам УПА. Цей пам’ятник простояв у Харкові 16 років. Ніякий народ — ні веселий, ні той, що при смерті — до Добкіна не звертався зі скаргами на те, що він йому заважає. Але в промові Добкін — причому без жодного матюка! — пояснював колегам: «ми с вамі закладиваєм січас очінь важний камінь в общєє дело». Типу: коли наші прийдуть, то побачать, що ми тут уже всьо подєлалі з етімі українцями і с їх родіной. Він сказав, що то був просто прокол: пам’ятник, мовляв, установили, коли руховці «билі сільни». А тепер, мовляв, «сільни» — вони. А скоро й взагалі начньоцца. Я не чула в ефірі потім нелюдського стогону демократів через боротьбу з пам’ятниками. Це вам не з Леніна кепку зірвать.
Це вам — подарунок друзям на честь їхнього Дев’ятого з’їзду. Там був великий сюрприз : уявляєте, Путін, після багаторічних умовлянь, погодився, нарешті, очолити ту «Єдіную Россію»! Я навіть ввімкнула ГРТ подивитися на цю несподіванку! Там рум’яний ведучий радісно коментував монументальну картину: в до небес потужних декораціях ( перед тим кілька днів показували, як їх будують радісні робітники!), між рядів щасливої молоді з макабричним написом на пупах «У нас есть вибор!», між губернаторів, що прилетіли сюди на власних гвинтокрилах і між колінопреклонної інтелігенції йшов маленький чоловічок і, тиснувши простягнуті руки, казав шось ніби «Не за што, не за што». Певне, вони йому казали «Спасибо, отец»... Вони так жадали його! Навіть внесли поправки в статут партії — і ради отця тепер партію може очолити досі безпартійний. Але, ясний пень, що тільки безпартійний Путін (там так не сказано буквально, але так треба думать). А потім рум’яний ведучий перейшов до звичного «а тепер новости из зоны постоянного риска — с Украины!». І Тут я вимкнула й подумала — треба б вагітних попередити якось. Точно пам’ятаю, ще зі своїх часів вагітності, лікарі в цей період радять дивитися на красиве, думати про хороше. Що народиться у цих сердешних? Чим затулити ці екрани? Як субтитрувати оте лайно, що вони щомиті чують, щоби врятувати хоча би їхніх малюків?
Якраз по телевізору розказують, що в Севастополі сотні гектарів лісу віддали в оренду на чверть століття по 26 копійок за сотку. Не сказали, кому віддали і чого, сказали, що той, хто віддав, — називається міська рада. І все. І сумний лісівник повідомив, що тепер тут брутально відстрілюють звірів. Оскільки в сюжеті нічого толком більше не сказали, а лиш крутили його потім не раз, я так зрозуміла, що його мета була — просто додати до всього вищесказаного мною трохи апокаліпсису.
Тут я випадково знову потрапила на ГРТ: не повірите, рум’яний ведучий знову щось тараторив про зону ризику Україну, за спиною його на екрані був портрет нашого Президента, зроблений в часи ще тільки першого лікування. І ведучий весело говорив, що щось там у них так само неможливо, як неможливе НАТО в Севастополі. А я вам скажу, що в Севастополі можливе, судячи з новин, усе, що ви навіть собі не можете уявити.
Наприкінці короткого звіту за тиждень, що я його собі для вас дозволила, читачу, повідомлю таке: завтра, в суботу, мій Президент знову поїде саджати дерева. І мені це шалено подобається, бо в країні є щось стабільно приємне, є постійне — мій Президент саджає дерева в зоні постійного ризику Україні щосуботи, хай там грім, хай там казнащо мелють по телевізору. Він, незважаючи ні на що, бере заступ, першого-ліпшого запопадливого чиновника в лакових штиблетах, що приїхав постояти біля Самого, він бере за краватку й веде за собою в багнюку, щоб притримав деревце, поки він підсипатиме. Слово честі, мені це подобається, якщо ви, звісно, розумієте, про що я тут кажу.
Мені було весело слухати, як Тимошенко, хіхікнувши, повідомила в ПАРЄ Косачову, який залякував Україною і так заляканих росіянами європейцiв: «А ще ми їмо немовлят!».
З любов’ю і доброзичливо, і без істерики кажу: дорогі мої, ми знаємо правильну відповідь! Вона в кінці підручника. Але в країні всі сидять і підганяють розв’язання рівняння! Списали зошити усякою лобудою! І доповідають: дорівнює стіки-то!
Ми не учимо правила, ми не доводимо теореми, ми не пишемо, вибачайте на слові, концепцію! Ми не робимо досліди, ми не відмірюємо сім раз, перш, ніж відрізати! Ми рухаємося по зустрічній смузі, думаючи, як мєнт не бачить, то назустріч з точки Бе не летить такий самий, що думає, ніби, як мєнт не бачить, то... Ми не переводимо бабусь через дорогу!
Ми робимо зі свого життя шоу і годинами дивимося його по телевізору, й чогось від того дуже психуємо, і, дивлячись на себе, тиснемо на кнопки під гіпнотизуючий голос доктора Шустера: «Работаем! Работаем! Красная кнопка — нет! Зеленая кнопка — да!»
