Таким чином маємо «розпорошених» лівих проти об’єднаних правоцентристів при знищеній, природно, «Громаді». Тільки Марчук «не вкладається» нікуди
Не можна сказати, що звістка про вихід глави адміністрації Президента зі свого поста стала несподіванкою. Уже двійко-трійко місяців цій «новині» точно є — саме після «спікеріади» вона й зазвучала як правдоподібна версія. А як натяк — так відразу після парламентських виборів й «великої» перемоги НДП. І те, що Євген Кушнарьов пішов «добровільно», змальовує відмінності між держпосадою та громадськими обов’язками: з «президентської» Ради з питань внутрішньої політики, наприклад, НДПістів виводили пачкою й без реверансів. Недаремно, певно, Євген Петрович до останнього моменту чекав нової держпосади — для стійкості. Але в результаті так і пішов, із вільними руками, без портфеля, у політичний простір, де маневрує його партія, але сам він має — у чому власноручно й розписався — чіткий орієнтир у вигляді діючого Президента.
Утім, приклад чергової фігури, що злетіла з дошки, потрібен нам лише для підтвердження відомої традиції української кадрової політики, при якій від першої чутки про підписаний указ до його реалізації проходять один, а то й два-три сезони. Яскравий приклад — Дмитро Табачник. Це тоді розповідали: «Заходять до Президента одні — указ на столі. Заходять інші — указ під столом». А оскільки мізансцени мінялися постійно, то й ситуація теж... З Володимиром Горбуліним — ще цікавіше було. Ні, звісно, добре, що останній — квітневий — указ у світ так і не пішов, а навпаки, з «1+1» пішов Вадим Рабинович. Але гру Президента «а ручки — ось вони» і ця, «горбулінська», колізія теж ніби робить об’ємною...
Іншими словами, все, що ми не пригадаємо про кадрові діяння Президента (за дуже рідкісним винятком), ніяк не малює його рішучим і вольовим. Звідси запитання: звідки така прудкість при останніх кадрових змінах у керівництві Нацтелерадіокомпанії? Тільки не треба казати про те, що Президент дуже обурився витівкою, внаслідок якої ведучий «7 днів» пан Долганов з ентузіазмом мовив у мертвий простір, думаючи, що працює в живому ефірі. Тут, до речі, відразу постає запитання про «дзвінки в студію». Якщо їх не було, то все повинно було розкритися дуже швидко, а якщо вони були, — то ця липа повинна була б стати предметом особливого розгляду. Тому що обманювати 50-мільйонний народ, удаючи, що розмовляють із ним, а насправді — з підсадними качками, зло набагато більше, ніж «жарт» із самим Долгановим. Чомусь всі дружно поморалізаторствували на тему неетичності здійснених над паном Долгановим дій, не позбавлених, треба, звичайно, погодитися, знущальних ознак. Але якось прив’яв на узбіччі закон телевізійного життя: не може в живому ефірі працювати ведучий, котрий перебуває у відпустці, без особливого дозволу керівництва. І якби, наприклад, Долганов, котрий брав останнім часом ефір з боєм, раптом звинуватив Президента — з екрана на всю країну — як зрадника відданих йому кадрів і закликав народ не вірити такому Президентові, — то Долганов став би народним героєм, а Княжицький втратив би крісло вже не на принциповій підставі, а виключно з недбалості. Що для подальшої кар’єри значно гірше.
Але, повторюю, важко уявити, що в державі, де необмеженість стала нормою життя, а закон як був дишлом, так ним і залишився, розіграш колегами пана Долганова міг мати неймовірну силу, що спонукала Президента до моментальних дій. Ось, наприклад, кримська виконавча влада розписалася на килимах у Брюсселі, але з цією ганьбою міжнародного звучання глава держави співіснує цілком спокійно... Отже, змахнути шашкою Президента могли примусити якісь інші, вкрай надзвичайні обставини.
Можна передбачити, що про ці обставини нам й оповів відразу після ліквідації «українського Бі-Бі-Сі» екс-міністр інформації, знову ж таки голова Нацтелерадіокомпанії пан Кулик. Не виключено, що він так захопився, що виніс на брифінг саме ті аргументи для зняття Княжицького, яким (за правильними розрахунками) не міг протистояти Президент. Він доповів, що Княжицький привів за собою не команду, а «бригаду» (що, м’яко кажучи, велике перебільшення) з колишніх працівників КДБ і військової розвідки. Нумо, нумо, що ми незадовго перед тим читали у впливових поінформованих газетах? Ми читали версії — чий пан Сивкович: чи то президентський, чи то марчуківський. Президентський — це завжди сумнівно для самого Президента (і доля Пустовойтенка може стати черговим тому підтвердженням). Горбулінський — так не випадково ж, побачивши, яка каша заварюється, Володимир Павлович першим після пам’ятного недільного ефіру прибув до Президента з вимогою прибрати Княжицького, свого протеже, назад. Тому виходить, крути як хочеш, що ті, хто не хотіли Княжицького, але свого часу програли, Президента лякали одним — «марчуківською змовою». Ось так прийшли і прямо в лоб: батьку рідний, Леоніде Даниловичу, мовляв, ми тут денно б’ємося за твоє й своє благополуччя, а вони у нас під носом гніздо в’ють, головний наш рупор під контроль беруть!.. «Яка нісенітниця!» — сказала б людина, котра не живе у віртуальній реальності.
Президент не міг би так сказати, тому що весь час вживав превентивних заходів — то прем’єра знімав за «створення власного політичного іміджу», то всі керівні кадри в місцевих СБУ міняв, які мають до нього хоч якесь службове відношення, терпів-терпів, та й голову СБУ ніби зняв, але під контролем у РНБО залишив... Леонід Данилович час від часу питає служивих та чиновників своїх: «Що Марчук робить?» Йому кажуть: «Нічого». А він гнівається й підозрює: або погано дивляться, або не кажуть, тому що бути такого не може... Але тут уже нашого Президента порадували, викрили підступи щодо захоплення ідеологічного центру передвиборної роботи...
На добрий грунт фантазії бійців (між собою) у президентському оточенні лягли, можливо, ще й тому, що за розкладами стратегів АП цікава вимальовується картина. Якщо реалізуються плани, — то в лівому таборі прибуде не тільки кандидатів, а й партій («Трудова Україна», наприклад) і там розіграється своя сутичка. На правому фланзі піде велике злиття (уже пішло — Рух і зелені плюс дрібного, але багато, з десяток). Вони пізніше, за ідеєю, погодяться на поєднання з центровими (НДП, СДПУ(о) плюс СелПУ, АПУ й усі «диванні»), пройде який-небудь гучний об’єднувальний з’їзд під девізом «З Кучмою — навіки». Таким чином маємо «розпорошених» лівих проти об’єднаних правоцентристів при знищеній, природно, «Громаді». Тільки Марчук «не вкладається» нікуди. І не втішають стратегів сьогоднішні його непереможні рейтингові показники. Тому що ніхто не знає, як поведуть себе: а) загнані сильцем «під Кучму» партії в центрі й особливо на місцях; б) як поведе себе народ, якщо вибір у нього або Кучма, або хтось лівий, «голова обв’язана, кров на рукаві» — після запланованої внутрілівої бійки...
Тому коли нам розповідають, увійшовши в інерційний рух, те, що звучало як найстрашніший аргумент у кабінеті у Президента — треба сказати велике спасибі: не за те, що «змову» розкрили, а за те, що зрозуміло, чим Кучму «брали». Дуже цікаво: двічі за свою президентську кар’єру Леонід Данилович сподобився на надшвидку реакцію й моментальну кадрову дію. Й обидва рази об’єкт «переляку» — Марчук...
№228 27.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
