Проте якщо зi скрупульозністю вникати в усе, що встигає наговорити Леонід Данилович, то відразу хочеться забутися і заснути. Або спочатку хильнути добре, а потім заснути. Не читаючи на ніч газет, щоб не отримувати негативних емоцій, і не дивлячись телевізор у будні, а виключно по вихідних. Так, принаймні, відносно газет і телевізора чинить наш Президент за його зізнанням пресі. У Шварца, здається, був такий капризний «корольок» у «Звичайному чуді», який різні неприємні «бяки» слухати не хотів, тому що засмучуватися не любив. (Між іншим, у цей час головний адміністратор королівство розтяг, а тим, що в країні залишилося, сам правив у режимі «а мы ее, голубушку, шмяк- шмяк-шмяк-шмяк».) Середньовічна дрімучість живуча, але не в цьому фокус, а в тому, що можна всьому світовi в цьому зізнатися.
«Я, — ще каже наш Президент, — рвуся до влади». Хтось, видно, йому сказав, що напористі зізнання підкреслять його рішучість. Але забув підказати: до влади можуть «рватися» ті, у кого її немає. А ті, хто «дорвалися» і у кого вона в руках, за владу, буває, чіпляються. Елементарно грубо, примітивно, нахабно, з силою, обернено пропорційною кількості і якості аргументів на право влади. Чим гірші результати правління, тим нахабнішi зусилля, спрямовані на утримання булави...
Ще головний мужик країни знайшов собі новий статус. Він оголосив себе центристом і — як зміг — пояснив, що це означає: «Чи то лівий, чи то трішки правий». Залежно від того, яка, мовляв, проблема розглядається.
Видно, як «лівий», він напередодні масового вступу до вузів віддає розпорядження про можливість абітурієнтів складати іспити російською мовою, про що радісно розказує держтелебачення. А по завершенні екзаменаційного періоду і в зв'язку з розгубленістю штабів на українському заході він «трішки» правішає і розводить руками: «А при чому тут я, це питання Міносвіти». Взагалі-то дотримання Конституції — це питання, в тому числі, і її гаранта. Але не будемо дріб'язковими, коли вся передвиборна кампанія свідчить про те, що гарант і (як раніше любив говорити лідер КПУ Петро Симоненко) «вся його камарилья» мали на увазі і Конституцію, і країну, і її народ — глибоко і безмежно...
Прибутки тільки за літо і без того убогого народу наполовину поменшали через плавно і вчасно «спадаючої» гривні — тепер виклянченими кредитами штучно зменшені борги почнуть гордо виплачувати. А арбітр нації на всіх телеканалах співає і навіть ніби танцює — російським іміджмейкерам, видно, в голову не приходить, що як у них Єльцин «твістував» до виборів, час був інший, докризовий, так і відчайдушність російська («А, гори воно все! Наливай!») — це дещо за межами українського менталітету. Проте відпрацюють російські рекрути по совісті чи «зрубають» своє, і про мене хоч трава не рости. Але тут така штука вийшла: коли Президент на одеській сцені заспівав «коронку» свого останнього сезону — про серце, якому не хочеться спокою («фанерою» був живий голос живого Кобзона, якого телекамери наполегливо не захоплювали), я дивилася телевізор в «іноземній» присутності, з гостями з ближнього і далекого зарубіжжя. Вони витягли шиї, коли Леонід Кучма пішов з мікрофоном, згинаючи коліна, ніби в ритмі посмикуючись. Повна відсутність пластики і пересування на напівзігнутих наводила на певну асоціацію, і один з гостей, примовляючи, як перед кліткою звіринця, «Моледец, моледец, хорешо», простяг до екрана банан. Всі покотилися, заіржали так, що задзвеніла люстра. А я заплакала. Так було соромно і боляче, так безпросвітно гірко було за убогу мою батьківщину...
Так було раніше тільки один раз у житті. Коли я приїхала в Молдавію на суд по розлученню з батьком моєї дочки. Він, нещасний, від відчаю, видно, виставив матеріальний позов, і в переліку була старої роботи шаль, оцінена ним нечуваною сумою. На засіданні моя тамтешня подруга пригадала, що ця шаль давним-давно у неї — колись, ідучи від мене, вона загорнула в неї свою сплячу дитину. Суддя оголосила перерву і попросила представити річ, що оскаржується, по вартості. Принесли. Розгорнули її, велику, широчезну, — і зал разом із засідателями, моїми колишніми товаришами по службі і свідками позивача зайшовся в реготі: вона, ця шаль, як була у великих і малих дірках ще за «того» життя, так і залишилася в «цьому». Як я закричала жахливо, пошепки: «Господи, перестаньте, хоч мене пожалійте!» Всі почули... Такого неосяжного сорому, без провини, але все одно з провиною — тому що на чужих очах такого безмежного болю без гріха, але все одно з гріхом — більше не було ніколи... А тут Кучма. За що караєш, Господи?
Шкода країну. І ще себе, дурепу, що сиділа холодної осени 91-го в тижневій антимєшковській голодовці проти кримських сепаратистів і за українську незалежність. Ми ось iз Лілею Буджуровою недавно згадували: коли ми в своєму наметі напроти мєшковської «контрголодували» як насмішка і як протест масово розлюченим співгромадянам, що збісилися, коли нас каменями закидали з криками «Рухівські підстилки!», коли з Верховної Ради виводили підземеллями на сусідню вулицю, щоб тисячний натовп не порвав на частини, — ми про таких «демократів», як Кучма, Волков, Рабинович, Суркіс, Пінчук, Пустовойтенко, Толстоухов та iн. знати не знали. Тепер вони нас ведуть «демократичним» шляхом, вони краще за всіх знають, як батьківщину треба любити і готові каменя на камені не залишити, але втримати крісло, яке їх тримає на поверхні.
Останніми днями «заморочив» телефон: «А те, що з Президентом було в Одесі — це було?» Дзвінок з Ізраїлю колишніх українців дістав остаточно: «Ти ж фахівець з Кучми — це правда? Тут знайомі одесити прилетіли і розказують, що він знатно пообідав, а потім прилюдно... ну це... «похвастався», що їв — прямо на торжествах?» Тьху ти, Господи! «Невже вам своїх проблем мало? Ви там території арабам спокійно віддавайте, бо Арафат, що натхненний орденом Ярослава Мудрого від нашого Президента, покаже вам, що таке недостатній внесок в будівництво палестинської державності!» З Ізраїлю після паузи відповідають: «Що, таки так? Ярослава Мудрого? Ну, значить, за Одесу все правда».
Не знаю, що «за Одесу» правда, а що ні. Але знаю, що після 9 травня в Севастополі, після президентових «колін» на сцені, його ридання і приголомшення всього народу невиразною мовою Леоніда Даниловича по прямій трансляції, нічому не треба дивуватися. І, схоже, мало хто дивується — відеокасета ходить по руках, багато хто вже познайомився, іншим розказали... Тепер одна київська газета описує, як «мужніх» зусиль міського голови Одеси Боделана не вистачало, щоб допомогти Президенту пересуватися місцями відвідування в горизонтальному положенні, а «охорона Президента робила все можливе, щоб присутні телеоператори і фотокореспонденти не зняли дійсно історичний момент другого дня поїздки Леоніда Кучми в нетверезому стані...». У Севастополі вiдеоплівки преси також через «цензуру» на місці тут же пройшли, і майже нічого потім не залишилося, але знімала не тільки преса. А хто у нас, між іншим, в обов'язковому порядку і в режимі «від і до» знімає масові заходи? Бідний Леонід Данилович, нікому не можна довіряти, ні на кого не можна покластися! Тобто, коли «покладешся» буквально — весь світ про це знає!
Ну а тепер уявімо ту ж Одесу початку серпня, в малому залі міськвиконкому нарада міського штабу про вибори Кучми, засідання веде міський голова Боделан. Він пояснює присутнім, що в Одесі правлячою партією є «Відродження регіонів», а всі інші — вважаються опозиційними. Всі одеські «відродженці» (а їх нараховується 7 тисяч) повинні вступити до «Злагоди». 70 держслужбовців різного рівня на засіданні штабу отримували інструкції, так тут хтось iз них неначе поцікавився: чи не є порушенням закону, що держслужбовці беруть участь у передвиборній кампанії конкретного кандидата? А міський голова Боделан неначе б відповів, що на дні народження Леоніда Даниловича 45 хвилин мав з ним «тет-а-тет» і Президент запевнив, що у держслужбовців не повинно виникати сумнівів щодо законності дій на користь Кучми, всім силовим і держструктурам дане завдання підтримувати штаби, вибори будуть надто жорсткими, і «в оксамитових рукавичках їх не роблять», а якщо якісь прикрощі будуть, то Кучма просив передати штабу — він за все відповість сам...
Повторюю: це ми з вами тільки уявили, ну просто як страшний сон. Скрізь і повсюдно щось подібне відбувається, це вже всім відомо, але в Одесі — ні, нічого подібного бути не могло, тому що це ж чистої води «кримінальщина». Євген Марчук вже не одного разу пояснював про статті УК про зловживання владою і перевищенні службових повноважень. Але малюсеньке запитаннячко до вельмишановного і, Боже спаси, ні в чому такому не підозрюваному меру одеському: коли з Президентом розмова на його день народження відбулася — Леонід Данилович в якій стадії заклопотаності демократичним розвитком рідної держави був? Про «оксамитові рукавички» і про те, що за все незаконне сам відповість — він пригадає, що це було? Тобто, звичайно, нічого не було, але пригадає?.. А якщо не пригадає, то хто все-таки відповість?
І ще цікаво, як тепер, після «завального» візиту Президента, одеський штаб буде реалізовувати таку красиву установку на форму агітації: «робити хороші справи через хороших людей міста з подальшою агітацією за Президента, використовуючи довір'я недосвідчених (?! — Т.К. ) виборців до відомих осіб?». Шкода «відомих осіб». Так шкода, що навіть свій девіз готова ним подарувати: «На світі вірність — над усе. Але честь — над усе».
По-людському і Леоніда Даниловича шкода. Він же не тому на візитах хитається і лика не в'яже, що уражений незламною вадою. А тому, що йому страшно. Йому страшно читати ті газети, де є що почитати, йому страшно бачити реальність, йому страшно заглядати в майбутнє. Йому навіть в недалеке минуле страшно озиратися: там колишній надійний Павло Лазаренко з насолодою зубами клацає — мовляв, що ж ти, батьку рідний, з пам'яттю твоєю погано, так зустрінемося, дасть Бог, скоро, я тобі нагадаю про всі мільйони, які тобі спокою не дають... І на прес-конференції Леоніду Кучмі страшно ходити — некомфортно, незважаючи на всі зусилля АП, нервуєш, зриваєшся, не те питають... Страшно скрізь, і від кланового оточення, що постійно чубиться — також страшно: вони ж не за благо його б'ються, а за свій шматок... І як вони його оцінюють — він також, напевно, здогадується. І чому саме він їм потрібен — також... Страшно від тверезих думок, чим далі, тим сильніше... Тому й тверезих думок, і тверезих промов — скоріше, немає, ніж є... Приховати це практично неможливо, навіть якщо наш телеефір — це презерватив, що оберігає народ від правди...
І нічні кошмари вдень виливаються в такі пасажі Кучми про «канівську четвірку», наприклад: «Я не розумію, на якій платформі вони могли об'єднатися. Якби замість мера Черкас Володимира Олійника був Лазаренко — ця четвірка виглядала б краще. Вийшло: на трьох багато, на чотирьох — мало...». Ну, у кого що болить, це вже анамнез. А Марчукові, Морозовi і Ткаченковi бідний Президент, звичайно, не може вибачити, що, знехтувавши особистими інтересами Кучми, вони до його розбирання з його ж соратником Павлом Івановичем не влазили — особливо після того, як Президент дав можливість екс-прем'єру, який багато знав про спільну з главою держави діяльність, благополучно покинути країну... Тепер орденоносний головний міліціонер країни з рішучим поглядом, у якому виразно читається неминуча перемога над злочинністю й корупцією «завдяки указу Президента», розказує нам, як кілерів оптом бомблять, але ніколи не розповідає: як же це він «моргнув» орденоносного Лазаренка? Тим більше, не може нам міністр Кравченко розказати про те, чого в рідній країні, зрозуміло, немає: як іде на місцях із центру команда — на симпатизуючих «не Кучмі» бізнесменів малої й середньої руки «спустити» місцевих бандитів. А як практично може здійснюватися команда «фас» — мабуть, знає, теоретично навіть міністр, якому нічого не відомо про участь міліцейських рядів у передвиборній боротьбі... Хоч, не виключено, що «домашня» теза про «оксамитові рукавички» та їх непридатність для повторного поєднання Кучми з кріслом вся президентська рать засвоїла добре. До речі, дуже хочеться отримати відповідь з перших міліцейських рук: чи дійсно одного скандального кримського політичного діяча ще мешковського набору, злісного хулігана, посадженого, врешті, за грати за побиття міліціонера й відкушений міліцейський ніс — випустили після клопотання Президента, якому показали, яку чудову антимарчуковську книжку написав цей злочинний елемент?..
Тепер у світлі всього вищевикладеного читаємо лист від імені Л.Кучми, який погуляв у Одесі, де він відповідає на обурення Євгена Марчука президентським висловлюванням з приводу угоди про чесні вибори на зразок «у хлопців трошки щось не гаразд», «треба мати елементарну якусь совість». З листа випливає, якщо віджати воду, що Президент доброчесний, принциповий, законослухняний без будь- яких додаткових угод, а хто в цьому засумнівався — «з самого початку поставив під удар чесність і коректність передвиборної боротьби». Звідси, мовляв, «і тональність, й лексика мого висловлювання». Та й взагалі, мовляв, на себе подивіться, на неприпустимість «за формою та змістом цілого ряду висловлювань на адресу обраного народом глави держави». Словом, «проснулись поутру...».
