Рік тому цими днями Україна ще стояла на майданах. Верховний Суд 3 грудня вже виніс свій історичний вердикт. Попереду очікувався «останній і рішучий бій», однак мало в кого викликав сумніви його результат. Це був час політичного міжсезоння, коли колишній президент залишався главою держави де-юре, але не де-факто, а новому для повної легітимації необхідно було вже насправді, без жодних сумнівів із абичийого боку, перемогти свого біло-блакитного суперника. Цими днями (і дай Боже, не востаннє) єдиним повноправним господарем на своїй землі був український народ. Не тільки та його частина, яка зміцнювала помаранчевий успіх у наметах на київському Майдані, а й ті, хто щодня виходив на площі Донецька, Луганська, Севастополя та заявляв про свій непомаранчевий вибір. Усі разом ми фактично відзначали кінець епохи Леоніда Кучми та початок нового життя.
Тепер, рік по тому, коли ми згадуємо ті події та святкуємо різноманітні річниці (помаранчевої революції, рішення Верховного Суду), незайвим буде пригадати й цю «режимну перезміну». І на відстані, хоч і не дуже віддаленій, поговорити про роль в українській історії особистості другого президента, а також, використовуючи нагромаджений за цей час емпіричний матеріал, припустити, якою була, є і буде роль третього Президента України Віктора Ющенка. Відомий публіцист і, як він сам себе характеризує, «бувалий апаратник», котрий свого часу пізнав «коридори влади», Віталій ВРУБЛЕВСЬКИЙ пропонує читачам «Дня» свій погляд на особистості Л. Кучми та В. Ющенка і їхню роль в українській історії.
Вигодувані на монопольній ниві комуністичної ідеології, багато моїх сучасників непорушно вірили в міф про те, що рушієм історії є народні маси. Але аж ніяк не історичні особистості. Їхня роль нібито полягає лише в тому, щоб «озвучувати» інтереси та сподівання трудящих: адже «одиниця» (тобто особистість) — нуль. У логічному ланцюжку «особистість — колектив — клас — партія» саме остання проголошувалася абсолютом історичного процесу. «Керівна та направляюча сила» — так було зафіксовано в конституції тієї країни. А, по суті, така собі секта («орден»), що узурпувала владу спершу від імені класу, а потім і всього народу.
Водночас життєдіяльність таких культових за своїм характером фігур нової та новітньої історії, як Богдан Хмельницький, Петро I, Наполеон Бонапарт, свідчить, що «народні маси» були, по суті, розмінною монетою в руках правителів, які прикривалися різними за формою, але схожими за змістом деклараціями «захисту віри та вітчизни».
Нові часи висунули на політичну арену такі знакові фігури, як Ерхард і Аденауер, Голда Меїр і Лех Валенса, Путін і Назарбаєв... Є свої знакові особистості й у сучасній історії незалежної України. Це насамперед українські президенти — Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.
Феномен Леоніда КУЧМИ
ЙОГО УНІВЕРСИТЕТИ
Родове коріння — step by step — першого президента. Виріс у селі, в бідності колгоспного життя. Безбатченко: батько не повернувся з фронту. Сільська школа навряд чи могла дати відмінні знання. Так починалося життя в мільйонів його юних сучасників. На той час вражає просто «неслов'янська» витонченість його психіки, дивовижна пристосовність і пробивна сила. За своїм психотипом — сенсорно-логічний інтроверт. Ось кілька артефактів, які дають поживу для роздумів.
Здавалося, після школи щонайбільше «світив» провінційний педінститут, але юний Льоня попрямував до Дніпропетровського університету на елітний факультет, де стипендія була вищою і перспектива кар'єри на горезвісному «Південмаші».
В університеті Кучма аж ніяк не «гриз граніту науки». Мало того, коли однокурсники підробляли на життя вантажниками, то він (про це заявив із почуттям переваги в одному з інтерв'ю), заробляв гроші «розумом» завдяки преферансу. Знову ж таки запитання: звідки сільський хлопець знайомий із таємницями цієї вельми інтелігентської гри? Він продовжує працювати на імідж «душі компанії»: бринькає на гітарі, наспівує модні шансонетки та одночасно (можливо, інтуїтивно) опановує прийоми, як подобалися людям.
Наступний крок: у той час, коли однокурсники одружуються з подругами-студентками, щонайбільше з квартирою та сановитими батьками, юний Леонід (зовсім не красень) вибрав миловидну та вельми недурну (як потім з'ясувалося) доньку високопоставленого чиновника з елітного середовища. Знову ж таки, зовсім неординарний хід.
Нарешті університет закінчився, попереду — кар'єра конструктора, «творця» космічних кораблів. Але шлях цей важкий і довгий і аж ніяк не гарантує досягнення бажаних кар'єрних висот. І Кучма, недовго думаючи, йде перевіреним шляхом — комсорг, представник заводу на космодромі, де набирає широке коло корисних знайомств, пізніше — секретар парткому прославленого «Південмашу».
Кар'єра вже зроблена, але знову спрацьовує елемент «везіння»: в конкуренції між Москвою та Києвом директором «Південмашу» призначають третейську фігуру — перевіреного партійного функціонера.
ПРЕФЕРАНС НА ШАХІВНИЦІ
Настають нові часи. Майже автоматично Леонід Данилович стає народним депутатом, який жодного разу публічно не виступив із трибуни парламенту, добре розуміючи, що, по-перше, нічого сказати, а по-друге, тверезо оцінюючи свої ораторські здібності. Ситуація різко змінюється: після відходу Масола, Фокіна, знову Масола, провалу різнопланових кандидатур на посаду прем'єра, «директорський корпус» висуває Кучму. Відома принизлива репліка власної дружини: «мовляв, не погоджуйся, не по тобі шапка». Однак «гравець» Кучма робить ставку і виграє прем'єрську посаду, на якій запам'ятався, крім розстановки своїх людей, горезвісною щирою заявою: «…Скажіть лише, що будувати, і я побудую!».
Але навіть із наданими йому необмеженими повноваженнями він незабаром зрозумів, що ноша непосильна, всі невдачі спишуть на нього. Інстинкт підказує, що треба зробити «зигзаг убік», і він залягає на запасному лежбищі президента ОППУ, прораховуючи черговий виток кар'єри.
На дострокових президентських виборах, багато в чому завдяки недалекоглядній політиці В. Чорновола, який боровся на електоральному полі Кравчука, в другому турі досить несподівано перемагає Кучма. Симптоматично: Кравчук, звиклий публічно прораховувати ходи на шахівниці, поступився Кучмі, любителю преферансу з його мистецтвом блефувати.
Але сталося те, що мало статися: злагоджено спрацювала команда, в складі якої були досвідчений і далекоглядний І. Курас, аналітик В. Разумков, напористий «директор» В. Волков, блискучий публіцист В. Табачник. І головне — потужна фінансова підтримка східних кланів. Спрацювала популістська фразеологія, в тому числі про держстатус російської мови, демонстративна орієнтація на Росію тощо. Безпардонно проголошувалися принципи, які потім змінювалися, як рукавички, «зовсім навпаки». І політичний «піпл» ковтав усе це з величезним ажіотажем, бо його насамперед цікавило не «як», а «що» найвигідніше.
Оцінюючи час правління Кучми (враховуючи роки прем'єрства), слід відзначити: він показав себе як блискучий тактик і нікчемний стратег. Його прес-секретар О. Громницька дала точну характеристику: «він (Кучма) відмінно моделює ситуації». Перші роки президентства — здебільшого придивлявся: економічне становище — падати далі нікуди, народ зубожів, відчувалася загальна апатія. Але активно працювала команда, зокрема «глибокий економ» А. Гальчинський, «батько» гривні В. Гетьман та інші досвідчені апаратники: кожен на своїй ділянці «перли плуга».
У цей же час формується національний, переважно компрадорський капітал, насамперед унаслідок грабіжницької приватизації. Як гриби після дощу зростає корупція чиновників. Первинне накопичення, з його цинізмом і злочинними методами, набирало небачених обертів.
Велику увагу починають приділяти іміджу першої особи: сяк- так Кучма заговорив національною мовою, звичайними стають закордонні «вояжі», претензійні інтерв'ю.
Починає підгравати президенту й «перша леді», створюючи добродійні фонди, прагнучи виставити його таким собі «батьком нації». Помітимо, що, крім дружини Кравчука, Антоніни Михайлівни, яка так і залишилася рядовим доцентом, усі подальші «перші леді» для своїх чоловіків у громадській думці відігравали радше негативну, аніж позитивну роль.
У публічних виступах Кучми все правильно, проголошується курс на інвестиційну (інноваційну) модель розвитку. Але… реально нічого, по суті, не було зроблено. Знакові проекти — нафтопровід Одеса — Броди, автобан Київ — Одеса, канал Дунай — Чорне море виявилися багато в чому блефом.
ЗНАКОВІ ПРИКМЕТИ СИСТЕМИ КУЧМИ
Перед другими виборами Кучма завчасно розпочинає підготовчу кампанію, тасуючи кадри, вибудовуючи свою систему стримувань і противаг. У ланцюгу завдань визначена головна ланка: втримати владу за будь-яку ціну, решта його мало цікавить. Завдання, звісно, архіскладне: між багатими та бідними збільшується прірва, міцніє рух «Кучму — геть!», рейтинг — нижче плінтуса.
Набирають авторитету ліві сили. І тут знову проявляється тактичний талант Кучми та знаковий поворот: він розколює лівий електорат завдяки «вічному опозиціонеру» Симоненку, який, прикриваючись рішеннями з'їзду й достеменно знаючи, що краще виберуть чорта, аніж «червоного», утім, іде на вибори (багато хто впевнений, що справа не обійшлася й без прямого підкупу).
Але факт залишається фактом — обурення людей ще не досягло критичної точки. Роз'єднаність опозиції та політична незрілість електорату обумовили той факт, що вибори Кучма виграв. Незабаром заявив: ви побачите нового президента. Однак стало ще гірше.
Для «епохи» Кучми знаковими в історії залишаться дві обставини: загибель Гонгадзе та «плівки» Мельниченка. Здавалося, Кучмі як політику завдано смертельного удару. На Заході будь-який із них негайно подав би у відставку. Але з величезної грізної хмари покрапав дрібний дощик — і все. Як завжди, справу спустили на гальмах, втопили в піску нескінченних словесних суперечок, аргументів і контраргументів. Кучма, спершу цілком деморалізований, незабаром оговтався та з посмішкою безкарності знову почав проголошувати банальні істини з екранів телебачення.
Отже, які знакові ознаки системи влади, вибудуваної Кучмою.
Насамперед позитиви (добре, що їх небагато):
— стабілізація економіки, грошова реформа, помітне підвищення економічних темпів зростання (чому сприяло і потужне зростання світової економіки, а також частковий вихід економіки з «тіні» (де створювалося не менше 40 — 50% реального ВВП);
— завдяки політиці стримувань і противаг вдалося не допустити серйозних етнічних і локальних конфліктів. Кучма працював, не відмовляючись від силових методів, і водночас в «оксамитових рукавичках» (пригадаймо випадок, коли Кучма хотів «накласти руку» на Київ, але, відчувши жорсткий опір О. Омельченка, не довів справу до відкритого конфлікту, розсудливо відступив);
— досить гнучка кадрова політика (грубий силовий тиск плюс продумані компроміси). Цьому сприяли нові царедворці: «твердокамінний» досвідчений Медведчук і дипломатичний інтелектуал Литвин, які і доповнювали, і врівноважували одне одного.
З іншого боку (і це тільки верхівка айсберга):
— затвердилася авторитарна влада (формально президентсько-парламентська) з опорою на так звану офшорну аристократію та з явно вираженим кланово-сімейним змістом;
— Україна стала класичною корупційною країною: без держдаху бізнес приречений;
— відсутність обґрунтованої та зрозумілої суспільству стратегічної орієнтації згубно позначилася на зовнішньополітичному фронті: з одного боку, проголошується євровибір, з іншого — Кучма раз у раз заграє з Москвою.
У результаті: «маємо те, що маємо». Протиріччя досягли апогею, Кучма завів країну в глухий кут.
ПОМИЛКА КОМБІНАТОРА
Але Кучма не був би Кучмою — азартним політичним гравцем. Тепер перед ним знову постає головне завдання — не віддати влади (це ставить під загрозу особисту безпеку). І «гарант» розігрує багатоходову комбінацію на новому полі президентських виборів, щоб зіштовхнути лобами кандидатів. Це, безсумнівно, призведе до хаосу та реальної загрози втрати суверенітету. І, балансуючи на «вістрі ножа», дочекатися того моменту, коли не буде іншого виходу, як покликати його — «рятівника нації», і залишитися на третій президентський термін.
Тому, з одного боку, він блефує й обирає собі «наступника» (усвідомлено чи під тиском «донецьких» — у цьому випадку неважливо) — заздалегідь непрохідного «провладного» кандидата, який може перемогти лише з допомогою безцеремонного (вкрай цинічного) використання адмінресурсу, що спричинить неминучий вибух громадянської непокори. З іншого — Кучма заграє зі своїм висуванцем Ющенком (не виключена й пряма змова), заробляючи водночас як «демократ» вісти і на Заході.
Перші вибори, другі й треті «перевибори», на тлі вируючого багатотисячного помаранчевого Майдану — все це зовсім нещодавно мало вигляд захоплюючого політичного «шоу», що розкололо незміцнілу країну. Політологи ще довго аналізуватимуть ці драматичні події, що лише дивом не закінчилися трагедією (на щастя, знайшлися тверезі люди, які не допустили кривавого варіанта подій).
Який же підсумок? Кучма потрапив у своєрідний цугцванг і програв.
Не можу погодитися з твердженням, що «фігура Кучми трагічна, це — шекспірівський варіант у чистому вигляді». Що, мовляв, своє президентство він закінчив, як король Лір. А «король» голий! Політичний інтриган, який насамперед переслідував особисті цілі збагачення, створив свою авторитарну модель та пограбував країну, що зайняла у світі ганебне місце серед найбільш корумпованих держав.
За всієї привабливості «помаранчевих» ідей, головна причина помаранчевої революції (якщо можна з політологічного погляду так її назвати) та популярності В. Ющенка — вибухове незадоволення людей справді злочинним режимом Кучми. Далі терпець уривався: це люди усвідомили не тільки на заході і в центрі, а й на південному сході країни.
Критично оцінюючи нині багато сторін помаранчевої революції, заради справедливості треба визнати, що події листопада-грудня 2004 року відбулися всупереч догмату: «революцію не здійснюють у білих рукавичках». Справді, історії революцій — це насильство, терор, море крові, ненависті, багато жертв. А в Україні — жодної спаленої машини, жодної розбитої вітрини… Звісно, тон у цьому задавали «помаранчеві», справжнім гуманістом проявив себе Ющенко. Однак і Янукович заявив, що «влада не достойна і краплі крові». Це загальне визнання політичними опонентами цінності людського життя — напевно, найбільше досягнення вітчизняної політики.
Феномен Віктора ЮЩЕНКА
ЯК ЗРОЗУМІТИ ВИБІР ІСТОРІЇ?
Також «селюк» за походженням (як перший і другий президенти — над цим варто замислитися). Психотип: логіко-інтуїтивний екстраверт. Інтелігент, принаймні, в другому поколінні (вже знайшлися лизоблюди, які протягли родове коріння аж до останнього гетьмана Калнишевського).
Школа, армія, навчання в провінційному тернопільському ВНЗ. Швидка кар'єра: від колгоспного економіста-бухгалтера до керівника банківського підрозділу в Дніпропетровську. Потім запаморочливий зліт — віце-президент гігантського банку «Україна» (незабаром цинічно розграбованого) та крісло голови Нацбанку, а потім і прем'єра.
Зломовці стверджують, що тут «спрацював» мудрий Гетьман. Але допомагати є сенс тому, хто «подужає дорогу». Чому ж вибір історії припав на Ющенка?
Важливо враховувати такі артефакти:
— красень самородок із природженим артистизмом і харизмою, привабливий манерами і виглядом (людям набридли «сіренькі особистості»);
— «месіанський образ морального лідера» здобув відгук у серцях мільйонів людей, втомлених від вічних «негараздів» і життя «за поняттями»;
— професіонал, що пройшов усі кар'єрні сходинки — аж до посади прем'єра;
— легенда про «чисті руки». Не було скандального шлейфа, навпаки, всі пам'ятали, що за часів його прем'єрства почали платити зарплати, «притисли» енергобаронів тощо;
— динамізм політика (аж до непередбачуваності й авантюризму), вміння лавірувати та в потрібний момент навіть «прогинатися» (пригадаймо: «Кучма — батько», скандальний «лист трьох» тощо);
— відвертий популізм: «завтра прокинемося в новій країні», явно нездійсненні обіцянки: 5 млн. робочих місць, «безпощадна» боротьба з корупцією, обіцянка відокремити бізнес від політики тощо;
— орієнтація на США та Європу, і водночас жонглювання зі східним сусідом;
— залучення західних політтехнологів і реальна матеріальна та політична допомога Заходу.
Можна навести ще низку міркувань про вибір нового «помаранчевого» вождя. Так, важливою складовою харизми Ющенка є його техніка політичного жесту. Вважаю, це його природжена здатність, бо навчити цьому практично неможливо. Ще до виборчої кампанії я звернув увагу на його звичку підсмикувати рукава піджака вище, наче хоче їх закотити для роботи. Жест вельми ефектний.
Йому, безсумнівно, належить бренд «чисті руки» з характерним жестом, коли він простягав долоні назустріч людям. Деякі порівнюють це навіть із жестом «Оранти» — символом відкритості. Безсумнівно, на електоральну аудиторію це діяло, зачіпаючи глибинні стереотипи масової свідомості, особливо на людей емоційних, для яких магія образу, жесту часом глибша і важливіша, аніж слово.
Водночас багато хто зазначає, що цей жест характерний і для ілюзіоніста, який показує, що в рукаві він нічого не ховає, але люди ж знають: будь-який фокус — це обман.
РОЗВИТОК ОБРАЗУ
Як свідчить світовий досвід, можновладці й особливо особистості такого типу, як Ющенко (логіко-інтуїтивний екстраверт) добровільно влади не віддають (їм не притаманні і почуття розкаяння). Він здатен на несподівані, навіть екстравагантні вчинки (вельми відносно тут напрошується аналогія навіть із «бацьком» Лукашенком), але вельми послідовний і навіть агресивний щодо збереження своїх владних повноважень у повному обсязі. Є міфом те, що він царює, а не управляє. Не применшуючи вельми різноликого та різновекторного оточення, яке є і буде в Ющенка, на моє переконання, він уже відчув смак влади й рішення приймає одноосібно.
Президент усвідомив, що роль «месії» — це тільки одна іпостась влади. Більш приваблива магія реальної влади, коли він одноосібно вирішує, ким кому бути, а кому не бути. Тепер, уже ні на кого не озираючись, час перетрусити своє добряче набридле оточення й усвідомити, що він уже нікому нічого не винен.
Але для цього потрібна політична воля. Є небезпека волюнтаризму, тобто політичної хвороби лідера, який вирішив, що він непогрішний, що володіє монопольним правом на істину. У цих умовах реальна загроза розквіту правового нігілізму — торжества горезвісного принципу «революційної доцільності», яким освячувалися в нашій драматичній історії (і не тільки в нашій), прямі злочини (бо «якщо не можна, але дуже хочеться, то можна»). Не може не насторожувати те, що, скажімо, розчерком пера вводиться в школах викладання етики віри (якої?), що не тільки не підготовлене власним історичним досвідом, а й суперечить європейській культурній традиції (до цього треба ретельно готуватися); другим розчерком — ліквідується ДАІ тощо. Для усунення опозиції навішується їй бирка «антиукраїнська», не забуті й такі знакові метафори, як «маленький українець», «моя нація», «панукраїнізм» (щоправда, останнє вже майже не вживається).
Турбує й те, що відзначені моменти зустрічаються на тлі деяких особистісних рис гаранта: перепад настроїв, образливість і навіть злопам’ятність (зокрема, у випадку зі скандалом навколо його сина), непослідовність, схильність до епатажу, що все разом в умовах загрози втрати влади може підштовхнути його до непередбачуваних кроків. З огляду на змінний не стільки характер, як настрої та непередбачуваність Президента, не знаючи, куди його «понесе», виникає реальна небезпека всьому тому, що вже завойоване.
ПОПЕРЕДНІ ПІДСУМКИ ТА ЗАГРОЗИ
І тут саме час сказати про головні підсумки правління Президента Ющенка, точніше, про деякі окреслені тенденції, в тому числі й ті, що становлять небезпеку для нашого суспільства та держави.
Отже, головні підсумки:
— кредит довіри нової влади до кінця ще не вичерпаний, і її легітимність не ставиться під сумнів;
— наявна підтримка більшістю реформ політики повернення в держвласність стратегічно значущих підприємств, приватизованих явно кримінальними методами;
— водночас є очевидним, що битву в економіці влада програла: гіршає інвестиційний клімат, наростає загроза інфляції, знову з’являється заборгованість із зарплат тощо;
— не відбулося реальної структуризації влади (бізнес не відокремлений від влади, з’явилися ознаки зародження нових олігархічних груп і їхньої змички зі старими кланами);
— фактично відсутня опозиція, а отже, немає серйозних альтернативних варіантів розвитку.
Реальні загрози:
— дедалі посилювана монополізація влади (перекіс на користь президентських структур загрожує їх остаточною дискредитацією);
— повільний процес створення громадянського суспільства, неефективність правоохоронних органів і судової системи, протиправні факти люстрації та політичного переслідування;
— визначилися наміри частини провладних сил підмінити політреформу її сурогатами, «заговорити» її, що загрожує сповзанням до авторитарних методів;
— провал територіально-адміністративної реформи через безграмотні спроби її впровадження.
Сьогодні на тлі усіх цих подій дедалі більше аргументів підтверджують, що нова влада (усупереч всім закликам) так і не відбулася. І свідченням тому — розпочаті на початку вересня поголовні відставки (хоч у загальноєвропейському контексті це нормальна практика розвитку демократичних країн). У суперечці політологів, про яку кризу нині йдеться: уряду, влади тощо, — є всі підстави стверджувати, що відбулася системна криза, бо стався розрив ланцюга: ідеологія Майдану — влада Ющенка; в результаті подальші закономірні ланки ланцюга «політика — соціум», як кажуть, «повисли в повітрі».
Знаковою подією, безсумнівно, стала зустріч Ющенко — Янукович. Хоч в офіційних повідомленнях наголошували, що вона відбулася на прохання останнього, абсолютно очевидно, що ця зустріч, яка ще недавно здавалася абсолютно неможливою, свідчить про серйозну зміну президентського курсу та маневрування з урахуванням залучення або, принаймні, нейтралізації певних політичних сил. Підтвердило подібний підхід і підписання меморандуму між владою й опозицією, що відкрив нову сторінку сучасного політичного життя.
Як свідчать соціологічні опитування, розчарування людей зростає, надії тьмяніють. У цих умовах, за законами жанру, мала б повстати опозиція, але це поки що не так. Слабка влада — слабка опозиція: це вже сьогодні сприймається як даність ситуації. Справді парадокс: будучи опозицією, нинішня влада була ефективною. Нинішня ж опозиція була досить успішною, коли була владою.
ЩО ДАЛІ?
Але подобається нам Ющенко чи ні — сьогодні основне питання не в цьому. Саме він волею історії поставлений на чолі України, і в його руках нині справді зосереджена величезна влада. Тому головне: наскільки із позицій просто здорового глузду (іншого поняття тут не підібрати) він цією владою розпорядиться. Враження таке, що він прокинувся від такого собі прекраснодушного летаргічного сну, і динаміка подій примусила його діяти.
Повна та неподільна влада однієї політичної сили, відсутність реальної опозиції неминуче призводять до великих провалів у внутрішній і зовнішній політиці держави, зростання нестабільності в суспільстві. Важливі кардинальні реформи системи влади: її треба розділити та розосередити. Особливої актуальності набуває вдосконалення місцевого самоврядування, як умова децентралізації державної влади. Без політичної реформи держава не зможе стати цивілізованою демократичною державою, її постійно підкидатимуть загрози революції та контрреволюції. Чимдалі ускладнена ситуація вимагає ретельно вивірених рішень, насамперед на президентському рівні. Поки прес-конференції та заяви самого Президента, як і головних дійових осіб, так і не дали відповіді на кардинальні запитання: що робити? як жити далі?
Ситуація сьогодні справді драматична. Правда полягає в тому, що нова влада виявилася непрофесійною та безвідповідальною. Війна команди переможців на два фронти (з опозицією та між собою) закінчилася фарсом. Однак політичні колізії та протиріччя завжди були й будуть. І, як вчив, до речі, Гегель, саме вони — рушій прогресу. Непорушне одне: моральність неподільна — вона або є, або її немає. Час покінчити з мораллю готтентотів: якщо в мене вкрали стадо — це погано, а коли я вкрав — це добре.
Президент ще не піднявся до рівня Президента всіх українців. Аргументована програма хоч би на найближчий період (до виборів 2006 року), а тим паче, стратегія на тривалу перспективу — відсутні. А тим часом Ющенку час замислитися, яке ж місце він займе в історії (Кучма вже досить тут «наслідив»).
Історичний процес, як відомо, розвивається спіралеподібно, і нинішні фаворити можуть запросто стати її пасинками.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Зрозуміло, епілог ще попереду. Історія України пишеться далі.
Цей побіжний погляд на останні події в контексті ролі «поводирів» не претендує, звісна річ, навіть на гіпотетичні прогнози. Але зрозуміле одне: час припинити пусті балачки на тему «хто винен». І всерйоз подумати, що робити. За всієї поваги до таких політичних фігур, як Мороз, Литвин, Тимошенко, Янукович, Єхануров, Кінах, Стретович й інші, перша скрипка в найближчому майбутньому належатиме Ющенку.
Утім, Божі дороги годі збагнути… Надії на формування громадянського суспільства все ще залишаються ілюзорними. Якщо можновладцям забракне політичної волі та мудрості, якщо на перше місце не поставлять тріаду: мораль — правда — справедливість, вельми реальна загроза, що нація знову опиниться на межі виживання.
Хто ж стане українським Вашингтоном?
ПРО АВТОРА
ВРУБЛЕВСЬКИЙ Віталій Костянтинович. Відомий публіцист, доктор економічних наук, професор. Лауреат Державної премії, заслужений діяч науки та техніки України.
Помічник лідера республіки В.В. Щербицького (травень 1972 — вересень 1989 р.). Член ЦК КП України (1976—1990 рр.). Депутат Верховної Ради України (сьомого, восьмого, дев’ятого скликань). Нагороджений орденами Жовтневої революції, Трудового Червоного прапора, Дружби народів, багатьма медалями.
Головний науковий співробітник Інституту соціології НАНУ, професор Київського національного економічного університету й Академії муніципального управління. Обраний дійсним членом Академії економічних наук України. Віце-президент Українського товариства «Інтелект нації». Член президії Ради миру України.
