12 грудня 1914 року, у розпалі Першої світової війни було опубліковано статтю В. І. Ульянова (Леніна) «О национальной гордости великороссов». І хоча сьогодні цей автор не дуже популярний на своїй батьківщині, слід визнати, що в цій, по-своєму геніальній статті, яка буквально випромінює ненависть і руйнівну енергію, поряд з утопійними ленінськими класовими ідеями, викинутими на звалище історії, містяться пронизливі прозріння щодо великодержавного російського шовінізму і його нової іпостасі — «великоруського великодержавного капіталізму», який щойно народжувався на великих просторах царської імперії.
Українським демократам і сьогодні, через дев’яносто два роки після опублікування статті, близькі слова В. І. Леніна про те, що «раб, который не только чуждается стремлений к своей свободе, но оправдывает и прикрашивает свое рабство (например, называет удушение Польши, Украины и т.д. «защитой отечества» великороссов), такой раб есть вызывающий законное чувство негодования, презрения и омерзения холуй и хам».
Сталося так, що після трагічних випробувань народів СРСР більшовицько-гулагівською утопією імперія (цього разу не царська, а ленінсько- сталінська) розпалася і збулося пророцтво вождя: «історія вирішила питання на користь великоруського великодержавного капіталізму». В сучасній Росії активно будується авторитарно керована «демократія» на базі державно-корпоративного, цілком залежного від влади капіталізму.
Серцевиною цього «великоруського великодержавного капіталізму» є газонафтотранспортний комплекс, завдяки якому Росія в 2004— 2006 рр. почала особливо активно вибудовувати нову глобальну енергетичну імперію, параметри якої я детально описував у статті «Енергетична асиметрія. Як подолати її Україні?» (газета «День», 15 листопада 2005).
Тема реставрації російської імперії й наповнення сердець її підданих новою бундючною гордістю після багатьох років «принижень» є центральною геополітичною новиною сьогодні, на зорі ХХI століття, й має пряме відношення до долі України, тобто до нашої і наших дітей долі, до місця і ролі української держави в новому глобалізованому світі.
Ряд об’єктивних і суб’єктивних причин спонукав Росію до третьої спроби звести ще одну імперію на руїнах двох попередніх — царської і радянської (з сюрреалістичним використанням досвіду і символіки цих обох утворень — від двоголових орлів до колишнього гімну СРСР). Серед таких причин:
— зростання геополітичної нестабільності, розбалансування міжнародної системи стримувань, поділ країн не за ідеологічними критеріями часів «Холодної війни» («капіталістичні» і «прогресивні»), а за іншими — енергетично-транспортними та економічними критеріями. Найбільш завбачливі світові лідери з тривогою сприйняли реальну загрозу скорочення енергоресурсів у світі й почали пошуки протистояння цій загрозі шляхом переділу сфер впливу, захоплення потенційних джерел пального, наблизившись до небезпечної грані, за якою можуть спалахнути локальні або регіональні війни на кшталт операції США в Іраку;
— усвідомлення Росією своєї нової сили, пов’язаної зі зростанням критичної залежності ряду провідних країн світу від постачання енергоносіїв (США, країни ЄС, Японія, Китай, Індія). Це спокушає РФ до форсованого втілення в життя концепції відбудови наддержави, в основі могутності якої лежатимуть не тільки ядерні ракетні комплекси «Тополь», а й, насамперед, — гігантські запаси вуглеводневого палива й система трубопроводів, що може обплутати півсвіту й міцно прив’язати до Росії десятки країн, передовсім країн СНД і колишніх сателітів СРСР у Центральній Європі;
— риси особистої вдачі президента РФ В. Путіна, який зумів викликати довіру в провідних світових лідерів, незважаючи на ряд специфічних особливостей характеру, притаманних вихідцю з Луб’янки. Тільки після безпрецедентного зростання авторитарної влади Путіна всередині країни й міжнародного визнання його як сильного світового лідера президент РФ наважився на явлення Росії як нової месіанської країни, що врятує світ від енергетичної кризи — і це явлення він приурочив до саміту «великої вісімки» у 2006 році в Санкт-Петербурзі, присвяченому глобальній енергетичній безпеці;
— беззастережна підтримка нової спроби Росії зійти на вершину світу (і це — при скандальному відставанні ряду галузей економіки, невирішеності соціальних і національних питань, практичній ліквідації плюралізму в ЗМІ і т.п.) з боку групи представників вищого чиновництва, теоретиків євразійства і православних ієрархів, силовиків і воєначальників, зваблених ілюзорною мрією про відновлення колишньої царсько-радянської величі. В ширшому плані — це підтримка численної групи російських «патріотів», спраглих не за нормальним рівнем охорони здоров’я, а за примарною величчю Росії: це ті представники «народного імперіалізму», які змалку звикли ненавидіти Америку і НАТО, «іноземців- шпигунів» та всіляких інородців — «чорно…пих» осіб кавказької національності, «хохлів», які об’їдаються салом і хочуть вступити до ворожого Альянсу, «жидів», які сплели нову змову супроти Росії, та інших ворогів «третього Риму». Як казав Ленін, «перед нами глибока ідейна течія», що об’єднала в єдиному потоці старих сталіністів і молодих націонал- патріотів, правих монархістів і ліберал-демократів з-під прапорів Жириновського. І мільйони простих обивателів, збитих з пантелику телевізійною пропагандою.
Треба було з чогось починати святу справу побудови енергетичної імперії.
Почати вирішили з України.
Україна виявилася найзручнішим (і найслабшим iз погляду можливого опору) об’єктом для влаштування їй всесвітнього шмагання газпромівськими різками. Колишній українець і колишній демократ Олександр Ципко виклав причини газової війни з найбільшою відвертістю й цинізмом у відомій російській ліберальній газеті «Известия» (25.01.2006). «Газова війна» спровокована недружньою політикою Віктора Ющенка, прагненням швидше привести Україну до НАТО, — роз’яснює Ципко причини конфлікту. — Росія, що спонсорує антиросійську політику, — абсурд. Ціни на газ стали знаряддям впливу на політичну ситуацію на Україні. Ми повинні були сприяти витверезінню електорату, який голосував за Ющенка — навіть теперішнім своїм хистким добробутом він зобов’язаний Росії, — і показати політичній еліті України, що ми не зацікавлені у перемозі на березневих виборах партії Ющенка, курсу на вступ до НАТО. «Газова війна» і вся політика щодо України в останні місяці були спрямовані на недопущення консолідації політичної еліти на антиросійській основі і на розкол майдану (з малої літери. — Авт. ) Треба було показати населенню України, що Ющенко приносить його інтереси в жертву особистому престижу «батька української демократії». Правда, — скрушно визнає Ципко, — цю політику треба було вести тонкіше, підкреслено шанобливо до гідності населення України, чого російським ЗМІ явно не вистачало. Тим не менше ми зробили все для посилення напередодні виборів позиції проросійських сил».
Давній «друг» України Глєб Павловський пояснює ситуацію, багатозначно напускаючи державницького туману у свої висновки: «найголовніший результат газового конфлікту — це не ті три з чимось мільярди доларів, які має намір додатково отримати «Газпром» від оборудки з Україною, а новий для нас досвід проведення програмної політики з метою стати великою енергетичною державою (підкреслено нами. — Авт. )… Оскільки Україна виробляє і постачає на світові ринки страх перед Росією, вона діє «успішно», коли товар її беруть. Комерційно програвши, Україна продемонструвала ефективність в якості країни- гальма для Росії» (Известия, 24.01.2006).
Нехай читач мені вибачить, але дозволю собі ще пару красномовних цитат:
— А взагалі-то вся ця газова історія — не моя справа, — сказав Сергей Іванов (віце- прем’єр-міністр РФ, міністр оборони Росії).
— Ваша, — заперечив я. — Адже це була війна.
— Так, сучасними засобами, — раптом погодився він.
— А які засоби в сучасної війни?
— Як які? — перепитав він. — Це відомо й дитині: підкуп, шантаж, загроза вбивством («Комерсант», 10. 01. 2006).
Ідейною основою ведення «газової війни» можуть стати слова відомого речника месіанської ролі Росії Олександра Дугіна: «Абсолютно очевидно, що Росія може зберегти свій суверенітет (хто на нього посягає? Україна? — Авт. ) тільки повернувшись на позиції світової наддержави. Треба навчитися спокійно й без комплексів вимовляти стосовно до нас такі терміни, як «реванш», «імперія», «Велика Росія», «національна місія» і т. д.» (Известия, 3. 02. 2006).
Таким чином, ні в кого з нормально мислячих політиків і експертів як в Україні, так і в світі, не повинно залишатися щонайменшого сумніву в тому, чому саме Україна стала напрямом головного удару в ретельно спланованій стратегічній спецоперації Росії, яка переслідує як мінімум дві цілі:
1. Подолати опір України, її волю навіть до мінімальної, жорстко обмеженої незалежності, й повністю заволодіти її газотранспортною системою та підземними сховищами (тобто — становим хребтом економічного організму держави), — тим, що залишається чи не єдиною перешкодою на шляху до повної енергетично-транспортної монополії Росії на теренах Євразії. (Ні для кого не таємниця, що, володіючи газонафтотранспортними коридорами, Росія в один день під приводом їх захисту від «терористів» може ввести війська для охорони цих стратегічних об’єктів. Те ж саме може статися в Балтійському морі, де Північно-Європейський газопровід вимагатиме «захисту» з боку червонозоряного Балтфлоту).
2. Знести в ході цієї операції «помаранчевий режим Майдану», зіштовхнути після парламентських виборів В. Ющенка і очолювану ним партію на узбіччя політичного життя, використавши всі дійсні й вигадані помилки й гріхи нової влади, й поставити при державному кермі проросійські сили — щоб остаточно відвести від авторитарних просторів Євразії примару демократичних кольорових революцій, знищити українську мрію про євроатлантичну інтеграцію й побудову вільної незалежної й процвітаючої держави європейського типу.
Треба віддати належне колисці царизму і батьківщині комунізму. Наш стратегічний партнер добре (набагато краще, ніж у ситуації з Тузлою чи, раніше, з Севастополем) підготувався до генерального наступу з широким використанням новітніх технологій ведення психологічної війни — шантажем у вигляді телевізійного шоу з закриття газових кранів, пропагандистськими залпами важкої артилерії у виконанні «привітних» панів-газпромівців Олексія Міллера й Олександра Медвєдєва з їхніми похмурими погрозами на адресу України, з підключенням міністра мінпроменерго РФ з підозріло українським прізвищем на «-енко», який оголосив, що бідна Європа мерзне через Україну, з використанням потужних телеканалів, які обливали брудом вчорашніх братів: а відомий ізвестінський колумніст-каламбурист сягнув вершин дотепності, обізвавши в серцях міністра закордонних справ України «аятолою Тарасюком» — і так далі, і тому подібне, — і несть їм числа, тим «мобілізованим і призваним» і добровільно зголошеним на священну війну з Україною в ім’я відродження нової газової імперії. Так, це новітнє воїнство «великоруського великодержавного капіталізму» отримало перемогу в інформаційній війні, зваливши на голови розгублених українців неймовірні звинувачення, мегавати дезінформації й напівправди, замішаної на безпардонній брехні.
Так, вони одержали перемогу, нав’язавши невигідні для України умови оборудки. Але це піррова перемога, бо навіть зденаціоналізований, зрусифікований український обиватель раптом почав розуміти, що в нього на очах відбувається сеанс безсоромного незаконного порушення ділових домовленостей; розуміючи, що перехід на ринкові ціни за газ є невблаганним і сам по собі не викликає заперечень, український громадянин (не кажучи вже про західних бізнесменів) відчув кричущу несправедливість у вимозі раптово підняти ціни у 4—5 разів у країні, яка до того багато в чому будувала свої відносини з Росією не на ринкових, а на договірних засадах колишніх братнiх відносин. Кожен в Україні розуміє, що якщо в доринкову епоху Росія сплачувала Україні 90 млн. доларів щороку за базування в Криму Чорноморського флоту, то ринкова ціна цього задоволення може сягати одного мільярда доларів.
Так, Росія одержала перемогу, покарала непокірливих «малоросів». Але, за відомим історичним законом парадоксів і неочікуваних наслідків замість чітко спланованих тріумфальних результатів Росія програла політично, а в довгостроковій перспективі — і економічно: російський бумеранг, боляче пройшовшись по українцях, грузинах, вірменах (у Вірменії питають — чому вони, вірні союзники Росії, мають сплачувати за 1000 м 3 російського газу 110 доларів, а Туреччина — значно менше?), молдаванах, зачепив австрійців, італійців та угорців, долетів до Брюсселя, наполохавши євробюрократів та аналітичні центри НАТО, й привернув до себе пильну й дуже неприхильну увагу США: європейська й американська преса відповіли нечуваною по симпатіях до України і по негативній тональності щодо Кремля реакцією на неспровоковану газову війну Росії.
Чого варті хоча б по-англійському стримані, але холодно-вбивчі оцінки, дані головною газетою світового бізнесу «Файненшл Таймз»: «Як... пояснити очевидну незграбність і некомпетентність самого Путіна та його найближчих помічників у Кремлі й в «Газпромі»... у конфронтації з сусідньою Україною... Те, як вони вчинили, було абсолютно передбачуване й вражаюче контрпродуктивне... Від Путіна розумно було б чекати, що він зрозуміє: наріжний камінь будь- якої успішної енергетичної дипломатії — це передбачуваність. Це політика, якою можна оперувати тільки як пряником, але не як батогом. Як і комплекс ядерного стримування, таку політику не можна використовувати в каральних цілях» («Файненшл Таймз», 5.01.2006).
Отож, бумеранг ще повернеться до Москви, і далеко не відомо, до яких руйнівних наслідків цей літальний предмет призведе.
Сьогодні перегортається нова сторінка світової геополітики (так і хочеться сказати — геогазополітики): десятки держав стривожені газовим жорстким тиском Москви, вважаючи його прямою загрозою інтересам національної енергетичної безпеки, працюють над унезалежненням від Росії — над новими стратегіями енергозбереження й диверсифікації джерел постачання пального.
Та й в самій Росії далеко не всі в захопленні від нової геополітичної стратегії країни. Так, Василь Дума, член комітету Ради Федерації РФ з природних ресурсів, зазначає: «Я сам нафтовик, але, на мій глибокий жаль, Росія піде по шляху розвитку «нафтової голки». Я би цього не хотів, тому що останні 7—8 років ціни на енергоносії зростають і наша країна будує весь свій бюджет тільки на ціні на нафту. Ніщо не розвивається: ні автомобільна промисловість, ні сільське господарство. Ми добуваємо нафту, але як країна третього світу все обладнання, починаючи з бурових і закінчуючи комп’ютерами, завозимо з-за кордону — нічого нового не будуємо». (Известия, 3.02.2006).
Аналізуючи хід російсько-української зимової кампанії 2005—2006 рр., ряд західних аналітиків робить висновок про антиамериканський, антиєвропейський стратегічний вибір Москви на користь союзу з Китаєм. Це, звичайно, суверенне право держави — обирати геополітичну геометрію, виходячи з національних пріоритетів. Але правий, на нашу думку, член-кореспондент Російської Академії наук Олексій Арбатов, який стверджує, що «переорієнтація зовнішньоекономічних (а значить, і зовнішньополітичних) зв’язків iз Європи на Азію, про яку стало модно казати останнім часом, — це шлях до консервації експортно-сировинної моделі російської економіки разом iз її авторитарно-олігархічною надбудовою. Азії не потрібна Росія високих технологій, їй потрібна Росія — сировинний додаток (а також постачальник зброї та ядерних реакторів — до пори)» («Россия в глобальной политике», №6, ноябрь-декабрь 2005).
Перехід Росії до антизахідної, проазійської парадигми розвитку був би згубним для цієї країни і непокоїть багатьох російських політиків. Істерика російських «патріотів» з приводу майбутнього вступу України до НАТО є фальшивою спробою створення образу ворога. Насправді ж — Україна як член НАТО і ЄС — може стати дуже потрібною Москві в налагодженні тіснішої взаємодії з РФ із Заходом: не виключено, що в період 2025—2035 рр. Росія потребуватиме підтримки Європи і США в боротьбі зі східними завойовниками, які схочуть поживитися її джерелами енергоносіїв.
Світова історія знає й не такі повороти подій. Замість того, щоб вустами не найкращих своїх синів і не найрозумніших «патріотів» Росії сіяти ненависть до України й волелюбних українців, творячи підозрілу комерційну оборудку, чи не краще було б задуматися над тим, що обидві країни приречені жити в сусідстві й підтримувати якщо не «братні» (нехай їм грець, вже відкинуто «братній» варіант), то дружні рівноправні відносини (як між чехами і словаками).
Росії треба зрозуміти, що фатально хибними можуть стати її спроби нового, на цей раз економічного чи газового поневолення України, яка вже не та, що була в 1991, 1939 чи 1917 роках; Захід уже не піде на «газовий» Мюнхен — часи тепер інші. Так само і вільній Україні треба опанувати мистецтво дотримання ввічливих і твердих правил поведінки з великим сусідом, беручи приклад з мудрості Фінляндії, яка витримала «мирне співіснування» з Радянським Союзом.
Національна гордість великоросів повинна переконати їх у перевазі основного закону глобалізації ХХI століття: справедлива співпраця набагато ефективніша за грубий диктат; компроміс є політично і економічно вигіднішим за капітуляцію партнера.
Україна програла.
І йдеться не тільки про ті темні технічні папірці, таємно підписані під ультимативним тиском Росії — про це знає сьогодні кожен, хто читає газети та інтернет-видання.
Мова про моральні, політичні передумови і причини поразки. Про непослідовність i політичну некваліфікованість влади, про розкол в її рядах, про розкол в країні, що опинилася в результаті брудних президентських виборів 2004 р. на грані холодної громадянської війни.
Мова про катастрофічний брак національної гордості серед значної частини українських політиків, покликаних захищати інтереси розтерзаної, розгубленої країни. Згадаймо, як в умовах брутального російського наступу українські політики різних кольорів, але однієї — російської — групи крові заголосили, закричали, зарюмсали, заскиглили хором і поодинці, звинувачуючи в тому, що сталося …саму Україну! Знайшовши тисячу причин для звинувачення нездар-чиновників iз «Нафтогазу», поганого уряду та чужого їм по крові Президента, які буцімто образили бідну Росію, спровокували її на превентивну газову атаку своїм бажанням вступити до НАТО та ЄС. І ні словом не згадавши про роль самої Росії, про її ініціативу розпочати серію газових, м’ясо-молочних, трубних та інших воєн всупереч усім принципам міжнародно-правових відносин, наперекір правилам Світової організації торгівлі, куди так хоче вступити Росія (численним представникам вітчизняних промислових лобі варто було б замислитися над їхнім згубним небажанням не пустити Україну до СОТ, позбавити країну правового захисту).
Позбавлені крихти національної гордості, політично засліплені, ці діячі суєтливо використовували національну драму для своїх дрібних політичних оборудок — поліпшити виборчий рейтинг, привернути до себе прихильну увагу Кремля (мовляв, саме ми зможемо стати вашими вірними сателітами), помститися В.Ющенку (а разом з ним і Україні) за програш і ще Бог знає з яких причин, не помічаючи головного: війна не була спровокована Києвом, хоча і в поведінці наших владних еліт вистачало провінційного дуроломства.
Не бажаючи бачити різницю між причинами й наслідками, ці захисники національних інтересів «великоруського великодержавного капіталізму» (особливо трагікомічні в цій ролі наші доморощені більшовики, які ще не збагнули, що в Росії панує ідеологія генерала А.І. Денікіна, прах якого повернувся до Москви) не можуть усвідомити той глибинний факт, що єдина крига пострадянського простору тріснула, розпалася на ряд окремих крижин, які почали свій власний рух у світовому океані. Шляхи неоімперської Росії й демократично-анархічної України розійшлися назавжди, що засвідчила як помаранчева революція, так і напрямки політичного, економічного й духовно-культурного розвитку обох держав.
Що ж таке національна гордість? Це ефемерне поняття, яке не вимірюється в жодних метричних системах, може стати джерелом ненависті, зверхності й шовінізму, але також — і гідності, любові й боротьби за справедливість.
Національна гордість вбирає в себе як знання власної історії, так і розуміння сучасних потреб своєї вітчизни.
Національна гордість — це не бундючність тих чвертьінтелігентів, які вважають Україну батьківщиною Христа й засновницею всіх світових цивілізацій. Це — не перманентна ненависть до «москалів», «ляхів» та інших уявних кривдників України. Це делікатне відчуття власної гідності, а не зверхності, вищості над іншими; це відчуття відповідальності за долі своїх дітей і свого народу. Національна гордість передбачає необхідність об’єднання всіх народних сил для захисту України в хвилини небезпеки і зовнішніх загроз.
...І все ж не все так погано в Україні. Ми програли битву, але не війну. В російськiй пресі вже з’явилися перестороги щодо уявної перемоги: так, відомий російський політолог Дмитро Тренін пророкує, що «запаморочення від успіхів», яке з’явилося в розпалі газової кризи, може призвести до провалів і навіть катастрофи. Надто ризикована гра на Україні, проба цієї країни на розрив перед лицем розширення НАТО здатна спровокувати справжній конфлікт. Такий конфлікт майже напевне призведе до того, що Захід стане розглядати Росію як ворожу країну й перейде по відношенню до неї до політики стримування. Звичайно, Росія зможе й далі продавати нафту і газ (як це робить зараз Іран), але така напівізоляція обійдеться надто дорого» (Независимая газета, 31.01.2006).
В ході газового конфлікту в Україні значно зросла кількість людей, в яких прокинулося почуття національної гордості; ці люди можуть змінити в ході демократичних виборів хоча б частину еліти, яка працює на сусідню державу. Є також такий могутній фактор, як зміна поколінь: молодь, для якої брендами України є Віталій Кличко, Андрій Шевченко чи Руслана Лижичко, пишається своєю країною і не хоче страждати на комплекс меншовартості й покірливо виконувати вимоги, які диктують «старші брати». Є масові прозріння народу під впливом драматичних подій. Згадаймо Чехословаччину часів радянського вторгнення, чи Польщу часів «Солідарності». Згадаймо, врешті, Україну часів Помаранчевого Майдану — свята національної гордості і гідності українців.
Російським же прихильникам малих і великих енергетичних воєн хочеться ще раз нагадати слова В. І. Леніна з його пророчої статті: «…экономическое процветание и быстрое развитие Великороссии требует освобождения страны от насилия великороссов над другими народами».
