Після активізації суспільства навколо можливої політичної реформи, яку так і не вдалося здійснити Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко, український політикум запропонував йому новий виток політичних подій — президентські вибори. Про це заявили всі лідери політичних сил, і дороги назад, за оцінками експертів, вже немає. Країну поступово готують до жорсткої сутички на політичному полі бою. Виборцю знову, як і в попередні виборчі кампанії, ймовірно, пропонуватимуть варіант «або-або», де третього не дано. Хоча сьогодні як ніколи високим є відсоток тих людей, які не підуть на вибори, проголосують «проти всіх», або яким абсолютно все одно, що там коїться «наверху». Чого варто чекати від майбутньої президентської кампанії? Як поводитиметься суспільство? Які шанси на виборах має нове покоління?.. В інтерв’ю «Дню» розказував політолог, директор Центру соціальних досліджень «Софія» Андрій ЄРМОЛАЄВ
МІЖ АНАРХІЄЮ ТА АБСОЛЮТНОЮ ВЛАДОЮ
— Днями в Кабінеті Міністрів України спорожніло ще одне крісло — подав у відставку міністр транспорту та зв’язку Йосип Вінський. Таким чином, уряд Тимошенко недораховується вже чотирьох міністрів (фінансів, закордонних справ, оборони, транспорту та зв’язку). На вакантні місця нікого не призначають, немає достатньої кількості голосів у парламенті. Виходячи з цього, багато експертів і політиків називають нинішній Кабінет Міністрів урядом «порожніх крісел». До чого може призвести подібна практика «спустошення» головного органу виконавчої влади?
— Передусім треба враховувати те, що публічні заяви представників коаліції про необхідність ротації уряду не відповідають реальним мотивам і реальним механізмам, на яких зараз будується робота уряду. На мій погляд, де-факто авторизація уряду вже відбулася. Реальна влада — управлінська, нормативна, директивна — здійснюється з одного кабінету кількома особами, і той факт, що Кабінет Міністрів так і не став колективом менеджерів, а залишився корпорацією, де все вирішує перша особа, полегшує будь-яку ставку. Адже для авторитарного стилю правління чим більше залежних людей, а виконуючі обов’язки міністрів — це залежні люди з обмеженою компетенцією, тим краще. У цьому випадку більше реальної влади та можливостей концентрується в одних руках, і що б не казали про проблеми з виконуючими обов’язки, насправді це влаштовує багатьох.
Якщо говорити про наслідки в економіці, то, на мій погляд, тут немає прямих наслідків. Тому, що стиль управління нинішнього Кабінету Міністрів — це ручне управління, і це управління, яке сформувалося ще минулого року, тільки зміцнюватиметься зараз. Щодо окремих міністерств, то тут проблема не стільки в авторитарному стилі управління прем’єр-міністра, скільки в нереальному бюджеті. Тому Мінтрансу від відставки Вінського ні холодно ні жарко, оскільки нові гроші туди не прийдуть, та й навряд чи Тимошенко управлятиме краще, ніж Вінський.
— На останній передачі «Свобода слова» на каналі ICTV ви поставили запитання Юлії Тимошенко про кризу революційної утопічної свідомості та вибір між анархією й абсолютною владою. По суті, ви виступили єдиним опонентом Тимошенко на цій програмі. Наскільки ви задоволені відповіддю прем’єр-міністра та як слід розцінювати її обвинувачення в тому, що ви представляєте Партію регіонів?
— Не так незадоволений відповіддю, як незадоволений запитанням. На жаль, вести паритетну й повноцінну дискусію на ток-шоу сьогодні неможливо. Експерти часто на таких передачах виконують роль фасаду. Мені здається, зараз треба говорити не стільки про «текучку», або як часто нас закликають політики говорити простіше, тобто говорити мовою політиків для виборців, скільки говорити по суті.
Проблема українського політикуму полягає в тому, що після складних і суперечливих подій 2004 року було пройдено дуже швидкий і некритичний шлях від революційних утопій до реакції. І зараз ми маємо справу з класичним наслідком реакції на революційний порядок денний. Як відомо, будь-який революційний цикл має певні фази: забігання вперед > радикально утопічний порядок денний > відкат назад > консервація > криза й нове забігання вперед. У нашому випадку ми вже маємо справу з відкатом назад, який, в свою чергу, загрожує реакцією. Це означає, що вчорашні лідери суспільних настроїв, які говорили про нові формати організації політики, підходи до організації національної економіки, стандарти взаємостосунків громадянина і держави, на практиці виявилися провідниками правового нігілізму, волюнтаризму в управлінні, адмініструванні, стали ідеологами сильної руки. Де-факто вони ведуть політику, яка зміцнює ті самі негативи, з якими вони боролися. Саме в ці роки каменем спотикання стала судова система, яка, здавалося б, в епоху демократичної революції мала стати найпрогресивнішою. Бо врегулювання права дозволило б оновити весь український проект, а загнивання цієї гілки показало, що владою розпоряджаються люди з подвійною мораллю.
Нинішні політичні лідери виявилися не революціонерами, а реакціонерами, які пропонують країні консервативні й регресивні способи розв’язання економічних і політичних проблем. Також причина в тому, що природа будь-якої революційної теорії пов’язана з утопічними та міфічними уявленнями майбутнього. Однак питання не в утопії, а в адекватності практик, себто здатності максимально наблизити віддалений ідеал за допомогою сьогоднішніх повсякденних дій. Чим більший розрив, тим більше волюнтаризму й цивільних трагедій. Власне, про проблему ідеалу та практики, про проблему відповідальності соціальної еволюції писали свого часу російські філософи у цілій серії збірок. Починаючи від проблем ідеалізму 1903 року, до знаменитих «Віхи» 1909 року й до збірки «З глибини» 1918 року. Це те саме покоління забутих філософів, яке переживало за долю революції по суті.
Зараз нам надзвичайно необхідний діалог людей, які ще не втратили надії на соціальний прогрес і які не плутають соціальний прогрес із політичним волюнтаризмом. Що стосується відповіді Юлії Тимошенко на моє питання, то це була відповідь кандидата у президенти, а не політика, який знає відповідь на питання.
КОНСТИТУЦІЙНІ ЗМІНИ — ТІЛЬКИ ЗА УЧАСТЮ СУСПІЛЬСТВА
— В цьому ж ефірі пані Тимошенко заявила, що у кандидатів у президенти Януковича, Ющенкі та Яценюка один передвиборчий штаб на всіх. За її словами, Віктор Ющенко є технічним кандидатом Арсенія Яценюка, а сам Яценюк — технічним кандидатом Віктора Януковича. Притому, що «цей штаб очолює, по суті, в кулуарах пан Фірташ». Ви готові прокоментувати це твердження?
— На жаль, дуже часто у наших політичних лідерів, зокрема, у Юлії Тимошенко, замість відповідей і цікавих думок звучать хороші технологічні конструкції, що грунтуються на настроях, асоціаціях, фобіях. Це висловлювання є підтвердженням того. Звучить образливе слово «технічний», далі — грізне слово «штаб», потім пов’язуються імена з іще містичнішим прізвищем відомого олігарха, й усе це формує певний страхітливий образ, який має вплинути на виборця. Хоча, зрозуміло, що все це жодного стосунку до реального життя не має. Це класична спекуляція на настроях і страхах суспільства.
2009 рік як передвиборчий у плані суспільних настроїв дуже серйозно відрізняється від 2004 року. 2004 року, враховуючи високий рівень критичного настрою до старого режиму й високий запит на свободу, в суспільній свідомості допускався розкол на різні України. Саме тому політикам удалося розіграти карту розколу по Дніпру, і саме тому були перші паростки політичного сепаратизму — в усіх цих тенденцій було своє підгрунтя. Після 2004 року суспільство пережило і переживає досі дуже серйозний стрес, пов’язаний із незавершеними, проте дуже небезпечними наслідками. Звісно, реакція нормального суспільства, навіть якщо воно перебуває у стані стресу, буде зворотною. Тому, власне, сьогодні все більше зростають настрої на встановлення соціальної рівноваги, подолання політичної війни та становлення національного примирення.
Сюжет «помаранчевих» подій був вичерпаний іще 2008 року, після результатів парламентських виборів 2007 року, які виявилися провальними. Вдруге розколоти країну не вдалося, хоча багато хто спекулював на цьому. Потім був період лихоліття, розгубленості — це можна бачити на прикладі партії «Наша Україна» та Соціалістичної партії. Наразі дуже великий відсоток людей готові довірити свій голос новим політикам. Ідеться не про вік, а про нові ідеї та підходи. На цей суспільний запит уже є відповідь. Ми бачимо, що нарівні з рейтинговими політиками — Януковичем, Тимошенко, — в кандидатський пул увірвалася ціла когорта політиків, відносно молодих, сміливих, які мають свої доктринальні кубики в голові, й навіть якщо вони не розраховують на великий успіх, то розуміють значення цієї політичної кампанії. Такі політики здатні самі приймати рішення і дуже часто говорять не лише мовою оцінок, але й мовою пропозицій, ініціатив. До цієї когорти вже можна зарахувати Гриценка, Яценюка, Богословську, Тягнибока, Тигіпка. Проте, на мою думку, всі вони мають дуже мало шансів на президентських виборах. Позиціонуючи себе як самостійні гравці, вони розраховують на лідерську роль у наступному політичному циклі, умовно кажучи, 2010 р. плюс, і не більше.
Тому 2009 року серед усіх заявлених претендентів поки що немає технічних кандидатів. Віктор Ющенко хоч і має низький рейтинг, але переконаний у тому, що ще буде поворот подій і йому вдасться повернути історію назад. Тому він робить ставку на свою конституційну пропозицію, активно займатиметься ідеєю референдуму. Він вірить, що його історичний шанс іще не вичерпаний. Що до штабних справ. Епоха, коли кандидати були маріонетками, вже минула. Більшість нинішніх політичних лідерів — навпаки, навіть надмірно захоплюються самостійною грою. Це стосується і Юлії Тимошенко. Тому уявлення про те, що якийсь центр керує трьома кандидатами у президенти, є фантасмагорією. Можна припустити, що це пропагандистська заготівка, яка, до речі, не спрацювала, та якщо це переконання самого прем’єр-міністра, то це дуже негативний симптом. Лідери, які вірять у теорію змови, є прямими кандидатами на майбутню тиранію.
— Нещодавнє напруження подій навколо створення коаліції між Партією регіонів і Блоком Юлії Тимошенко поступово пішло на спад. Як ви гадаєте, наскільки реальні подальші переговори ПР і БЮТ щодо оформлення спільного союзу до і після президентських виборів?
— Самі по собі консультації є нормою політичного життя. Вони пов’язані з величезною кількістю поточних проблем, починаючи від можливих спільних голосувань з економічних, політичних, правових питань, і закінчуючи узгодженням майбутніх політичних планів. 2009 року як ніколи український політичний клас, а ще більше діловий клас, відчув уразливість перед кризою. На кону — бізнес, доля економіки країни. Це той випадок, коли необхідно шукати колективне переживання цієї кризи. Тому заяви політиків різних флангів про примирення мені здаються щирими. Але як досягнути його? Тут принципову помилку зробили ті, хто стояв біля джерел недавніх консультацій між ПР і БЮТ. Ставити на перше місце політичну реформу і, тим більше, позиціонувати її як панацею від всіх бід — безглуздо і провокаційно. Ніхто не сперечається, що в Конституцію потрібно вносити зміни, але дуже важливо, щоб ці зміни вносилися за участі суспільства.
Підміняти питанням Конституції реальні проблеми, з якими стикається коаліція, хибно. Тому відповідальність за коаліцію, що не відбулася, несуть ті, хто нав’язав учасникам переговорів такий порядок денний. Виникає запитання: що могло бути основою для коаліції? Тільки нова політика. Будь-який новий альянс з’явиться тільки тоді, коли сформується поле загальної діяльності. Зараз країні потрібен такий компроміс, який би дозволив розв’язувати проблеми тактичного і стратегічного характеру. Тобто не просто займатися розв’язанням нагальних економічних проблем, а й довгостроковими реформами — формуванням нової політики. Якби під час консультацій була вироблена така платформа і викладена суспільству, я думаю, що більшість українських громадян змирилася б з тим, що «помаранчеві» й «сині» почали співпрацювати.
Як бути далі? Дуже багато питань до БЮТ, тому що цей блок вів консультації, не маючи мандата існуючої коаліції. Грубо кажучи, при живому альянсі вони вели сепаратні переговори. З другого боку, механічне приєднання до можливого альянсу ПР і БЮТ інших політичних сил, означало б механічне визнання існуючої платформи. Часу до президентських виборів критично мало, а якщо враховувати і дуже великий рівень недовіри один до одного, то, найімовірніше, до консультацій політичні сили повернуться після виборів. Сьогодні це стало очевидним фактом для всіх.
Тепер важливо як пройти ці півроку до виборів. Я категорично не згодний з тими політиками, які починають лякати суспільство майбутніми політичними війнами. Хто сказав, що вибори мають проходити у формі війни? Навпаки, зараз потрібно створити діалоговий формат між діючою коаліцією й опозицією. Провести вибори на засадах дискусії про шляхи і методи виходу з кризи і подальшого реформування життя країни. Ось такий розклад суспільство однозначно б підтримало. Але деякі кандидати в президенти не хочуть спокійних виборів, тому що бояться втратити рейтинг. Тому їм необхідні вибори у формі війни. Це свідчить про стагнацію українського політикуму.
СУСПІЛЬСТВО ПРОТИРІЧ
— Як ви оцінюєте нинішній стан громадянського суспільства порівняно з 2004 роком? Яким буде його роль і вплив на майбутніх президентських виборах і наскільки воно здатне захищати свої права у разі їх порушення?
— Якщо говорити про формування інститутів громадянського суспільства і зростання громадянської самосвідомості, то зараз можна зафіксувати певний поступ порівняно з 2004 р. Остання реакція громадськості на спробу підкилимних домовленостей ПР і БЮТ засвідчила, що суспільство поводиться досить зріло. Те, що погане, воно оцінює погано, а те, що добре, воно підтримує. Але це ложка меду, а тепер трохи дьогтю.
Я вважаю, що дуже погану послугу для суспільства роблять ті пієтети, які постійно виходять від політиків про освіченість суспільства, про його мудрість, вибраність і т. ін. Насправді, українське суспільство переживає найважчі часи з погляду суспільних інститутів — поколінєвих, сімейних, стану здоров’я як соціального, так і психологічного. На мій погляд, у нас формуються найгірші стандарти економічної поведінки, про що свідчить найвищий рівень тіньової економіки. Це говорить про те, що суспільство спокійно сприймає партизанську взаємодію суспільства і держави. Я вже не кажу про наше викривлене розуміння культури, історичної спадщини тощо.
Існує безліч епітетів на адресу українського суспільства як суспільства аграрного з традиційною культурою. Але подивіться, що робить наше суспільство з продовольчим ринком, що їсть середній українець. Та жодне аграрне суспільство, що поважає себе, не дозволило б собі виробляти і споживати такої якості продукти. Так може поводитися тільки суспільство, яке взагалі в очі не бачило ні справжнього м’яса, ні справжнього хліба. Хіба це говорить про високу культуру, навпаки, це говорить про занижену культуру, про потребу розвивати базові засади соціальної, культурної, духовної організації. А наші політики замість того, щоб правильно і сміливо критикувати, пропонуючи шляхи виходу, займаються поливанням меду.
Тому, з одного боку, є позитивні зміни в динаміці суспільної свідомості й у готовності до нового діалогу «суспільство — держава», а з другого — певна соціокультурна застійність, негативна психологічна динаміка, низький імунітет до соціального виживання. Адже це ганьба, як наше суспільство ставиться до системи охорони здоров’я. Який у нас високий рівень соціальних хвороб і це на тлі будівництва модерної нації. Такі хвороби властиві тільки слаборозвиненим країнам.
До речі, я регулярний глядач виступів Президента Ющенка в ефірах. Дійсно, парадоксальна річ виходить. Ющенко намагається викладати дуже важливі речі, наприклад, пов’язані зі станом духовної культури суспільства, історичною пам’яттю, але проблема полягає в тому, що він виступає не як лідер, який пропонує свої підходи і бере на себе ініціативу, а як вчитель, який викладає постулати, не беручи відповідальність за їх рішення. Ця контраверсійність і дивність поведінки глави держави посилює конфлікти і нерозуміння в суспільстві. Дуже багато вітчизняних політиків говорять про відповідальність, але відповідальність це не риторика по телебаченню. Відповідальність — це вчинок, а вчинок завжди має свої виміри. Якщо ти взявся за справу, яку не вирішив, мало визнати це, треба відповідним чином відреагувати на вчинене дійство. У випадку з владою — це відставка, серйозні поступки, визнання правоти іншого. Такої відповідальності ми не бачимо ні з боку Президента, ні з боку уряду. Я не кажу про опозицію, тому що її з точки зору відповідальності складніше критикувати.
Будь-яка найгарніша теорія існує для того, щоб створити нові механізми суспільного самозахисту, тому що потрібно створити умови для самоорганізації. Такою, передусім, є організація людей, які живуть і організовують своє повсякденне життя. Свого часу я зробив таке припущення, що найбільшою помилкою батьків перебудови в Радянському Союзі було те, що вони не зважилися на реформу місцевого самоврядування. Вони залишили розрив між номенклатурною владою і слабим ще радянським застійним суспільством. Це призвело до того, що суспільство виявилося жертвою номенклатурних, політичних маніпуляцій. Щодо України така оцінка цілком доречна.
Головне завдання сьогодення — терміново розв’язати руки місцевому самоврядуванню. Тому що це ключ до подальшої самоорганізації громадянського суспільства. Це дозволить побудувати логістику подальшого реформування суспільства, що стане запорукою формування імунітету. Наприклад, для того, щоб були успішні соціальні реформи, потрібно дати можливість людям додаткового захисту прав. Якби реформу самоврядування було здійснено 2004—2005 рр., тепер ми б могли розпочати реформи соціальної інфраструктури. Далі конституційна реформа, тому що центральна влада формується під нові завдання. Особливе місце посідає судова реформа, але тут багато що залежить від напрацювань у цій царині.
КРИЗА ТА ПЕРЕДВИБОРНА КАМПАНІЯ
— Найближчим часом Верховна Рада повинна визначитися з датою майбутніх президентських виборів. Але, не дивлячись на це, передвиборна кампанія практично почалася. Як ви вважаєте, якою буде нинішня передвиборна кампанія і чим вона відрізнятиметься від попередньої за напруженістю? Який ваш прогноз щодо майбутнього переможця президентських виборів?
— Почну з останнього. За станом на літо 2009 року у нас два явних фаворити — це Віктор Янукович і Юлія Тимошенко. Інтригу привніс Арсеній Яценюк, але його потенціал першого старту вже вичерпано й ми бачимо тепер стагнацію рівня підтримки. Але, в будь-якому випадкові, коректним і об’єктивним буде прогноз лише з урахуванням осені 2009 року. Оскільки восени можливі події, які можуть серйозним чином вплинути не лише на рейтинги, але й на суспільні настрої. Дуже серйозний ризик другої хвилі економічної кризи. Він може дуже боляче вдарити по двох центрах економічної кризи — це США і Європа, які, власне, й запустили цей маховик глобальної фінансової кризи. Другий рикошет по країнах, які розвиваються, може бути дуже руйнівним, і тут постраждає не лише Україна, але й Росія, Бразилія та інші. Наскільки концептуально готова українська еліта пройти другу фазу кризи і, відповідно, рівень їхньої підтримки, ми зможемо змоделювати десь до кінця жовтня цього року.
Що стосується сюжетів виборчої кампанії. Які б геніальні знахідки не здійснювали кандидати та їхні консультанти, я гадаю, що на 90% порядок денний будь-якої виборчої кампанії пишеться суспільством і економікою стихійно, в ході переживання реальних проблем. Зараз, враховуючи компенсаційні дії уряду в першому півріччі, зростання протестних настроїв трохи припинилося, навіть виникла ситуація самозаспокоєння. Багато хто чекав, що перші страйки виллються в організований протестний рух, але цей рух не виникнув. Бо уряд купив цю псевдостабілізацію ціною другого півріччя. Ми бачимо сьогодні, в якій мірі залежності від зовнішніх кредитів державний бюджет, виконання соціальних програм і подібне. Я вже не кажу про виконання інвестиційних програм, таких як Євро-2012, які, власне, зірвано. Компенсувати все це широкою коаліцією та переведенням стрілок відповідальності в майбутньому не вдасться.
Другу тему, на мій погляд, буде тісно пов’язано з політичною реформою. Ми бачимо вже зараз, що соціальні та економічні проблеми намагаються прикрити розмовами про те, що всі проблеми через неефективну владу. Але ніхто не говорить, що цю неефективність пов’язано з небажанням жити згідно із законом, тому тут питання не в букві, а в дусі закону. Будуть спекуляції з Конституцією, своєрідний ярмарок проектів, агітація за якісь конституційні положення. З цього приводу в мене є парадоксальне припущення. Враховуючи, що останні півроку були невдалими щодо пропозиції нової Конституції Ющенком, ПР і БЮТ, в суспільстві може визріти невдоволення з приводу спекуляції на політреформі. Вже зараз соціологія свідчить, що українські громадяни ставлять першим завданням зміну влади як умову зміни ситуації в країні, а політреформу — на третє чи четверте місце за важливістю. Якщо політики нав’язуватимуть свою дискусію щодо Конституції, йдучи від серйозних насущних економічних проблем, суспільство буде налаштоване агресивно.
Третій сюжет буде пов’язаний із національним примиренням. Кожний кандидат реагуватиме на запит суспільства про національне примирення, і змушений буде представляти свою програму. Ця тема для країни позитивна. Небезпечно інше — дуже часто наші політики виступають із тезами про примирення, але поводяться так, що це призводить до розв’язання нової політичної війни, яку буде пов’язано зі зведенням рахунків, спробою дискредитації опонентів і подібним. Ефект буде мінімальним, але бруду вистачить. На жаль, на другому плані будуть такі теми як посткризовий розвиток країни, український проект, місце України в світі та інші.
ГОЛОВНА ЗАДАЧА — СТВЕРДЖЕННЯ НОВОГО ПОКОЛІННЯ
— Нещодавно президент Росії Дмитро Медведєв своїм указом звільнив посла РФ в Україні Віктора Черномирдіна. Також вакантним залишається місце амбасадора США в Україні. Чи пов’язані подібні зміни з майбутніми виборами в Україні? Яким буде вплив зовнішнього чинника на передвиборну кампанію та результати виборів у нашій країні?
— Незалежно від того, хто в Україні симпатизує Москві, Вашингтону чи Брюсселю, і в Росії, і в США, і в ЄС зіткнулися з однією проблемою — відсутністю консолідованого українського суб’єкта. Про це навіть публічно говорять. Тому, старі підходи, пов’язані зі ставкою на окремих лідерів чи партію, очевидно, вже не робитимуться. Головна вимога зовнішніх гравців до української політики полягатиме в тому, щоб наступна влада була консолідованою та відповідальною. Природно, конкуренція зовнішніх факторів буде на рівні конфігурації української влади. У зв’язку з цим, вплив Росії, ЄС і США буде досить помірним, але це не означає, що його не буде, він буде більш кулуарно-елітарним, аніж публічно-відкритим. Інша річ, що можуть використовуватися такі прийоми, як чергові економічні війни. Я не виключаю, що нам доведеться пережити ще одну газову війну з Росією або ще одну хвилю дискредитації в західному діловому світі — спекуляція на наших рейтингах, платоспроможності і подібне.
Проте, мені здається, що зовнішні суб’єкти змирилися з тим, що в Україні повинна статися нова реконфігурація сил і еліти повинні домовиться. Але як показав минулий рік, домовиться з Президентом, ні команді Януковича, ні команді Тимошенко не вдалося, а консультації політсил Януковича і Тимошенко, очевидно, триватимуть. Не виключено, що до них приєднаються нові сили, які з’являться після виборів. Ще однією важливою вимогою ззовні буде легітимне визнання переможця та проведення ним політики широкого компромісу. Москва та Брюссель дуже зацікавлені в лояльності та дружності Києва. Яким буде Київ — проросійським чи проєвропейським, у цьому вся інтрига виборів.
Зовнішньополітична тематика як політичний ресурс для політичних сил України буде мінімізована. В українському суспільстві прийняли за факт, що НАТО найближчим часом не світить, а альтернативний альянс невідомий чи малопопулярний. Є певні симптоми євроскептицизму, і тут негативну роль зіграли самі європейці, які фактично поступилися Україною російському впливові, причому Вашингтон теж. Але грати на цій темі буде дуже складно. Спроби, звичайно, будуть, але вони будуть куди менш вдалі, ніж використання внутрішньої політики.
— Сьогодні як експерти, так і прості громадяни в один голос заявляють, що український політикум повинен поповнитися новим поколінням. Виходячи із загальної апатії до всіх політиків, такі передумови є, але, як ви вважаєте, чи реальний прихід нових осіб до політики?
— Нове покоління не приходить із вулиці, воно зароджується в надрах існуючих політичних команд як новий стандарт. Сьогодні можна сказати, що вони добрі дискутанти й інтелектуали, які вже заявили про себе в українській політиці. На мій погляд, зараз головне питання, це не поява нового покоління, а його утвердження. І це завдання вирішуватиметься на президентських виборах. З іншого боку, нове покоління дуже довго сиділо в окопах і виявилося нерішучим щодо реструктуризації реальної політики. Жоден із нових кандидатів не встиг сформувати дієздатну та пізнавану політичну команду. Брендів багато, реальних команд мало. Їм ще доведеться поборотися й показати суспільству свій особовий ресурс.
Саме з новим поколінням буде пов’язано реструктуризацію всієї української політики після президентських виборів. Багато великих проектів, партій, блоків буде розформовано, і люди вибиратимуть не лише між рейтингом і назвою, а й між політичними програмами, командами, ідеологіями. Після «помаранчевих» подій, в Україну знову приходить період бурхливих змін.
Щодо Яценюка можу сказати, що він невиправдано втратив перше півріччя 2009 року. Він зберігає досить високий рейтинг, але це рейтинг симпатиків. У нього досі немає власного згуртованого електорального ядра. Але Арсеній Петрович, який зараз має третій рейтинговий показник, попри стагнаційний рівень своєї підтримки, вірить у те, що йому вдасться прорватися до другого туру, а там рулетка зіграє на його користь.
