Трохи більш як два місяці тому 235 народних депутатів з різних фракцій об’єдналися в коаліцію під промовистою назвою «Стабільність і реформи». Утім, стабільною в чисельному вимірі правляча більшість не стала. Станом на сьогоднішній день коаліційний табір налічує 248 членів, і це, кажуть у Партії регіонів, лише початок.
Ворота коаліційного дому широко розкрив Конституційний суд, визнавши коаліцію індивідуального членства цілком законною. «Рішення КС — це стимул-реакція для перельоту до коаліції вже не окремими ластівками, а цілими зграями з БЮТ і НУ-НС», — не без радості сказав якось журналістам регіонал Михайло Чечетов. Він також спрогнозував, що вже до осені коаліція може «розростися» до 300 депутатів (з такою кількістю можна змінювати Конституцію). Опозиціонери з БЮТ і НУ-НС, за рахунок яких «Стабільність» міцнішає, своїх колег, які пішли до коаліції, називають у кращому разі перебіжчиками, а в гіршому — зрадниками. Проте закрити шлюз, аби запобігти подальшому «відпливу», не можуть.
Прем’єр тіньового уряду, депутат від БЮТ Сергій Соболєв переконаний, що до Конституції терміново мають бути внесені зміни, які унеможливили б перехід народних депутатів до інших фракцій. Проте, певна річ, коаліції такі поправки до Основного закону вкрай невигідні. В опозиції голосів немає, а отже, ініціатива бютівців залишиться лише ініціативою.
У 2006—2007 роках, зауважимо, спостерігалася подібна до нинішньої депутатська «міграція». Коли бютівці та нашоукраїнці опинилися в опозиції, за лічені місяці їхня парламентська збірна втратила близько 30 гравців. Саме щоб перекрити кисень перебіжчикам і заблокувати процес розширення коаліції до 300 осіб, президентові Ющенку довелося розпускати парламент.
Відбулися вибори, під час яких, наприклад, Юлія Тимошенко щиро запевняла, що в списку її політичної сили — перевірені, надійні люди, готові відстоювати ідеологічні цінності й бути провідниками громадських інтересів. Після двох років при владі вони всього декілька місяців в опозиції. І що бачимо? Більш як два десятки «надійних, перевірених» людей де-факто є членами іншої фракційної збірної й відстоюють абсолютно відмінні від тих, з якими йшли на вибори, програмні ідеї.
Проблему «перебіжчиків», кажуть експерти, неможливо усунути за допомогою законодавства. Усе залежить від політичної культури окремо взятого парламентарія. Але не секрет, що політична культура у Верховній Раді в гострому дефіциті. Як у такому разі зменшити масштаби парламентської «міграції» й чи можливо це в нинішній ситуації, «День» поцікавився у експертів.
Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»:
— Причина «перебіжчиків» криється аж ніяк не в законодавстві, а в політичній культурі. Але ще глибинніша причина полягає в мотивації заняття таким видом діяльності, як політика. Політика заради суспільного прогресу, поліпшення якості життя виборців і таке інше. А в нас політика — це продовження бізнесу, це спосіб нескладного заробітку солідних коштів. І багато з тих, хто прикидається націонал-демократами, насправді мають одну мету — бути ближче до корита. Щойно це корито переставляють, вони біжать за ним. Партія регіонів відсунула від них корито, використовуючи його сама, й ось вони намагаються повернути собі статус приналежності до цього корита. Мета — використання мандата впливу лобіста, щоб заробляти тіньові гроші. Якщо не брати до уваги вкрай рідкісні винятки (а вони є в українській політиці), більшість політиків діють саме так. Чому регіонали після фіаско 2004-го так масово не бігли до табору переможців? Річ у тім, що Партія регіонів сформована як бізнес-проект. Система відносин усередині ПР — це система, схожа на ту, що була на Сицилії, коли сицилійські селяни боролися з феодалами. Це система родинних, комерційних зв’язків. Це можна назвати одним словом — мафія. Сицилійські селяни боролися проти феодалів і сформували систему мафіозних зв’язків. А з мафії так просто не виходять. Такі зв’язки виявилися, як бачимо, ефективнішими для збереження цілісності ПР після поразки на попередніх виборах. При цьому доречно повернутися в недалеке минуле й пригадати, як Партія регіонів щонайменше двічі намагалася об’єднатися з Ющенком. Потім велися переговори довкола конституційної реформи й з Тимошенко. Тобто як цілісний суб’єкт вони дуже гнучкі. Про вирішення проблеми «перебіжчиків» на законодавчому рівні годі й говорити. Адже в нас на законодавчому рівні заборонено брати й давати хабарі, і що? За фактом ми маємо кризу представницької влади як такої. Обрані народом представники не можуть апріорі бути провідниками народних інтересів. Це є потужною ознакою кризи електоральної демократії.
Ігор КОГУТ, Лабораторія законодавчих ініціатив:
— Перш за все, кажучи про проблему парламентських перебіжчиків, слід відзначити девальвацію представницького мандата. Верховна Рада є представницьким органом, який зобов’язаний представляти інтереси громадян. У нашому ж випадку, люди, які сидять у ВР, представляють інтереси не виборців, а промислово-фінансових груп. Поза всяким сумнівом, важливу роль тут відіграє безпосередньо виборча система. Проте більшу вагу має проблема, яку не вирішили після «помаранчевої революції», — проблема відокремлення бізнесу від влади. Як наслідок, люди йдуть у політику виключно заради здобуття привілеїв у бізнесі, заради доступу до ресурсів (у тому числі бюджетних). Вочевидь, розуміючи, що в найближчій перспективі в опозиції буде обмежений ресурс, депутати й переходять до коаліційного табору. Тим більше що деякі режими можуть використовувати й репресивні важелі. Люди, які бігають з фракції у фракцію, — випадкові люди в політиці. Це люди, які купили собі місце у виборчому списку. Отже, це, між іншим, величезна проблема інституту виборів, проблема парламенту і влади зокрема. Неможливо апріорі повністю розмежувати політику і владу, владу і гроші, політику і бізнес. Проте в більшості країн політична арена належить політикам-професіоналам. У нас же велику частину людей, представлених у владі (у тому числі в уряді) складають фігури, які дуже чітко асоціюються з бізнесом, з підприємствами, з прибутком. Як змінити ситуацію? По-перше, за допомогою прозорого фінансування політики, можливо, частково бюджетного. Таким чином, зменшиться непрозорий вплив великого бізнесу на політичні процеси. По-друге, треба серйозно підійти до питання нормування діяльності лобіста. Можливо, є сенс створити професійну структуру, яка стала б свого роду посередником між бізнесом і політиками. Бізнесу така структура пояснювала б їх потреби, а політикам допомагала б приймати зважене рішення, з огляду на інтереси бізнесу та суспільства.
Ігор ЖДАНОВ, Відкрита політика, президент:
— Давайте пригадаємо 2005 рік, а саме, скільки людей проголосувало (без формального переходу в коаліцію) за подання президента Ющенка стосовно прем’єрства Юлії Тимошенко — 373. І певний час Ющенко мав у парламенті більшість, яка голосувала за всі законопроекти. На мою думку, це було обумовлено страхом депутатів. Проте коли парламентарі переконалися в тому, що не буде жодних системних репресій, системного приниження депутатів, системного переманювання, ситуація змінилася. Дуже показовим було голосування за зняття глави Держтелерадіо — пана Чижа. Тоді вперше ініціатива Ющенка не набрала достатньої кількості голосів. Я переконаний у тому, що 2005 року системного тиску на депутатів з метою, аби вони перейшли на бік більшості, не було. А ось 2007-го (при союзі Мороза та Януковича), коли йшлося про формування конституційної більшості, такі процеси мали місце. Як, зрештою, і сьогодні. Я не кажу про те, що відбувається системний тиск на депутатів від опозиції. З депутатами розплачуються посадами, привілеями для бізнесу і таким іншим. Це велика проблема нашої політики, бо приналежність до фракції зовсім не означає відданості політичному курсу політичної сили, за списками якої депутат пройшов до ВР. Проте законодавчо закріплених «запобіжників» від перебіжок немає і в інших країнах. Колосальний вплив має громадський осуд. Я спілкувався з колегами з ФРН щодо цього. Вони кажуть, мовляв, так, був у нас такий один або два депутати, які змінили політичну орієнтацію. Після цього їхній політичній кар’єрі настав кінець. Отже, кажучи про проблему перебіжчиків, думаю, варто робити акцент на політичній культурі й відповідальності перед виборцями. Безперечно, відповідальність несуть і політичні лідери, які включали до своїх вибіркових списків потенційних перебіжчиків. Проте не можна абсолютизувати цю відповідальність, оскільки відповідальність мають нести, передусім, ті депутати, які переходять. Не подобається курс, який проводить політична сила, що привела вас до парламенту? Здайте мандат. Це було б відповідально і чесно щодо виборців. Інша річ, що в наших умовах такий крок депутата — це щось зі сфери фантастики.
Віталій БАЛА, Агентство моделювання ситуацій:
— Проблема полягає, насамперед, у психотипах людей, які прийшли до парламенту за списками різних політичних сил. Багато експертів раніше часто казали (та й зараз кажуть) про те, що в Партії регіонів дуже мало так званих спікерів. А ось в інших фракціях балакунів хоч відбавляй. Ви розумієте, до чого я веду? В ПР підібрана команда за принципом гранично жорсткої ієрархії. Там підібрані люди, які виконують певні функціональні обов’язки, не більше й не менше. Списки ж деяких інших фракцій формувалися по-іншому. Включити до списку могли за ораторські, агітаційні заслуги. Це такі собі міні-вожді з непомірними амбіціями, проте з невеликим електоральним потенціалом. Ось тому ми зараз і є свідками парламентських міграцій. Плюс до цього — переходять і підприємці, які йшли до парламенту для того, аби захищати свої бізнес-інтереси. Чи можливо це зробити повною мірою, перебуваючи в опозиції? Гадаю, відповідь очевидна. Доки реально політика і бізнес не будуть розділені й до парламенту не прийдуть люди, здатні створювати якісний законодавчий продукт, а не бездумно натискати на кнопки, ситуація не зміниться. А всі ці переходи депутатів підтверджують тезу, яку я не втомлююся повторювати: у нас в Україні немає політичної еліти. Представники бізнесу, які мають депутатський мандат, ніколи не будуть мислити і діяти з огляду на інтереси громадян та країни загалом. Їхній пріоритет — бізнес. Що маємо в результаті? У кращому разі — перебіжчиків, у гіршому — депутатів, які чинять кримінальні злочини. Не хочу бути поганим пророком, але, як на мене, в парламенті ще з десяток набереться таких, як Лозинський. Якщо не відкривати списків, не змінювати виборчу систему, ми ходитимемо замкненим колом доти, доки в людей не увірветься терпець. Коли люди усвідомлять, що минають роки, а прірва між багатими і бідними дедалі поглибшується, буде досить одного запаленого сірника... Ну, або одного харизматичного лідера, який зможе підняти людей.
