Глобалізація ніколи не сприймалася як процес, що має кінцеву мету. Стало вже традиційним пояснювати нею чи не будь-що з царини політики, економіки, культури. Саме тому громадсько-політична уява ніколи не ставала простором для дискусії про світ після глобалізації. Втім, шукати визначень для саме такого світу змушують парадоксальні епізоди, які вже стали деталями нашого буденного життя.
Веб-дизайнера, який заробляє мережевими проектами у країні-без-кордонів хвилює лише стан телефонних ліній та рівень оподаткування, причому останнє через постійне відставання законодавства може бути взагалі не прикладне до його діяльності.
Прошарок людей, які володіють кількома мовами та спеціальностями, невпинно зростає, знижує вагу етнічної належності. Цей прошарок опановує можливості підтримувати однаковий рівень життя будь-де на земній кулі, від Києва до Луанди.
Інтеграція між державами все більш стає такою, що підживлює ті галузі виробництва, які вдало розвиваються і без неї, банкрути й напівбанкрути так само нічого не програють, але й не виграють.
Перелічувати подібні тенденції можна сторінками. Важливим, утім, слід вважати поступове переплітання ієрархії з анархією. Днями бельгійські парламентарі постановили неможливість притягнення громадян демократичних країн до міжнародної судової відповідальності за звинуваченнями у злочинах проти людства. Мотивується це вірою у демократизм систем правосуддя розвинутих країн. Насправді це діє принцип ієрархії — належні до золотого мільярда апріорно моральніші й прогресивніші за варварів, які трощать одне одного у божевільних війнах. Якщо якась із цих воєн піде поза сценарієм, винних у цьому пішаків можна висмикнути з їхньої території та показово судити в Гаазі.
Проте на бразильських теренах будується українська Аль-Кантара, а декілька мрійників цілком серйозно лаштують космічний ліфт з дна океану — проект, що вже сьогодні коштує сотні мільйонів. Союзницькі війська воюють із пустельними столицями, руйнуючи півтисячолітній принцип суверенітету, добу хаосу переживає вся без винятку система міжнародних інститутів, перевертається з ніг на голову вся мораль державництва. Але у той самий час жодна з розвинутих країн не стане батьківщиною революції у генній інженерії — нею стане якась із відсталих країн із менш прискіпливим законодавством. Ми лише звикаємо до того, що окремі племена збирають коріння у степу не через убогість, а через невибагливість і бажання жити звичаями. Ми лише намагаємося зрозуміти тих сотні тисяч молодиків різного соціального походження, які вперто демонструють свою зневагу лідерам могутніх націй за кожної нагоди. І ми тільки відчуваємо безпорадність тих самих лідерів перед обличчям екологічних катастроф, меркантильної вузькочолості і неможливості проявити силу в межах демократії.
Американський письменник Кліффорд Саймак належав до генерації, чиї сміливість та гуманізм було паралізовано видовищем Другої світової. Через це левова частка його культових романів присвячена поступовій деградації міської цивілізації, дезінтеграції людства, втраті сенсу розвитку. Сьогодні варто замислитися над тим, як вплинув розпад Радянської імперії на цей процес, чи зворотний він? Кінець історії за Фукуямою наразі уявляється кінцем чогось іншого, аніж фіналом протистояння гуманістів із негуманістами. На мою думку — це кінець історії кордонів, тієї геополітики, де території асоціюють із державою, де стан ринку залежить від урядової ідеології, де громадська думка залежить від обмеженої кількості джерел інформації. Глобалізація була вибухом свободи, але як і кожний вибух, вона виплеснула руйнівну енергію. І не в кожного знайшовся реактор, здатний переробити цю енергію на підживлюючий ресурс. Глобалізований світ — це світ після біблійного потопу чи стрімкого зростання рівня води. Так само, як вода не визнає уявних картографічних ліній, глобалізація зупинилася там, де це передбачається певними соціальними законами. Гроші почали тягнутися до грошей, і таким чином розвиток консервується — незалежно від того, чи це якась західноукраїнська область, чи територія Юкон у Канаді. Обидві не мають сьогоднi майбутнього, різниця лише в тому, що громадян другої уряд здатен утримувати, а першої — ні. В обидвох не зростає населення, вони спеціалізуються на низці галузей діяльності і припиняють розвиток.
Сумно? Ні. Адже на зміну глобалізації приходить постмодерн. Постмодерн — аж ніяк не руїна цивілізації, хоча деякі дотепно жартують — після «сучасності» гряде «після», себто не-сучасність. А може, й варварська доба. Такі ідеї концентрують у собі страх перед майбутнім, і слід підкреслити — його варто боятися. Але не через усесвітній тоталітарний режим чи братовбивчу світову війну. У постмодерні держави, великі спільноти людей делегують значну частину своєї влади пересічним членам цих спільнот. Звичайно, якщо держава спілкується з тобою лише через податки та вибори — ти відчуваєш себе покинутим.
Сьогодні ми впритул підійшли до інтерактивних виборів, вільного продажу зброї, ліберального шлюбного законодавства. У Західній Європі сім’я припиняє бути традиційною цеглинкою суспільства, на перший план виходить фах, членство у профспілці, рівень прибутку, стиль життя. Звідси випливає, що, наприклад, прорив людини в глибокий космос залежить тепер не від монументальних планів міжнародної спільноти, а від бажання, волі та можливостей групи осіб, що проповідують таку ідею. Так само залежить від подібних комбінацій припинення війн в Африці, винайдення чергової вакцини чи арешт грізного злочинця. Навіщо належати до партії, якщо ти голосуєш через Інтернет? Навіщо утримувати поліцію, якщо маєш зброю і вмієш нею користуватись або можеш найняти персональну гвардію? Простір свободи окремої людини зростає — але зростає за рахунок свободи державних спільнот і держав, цими спільнотами сформованих.
Усе це не відкидає політичну економію — піраміда світового добробуту зберігається. Але чим вільніший індивідуум, тим слабша держава. І тому марксист Лула, теперішній президент Бразилії, виявиться демагогом, хоче він того чи ні. Тому лідери демократій перетворюються на таємних ворогів свободи — незалежно від своїх власних поглядів. Держава, жорстка чи м’яка, із заможним чи вбогим бюджетом — втрачає контроль. Схожий нині на антиміґрантську лінію Манергейма «Євротунель» — це крик відчаю, символ безпорадності найміцнішої держави Європи, її нездатності протистояти подихові долі...
Як вписується Україна до постмодерну? Ми звикли вважати свій уряд сильним, адже переважну більшість населення складають колишні чи нинішні «бюджетники». Уряд керує силовими структурами, встановлює рамки економічної діяльності, розробляє освітні програми... Але це ілюзія, що ми нею заповнили своє життя. Насправді чи не абсолютна більшість українців задіяна у приватному бізнесі, своєму, чужому, легальному чи не дуже. Адже силові структури мають внутрішню культуру, власну ідеологію, інтереси. Адже є школи та університети добрі та погані, заможні чи бідні, а відповідно — і їхній продукт. Адже вдала економічна політика сьогодні — це результат інтуїції, професійної здатності вгадати хід думок транснаціональних магнатів...
У «Війні та мирі» образ імператора, який тримається за фіранки у своїй кареті і гадає, що керує долею народів, наводився як приклад актуальності марксистських поглядів, які знецінювали волю окремої людини. Сьогодні імператори так само торують шосе лімузинами і тримається за кермо — але принаймні сумніваються у своїй безмежній владі.
Інструмент впливу на пост-модерн — це бренд, торговельна марка. Слово-символ, яке все ж асоціюється із певною територією, викликає до неї увагу медій та фінансів. Стосовно України — це Клички, Шевченко, «Руслан», «Мрія», харківські танки. Сотні й тисячі талановитих митців та вчених. Це — карта Європи, яка була, є і залишатиметься неповноцінною без Північного Причорномор’я . Це — карта Азії, на якій мерехтять лінії караванних маршрутів, що не можуть зупинитися на нашому східному кордоні, або обійти його — ніколи й нізащо. Бренди дозволяють маніпулювати світом, у якому глобалізація зупиняється, засинає, впадає у марення віртуальної реальності.
Що заважає Україні швидко адаптуватися до нової доби історії людства? Це громіздкість системи управління, низькі темпи мобільності адміністраторів, жорстка вертикаль. У спадщину від СРСР нам залишилася абсурдна традиція почесних звань і знаків престижу, логічна для планової економіки, але аж ніяк не для ринкової або надринкової культури, що її пропонує (та іноді зброю) пост- модерн. Ще не було в Україні прикладу того, як занепадає звільнений від державного диктату виробничий простір. Ще не було прикладу банкрутства практика- ентузіаста, хоча серед шахраїв та нецікавих до життя керманичів таких прикладів — безліч.
Вивільнення продуктивної енергії української нації, звільнення з-під ярма ніким не шанованих і нікому не потрібних інструкцій і безкінечних стягнень, що здатні загасити будь-який вогонь. Вогонь, що тлів усі роки депресії і сьогодні, на хвилі загального зростання мусить стати нашим власним джерелом енергії. Вже не для зростання. Для піднесення. Піднесення над руїною спадщини, над інтригами конкурентів, над згарищем застарілих ідей.
