Нещодавно Юлія Тимошенко звернулася до української опозиції з відкритим листом, закликавши об’єднатися в єдиний партійний список «на основі нейтральної партії та в єдиний список з висунення кандидатів у мажоритарних округах». Ідея, в теорії, дуже правильна. Але цікавішою виглядає інша пропозиція Тимошенко — щоб подібний єдиний список очолив уже не якийсь «лідер єдиної опозиції», а «високоморальна й патріотична людина рівня Ліни Костенко». Ім’я Ліни Костенко прозвучало не просто так: Тимошенко за своєї вимушеної відсутності намагається знайти для України якогось національного лідера, не заплямованого в політичній боротьбі, й протиставити цього лідера чисельним опозиціонерам усіх кольорів і забарвлень. От тільки чи можливо це? І чи може взагалі бути в нинішній Україні таке поняття, як «духовний лідер»?
УРОК ГАВЕЛА ДЛЯ УКРАЇНИ
Щаслива країна, де в складний період її історії, в період становлення, на чолі виявляється людина, яку можна назвати духовним лідером нації. Людина, чий авторитет є безперечним навіть для її ворогів. Той, хто може повести за собою націю. Той, хто може цю націю створити, зберегти, врятувати. В історії таких людей — одиниці. Здебільшого їх нам дало минуле ХХ століття.
Хрестоматійним прикладом такого лідера, інтелігента й борця, який став справжнім «батьком нації», був покійний нині Вацлав Гавел. Проте в самій Чехії, що тужить нині за своїм першим президентом, за життя Гавела часто говорили про те, що він, по суті, був усього лише символом, за спиною якого політичні ділки наживали свої перші капітали й укладали сумнівні операції. При цьому всі опоненти Гавела віддавали належне його особистим етичним принципам і моральній стійкості: за майже 14 років при владі він не забруднив себе корупційними скандалами, а своїм авторитетом лише примножив економічну й політичну вагу Чехії. Чехи завдяки Гавелу стали зачинателями звільнення від комунізму в Східній Європі, а їхня оксамитова революція стала зразком для подальших подібних процесів.
Характерно, що чеські націонал-патріоти звинувачували Вацлава Гавела в тому, що він «втратив», не утримав Словаччину. Але Гавел знав — на придушенні волі до свободи інших людей, націй і країн свого благополуччя не збудуєш. І тому він назавжди залишився в історії прикладом того, як інтелігент, духовний лідер і політик в одній особі може бути успішним. Мало йому рівних, мало тих, хто пройшов спокусу владою, відповідальністю, витримав випробування труднощами перехідного періоду. Нельсон Мандела, Лех Валенса, Джавахарлал Неру. Але і їх звинувачували в співпраці зі спецслужбами, в політичній непрактичності, в невмінні підібрати собі співробітників.
Багато інших прикладів — того, як безумовні духовні авторитети не могли впоратися з тягарем політичних, соціальних, національних проблем, захистити свої ідеали, стати справжніми вождями нації. На жаль, історія України дає більш ніж достатньо прикладів цього — Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Августин Волошин. Виправданням їхньої політичної кар’єри неуспіху може бути одне — надто вже несприятливими були зовнішні обставини, коли боротьба за ідеали вимагала не лише слова й віри, а й жорсткості й сили. Духовні лідери не завжди здатні на це, хоч би якою чистою була їхня віра і сильною воля.
ХТО ГОТОВИЙ СТАТИ ДУХОВНИМ ЛІДЕРОМ?
Чи є зараз в Україні такі люди, які могли б прийти у владу з іншого середовища, насамперед інтелігенції, й претендувати на роль духовних лідерів. І так, і ні. Так — бо такі люди «фізично» є. Українська інтелігенція дуже заполітизована, соціально активна й здебільшого національно-свідома. Але чи є така людина, яку однаково приймали б у Львові й Донецьку, Харкові й Одесі? І якби така людина знайшлася, чи погодилася б вона стати політичним діячем? Чи схотіла б іти в практичну політику, з усіма її брудом, брехнею і аморальністю? Адже сам-один жоден духовний лідер управляти не може. Питання будь-якого лідера — це питання команди, а в команді завжди будуть і корупціонери, й пристосованці, й зрадники.
Тому відповідь на поставлене вище запитання — швидше «ні», ніж «так». Людину, яка знає собі ціну, дорожить своїми іміджем і репутацією, у майже повністю дискредитовану українську політику не затягнеш. Конкретно Ліні Василівні Костенко, незвжааючи на безумовний моральний авторитет, навряд чи є сенс починати активну політичну кар’єру. Людям її рівня достатньо висловлювати свою позицію й робити це якомога частіше. Але бути главою якогось партійного списку, ведучи за собою до парламенту осіб, кожна з яких може стати «тушкою», — означає назавжди заплямувати себе політичним брудом. Та й здоров’ю це ніяк не сприяє.
ОЧІКУЮЧИ НА ЗМІНУ ЕЛІТ
Безумовно, в нинішній політичній «тусовці» — хронічна криза нових (і мінімально чесних) осіб. І в опозиції — тим паче. Поки що, крім Віталія Кличка, нікого й не видно. Наразі Кличко якраз і є тим рідкісним прикладом, коли шанована людина може об’єднати симпатії сходу й заходу країни. Інша річ, яким він буде політиком.
Об’єднання української опозиції, тим паче на якійсь кардинально новій основі, на жаль, у нинішній реальності навряд чи можливе. Будучи прагматиками й циніками до мозку кісток і глибини гаманців, наші опозиційні лідери шукають передусім, як би причепитися до того «паровозика», який найімовірніше втягне до будівлі під куполом. Деякі з них, безумовно, можуть зрадіти ідеї створити якусь нову партію з новою особою на чолі, щоб намагатися ляльководити в неї за спиною. І лише з цієї причини, а не раптово прозрівши й відмовившись від власних амбіцій, вони можуть підтримати висловлену Тимошенко ідею. Утім навряд чи в них щось вийде. Ніхто зі справді совісних представників інтелектуальної еліти України не продасть своє ім’я заради того, щоб прикрити амбіції й кон’юнктурні цілі політичних невдах і дрібних вождів.
