Скандал довкола судової справи, пов’язаної з патріархом Російської православної церкви Кирилом, набирає обертів. Якось раніше рейдерські захвати були прерогативою бізнесу. Тепер виявилося, що й служителі церкви найвищого рангу не проти за допомогою судів захопити чуже майно.
Сам характер позову проти сусідів квартири патріарха Кирила (у миру Гундяєва) не викликає особливого інтересу. Добре відомо, як діє система судочинства, як російська, так і українська, щодо багатіїв або можновладців. А часто це одне й те саме. Тут хотілося б зупинитися на моральних і етичних проблемах цієї справи. У ній, мов у краплі води, відбилася криза російського православ’я.
ІЗ МІЛЬЯРДЕРІВ — У АСКЕТИ
З отцями церкви пов’язаний не лише цей скандал, а й багато інших. Причому біографія та діяльність саме патріарха Кирила викликає надто багато запитань, що ставитися до нього, як до справжнього носія моральних цінностей, проповідуваних Російською православною церквою.
Як пише російська «Новая газета», саме в 1990-ті роки нинішній глава РПЦ, а тоді голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату (ВЗЦЗ МП) митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил «завоював становище й набув неабияких статків», що, за твердженням «Новой газеты», дозволило йому «врешті-решт зайняти патріарший престол». До вступу на цей престол особисті статки Кирила оцінювалися деякими експертами в 4 млрд доларів, стверджується в матеріалі. Розповідаючи про бізнес Володимира Гундяєва, газета посилається на «обширне досьє», що його склав доктор історичних наук Сергій Бичков, який опублікував не один десяток статей, здебільшого про тютюновий бізнес майбутнього патріарха (а ще був бізнес з морепродуктами й нафтою). Жодна з його публікацій не була офіційно спростована, щодо багатьох речей Кирило визнав, що факти, зібрані Бичковим, відповідають дійсності, зазначає «Новая газета».
У кінці публікації газета згадує предмети розкоші, якими рясніє життя глави Російської православної церкви, — починаючи з годинника Breguet вартістю 30 тис. доларів, який українські журналісти поряд з чотками угледіли на руці Патріарха, до особистого літака, вілли в Швейцарії, «терема» в Передєлкіні, палацу в Геленджику. Узагалі, ієрархи Російської православної церкви завжди були схильні до надмірностей. Церква за царських часів була після самодержця російського найбільшим власником у країні. Вилученими в неї цінностями більшовики довго фінансували іноземних комуністів, роздмухуючи світову революційну пожежу. Та не вийшло, товариші як у Москві, так і в інших країнах швидко навчилися розпилювати дармові гроші.
«БУДИНОК НА НАБЕРЕЖНІЙ»: ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ
Якби не скандальний випадок, не відомо, чи звернув би хто-небудь увагу на житлові запити патріарха та на те, що пентхаус його міститься в «Будинку на набережній». Саме тому «Будинку на набережній», про трагедію якого першим написав у своїй однойменній повісті Юрій Трифонов, уперше вживши це словосполучення.
«Будинок на набережній» є одним з головних символів 1930-х років і винищування режимом партійної й господарчої еліти, яка заселяла квартири комплексу на Берсенєвській набережній Москви-ріки. Невипадково головним спостерігачем на будівництві Будинку уряду — офіційна назва споруди — був заступник глави ОГПУ, а фактично керівник спецслужби Генріх Ягода. Під’їзд будинку № 11 — нежилий, у ньому немає ні квартир, ні ліфтів. Припускають, що звідти або прослуховували квартири мешканців інших під’їздів, або за стінами приховані якісь таємні приміщення. Крім цього під’їзду в будинку були конспіративні квартири чекістів. Вони працювали в ньому під виглядом комендантів, консьєржів, ліфтерів і в своїх квартирах зустрічалися з інформаторами або ховали особливих мешканців, як, наприклад, агента радянської розвідки в Південній Африці Дітера Герхардта. У роки Великого терору 1937—1938 рр. з двох тисяч мешканців будинку понад 800 були репресовані. Багато цілими сім’ями. У ті роки будинок називали «Пасткою для більшовиків», «Будинком попереднього ув’язнення». У період 1937—1953 рр. квартири в будинку не менш як п’ять разів міняли своїх господарів, а деякі майже двадцять.
Через цензурні обмеження в своїй повісті Юрій Трифонов, який сам жив у цьому будинку в дитинстві, не міг писати про репресії. Про них говориться глухо та іносказаннями. «Серая громада висела над переулочком, по утрам застила солнце, а вечерами сверху летели голоса радио, музыка патефона. Там, в поднебесных этажах, шла, казалось, совсем иная жизнь, чем внизу, в мелкоте...» — писав Юрій Трифонов у повісті «Дом на набережной». Будинок є образом усього того темного, що нависало над життям кожної людини в СРСР, але зовні все було весело. У якій іще країні так вільно дихала людина морозним повітрям в колимських таборах або на будівництві воркутинської залізниці в тундрі?
З будинком пов’язані легенди, зокрема й такі, в яких розповідається про тіні безневинно репресованих, які приходять у свої квартири, а також про тіні катів, що обирають свої жертви. І легенди не далекі від дійсності. Заступник Берії Богдан Кобулов, користуючись тим, що мав ключі від усіх квартир, заздалегідь проникав до квартири тих, за ким уночі мав приїхати чорний воронок. Свого роду вісник смерті.
Саме в цьому будинку патріарх Кирил має квартиру. А тепер хоче розширити свою нерухомість. Тіні минулого його не бентежать.
Узагалі, відносини Російської православної церкви й влади завжди були цілком конкретними. За малими винятками її ієрархи завжди знаходили з керівництвом країни спільну мову. Стала церква свого часу частиною й комуністичної влади, й за це вона досі не покаялася. Міняти своїх господарів їй не вперше, хоча принципи, за великим рахунком, ті самі. Так і тепер, коли священиків не засилають і не розстрілюють, характер відносин церкви з владою залишається незмінним.
Оголошена президентом Медведєвим десталінізація дуже швидко заглухла. Зокрема й тому, що церква цю ініціативу очищення суспільства не підтримала. Що говорити, якщо церква сама не пройшла цю десталінізацію, якщо вона фактично продовжує працювати на авторитарну владу, як і колись?
З цього погляду Українська православна церква як Московського, так і Київського патріархату, автокефальна й греко-католицька пішли далеко вперед. Чого вартий навіть той факт, що УПЦ визнала Голодомор геноцидом, тоді як РПЦ, неухильно слідуючи за світською владою, цього не визнає.
Ще одна цікава деталь. Пентхаус Патріарха — з видом на Храм Христа Спасителя, який свого часу відбудовував мер Москви Юрій Лужков і який торік «прославився» ліфтами за вівтарем, прихованими офісними приміщеннями, що здаються в оренду, а також банкетним залом і автомийкою. Христос гнав міняйл з храму, а нинішні його послідовники їх навпаки впускають. Чи варто дивуватися фінансовим операціям патріарха? А далі все йде по низхідній. Який піп, така й парафія. Дивлячись на отців церкви, на їхню поведінку, багато людей втрачають віру. А патріарх Кирил приїжджає до України й звинувачує в цьому підступні темні зарубіжні сили. Та жодні вороги Російській православній церкві не потрібні, якщо в неї такі отці. Вона сама вповзла в кризу, ніхто її не штовхав. Ось і пожинає плоди всього цього дійства.
ПАТРІАРХ КИРИЛ ТА ЮРІЙ ШЕВЧЕНКО: ПЕРЕДІСТОРІЯ
«Квартирне питання» патріарха обплетене безліччю цікавих і вельми красномовних подробиць і деталей. Наприклад, контекст взаємин патріарха та колишнього міністра охорони здоров’я Росії Юрія Шевченка, проти якого й було подано позов, — не такий простий.
За благословенням патріарха Алексія II Шевченко закінчив у Ташкенті духовну семінарію, після чого був рукопокладений у сан священика в Українській православній церкві. У нього склалися дружні стосунки з Блаженнійшим митрополитом Володимиром.
2008 року Алексій II помер, а патріархом став Кирил. За словами родичів Юрія Шевченка, незабаром після цього до нього звернулися представники Московської єпархії з рекомендацією підписати покаянного листа Кирилу за те, що був рукопокладений без його відома. Шевченко робити цього не став, оскільки порушень канонів не було. За словами близьких лікаря, тісні стосунки між Шевченком і патріархом Володимиром викликали в керівництві РПЦ неприховане роздратування. Можливо, в цьому — основа історії з пилом, судовим процесом і викликаним ним скандалом?
Як зазначають близькі Шевченка, він є практикуючим хірургом, визнаним елітою світової кардіохірургії, багато оперує в Росії та за кордоном. При цьому веде священицьку діяльність у Національному медико-хірургічному Пироговському центрі, де збудував Храм Святого Миколи Чудотворця. Зараз він тяжко хворий (у нього виявили онкологічне захворювання), і єдине його бажання — щоб суд був справедливим і дивився на суть справи, а не на те, ким є представники позивача. Цілком природне бажання, от тільки навряд чи здійсненне в сучасній Росії.
За даними російського журналу The New Times, пентхаус Патріарха було куплено 2002 року, і він є єдиною квартирою в Москві, зареєстрованою саме на священнослужителя з прізвищем Гундяєв, про що є відповідний запис у кадастровій відомості. Пікантність ситуації з судом полягає в тому, що позов подано від імені Лідії Леонової, яка проживає в квартирі патріарха, але в процесі судового засідання не подала жодних документів, що вона представляє власника квартири. На подібні «дрібниці» суд уваги не звернув, що й визначило його вердикт.
Журналіст Сакен Аймурзаєв у блозі на сайті радіостанції «Эхо Москвы» пише, що коли 3 квітня 1969 року Володимир Гундяєв прийняв чернечий постриг, так звану малу схиму, він отримав ім’я Кирило й дав чотири обітниці: послуху, безшлюбності, безкорисливості (відмова від особистої власності), безперервної молитви.
Щодо стосунків з Лідією Леоновою є різні версії, але нас більше цікавить порушення обітниці безкорисливості. За словами керівника прес-служби Московського патріархату Володимира Вигилянського, запитання про квартиру Кирила неетичні, це приватне життя, яке є недоторканним. Це як сказати. Якщо йдеться про найвищого представника Російської православної церкви, то такі запитання дуже етичні. І річ тут не у вторгненні в приватне життя, а у виконанні взятих на себе обітниць. І якщо вони порушуються, то з цього слід робити далекосяжні висновки. Сакен Аймурзаєв зауважує: порушення хоча б однієї з даних обітниць — церковний злочин. А це аж ніяк не особиста справа й не приватне життя.
«Новая газета» нагадує цитату з виступу патріарха в Україні. «Дуже важливо навчитися християнської аскези... Аскеза — це здатність регулювати своє споживання. Це перемога людини над хіттю, над пристрастями, над інстинктом. І важливо, щоб цією рисою володіли й багаті, й бідні». А ще важливіше, щоб цю рису мали служителі Російської православної церкви всіх рангів, особливо найвищих.
І насамкінець. Юрій Шевченко заповідав свою квартиру дочці та її чотирьом дітям. Як пише головний редактор радіостанції «Эхо Москвы» Олексій Венедиктов, «Арешт квартири за рішенням суду має завадити переданню її в спадок. Залишається дочекатися — й тоді квартира в кишені. Якось не дуже, Ваша Святість...»
А як же милість до хворих і малолітніх? Чи заповіді для ієрархів Російської православної церкви вже нічого не означають? Схоже, що так. Заради квартири в «Будинку на набережній», який уже давно має стати меморіальним музеєм, одним з нагадувань про жертви сталінізму, зневажаються закони не лише церкви, а й звичайної моралі. То хіба це — не криза російського православ’я? Може, час уже припинити святотатство й покаятися, як закликає християнська релігія?
КОМЕНТАРІ
«ДВІ ХВОРОБИ РПЦ»
Андрій ЮРАШ, релігієзнавець, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Це скандал, який навряд чи прикрашає будь-яку Церкву і релігійного діяча. Головна причина в тому, що Російська православна церква в умовах теперішньої Російської держави фактично є державним формалізованим інститутом, а не громадським інститутом вільного неформального волевиявлення людини, як це має бути в ліберальному суспільстві. Звідси проблеми, що породжує будь-яка система — світська, церковна, тоталітарна. Ці проблеми породжуються замкненою системою стосунків і екстраполюються у церковну сферу.
З іншого боку, ставитися до цього питання однозначно навряд чи можна, тому що будь-яка особа, в тому числі церковна, і в російському, і в західному суспільстві може і повинна мати певне матеріальне утримання. Певні статки самі по собі не можуть бути негативом. Негативом є те, як ці статки здобуваються і використовуються. Саме в цій площині треба і можна розглядати факт останнього суду в Москві за квартиру і характером бізнесу, який призвів до того, що патріарх Кирил, ще коли він був Митрополитом Смоленським і Калінінградським, керівником відділу зовнішніх церковних зв’язків, використовуючи свої можливості, фактично в тісній співпраці з державою провадив свій бізнес.
Православ’я як система релігійних принципів і догматів є надзвичайно багатою і цілісною традицією. Але це багатство має бути співставлене з новими, модерними тенденціями. Якщо неадекватно відповідати на виклики модерну (я говорю і про проблеми секуляризму, і ліберальних принципів, і об’єктивної відкритості суспільства), церква може прийти до двох негативних результатів (хвороб). Їх ми можемо спостерігати сьогодні на прикладі РПЦ. По-перше, це комплекс винятковості, котрий породжується з того, що церква не може адекватно усвідомити і знайти рецепти, як функціонувати і жити в нових умовах. Принцип винятковості призводить до накопичення потенціалу фундаменталізму, консервативності, який не дозволяє вповні розвиватися багатому історичному богословському духовному потенціалу, який накопичило православ’я за багато століть свого функціонування. Друга негативна сторона — зрощення або надто тісне партнерство із державними структурами. Релігія, за своїм визначенням, апріорі є сферою вільного духовного, внутрішнього, а отже — непідзвітного нікому, тільки власній душі, совісті, системі почувань. І коли церква перестає орієнтуватися, що її зміст — зосередження на внутрішніх переживаннях, почуттях людини, і вважає, що може допустити насильство над суспільством, тоді вже вона перетворюється із духовного інституту в напів- або повністю тоталітарний організм. Для того щоб реалізувати цю насильницьку, тоталітарну функцію, церква співпрацює з державою, що породжує констатоване вище зрощення зв’язками з державою.
Очевидно, це не може не відбитися на Україні. Російська церква має досить потужні впливи в українському суспільстві. Соціологія переконує, що від 18 до 25 відсотків населення України декларують, що вони є і хочуть залишатися вірними РПЦ. Це дуже суттєва група населення.
Отже, українське суспільство в цьому сенсі мало би орієнтуватися на плюралістичну модель, поступово переконувати частину української громади в потребі акцептування нових ліберальних підходів. На цих підходах повинно функціонувати українське суспільство в сенсі ставлення до релігії, оскільки, на відміну від Росії, ми приречені жити у поліконфесійному, мультикультурному суспільстві. Тому ті підходи, які РПЦ, Московська патріархія можуть застосовувати до суспільства у межах Російської Федерації, не можуть бути прийняті в Україні, українською громадою. Якщо громада, яка свідомо обирає належність до Московського патріархату, не буде орієнтуватися на домінуючі ліберально-поліконфесійні цінності українського суспільства, це може провокувати конфлікти. В цьому відношенні треба і державі, і суспільству призвичаювати українську громаду вірних РПЦ до того, що навіть вірність духовній традиції, яку вони сповідують в умовах Української держави, має набирати дещо інших організаційних і культурно-духовних обертів.
«РОСІЙСЬКА ЦЕРКВА — ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ ПАТРІАРХ КИРИЛ»
Владика ЄВСТРАТІЙ (ЗОРЯ), Українська православна церква Київського патріархату:
— У Кирила «сполучається» — служіння в церкві і серйозні бізнесові справи. Я би сказав, що це криза православ’я в Росії, навіть швидше криза Московської патріархії. Вона втрачає авторитет у суспільстві саме через такі події. Три роки тому, коли патріарх Кирило прийшов на патріарший престол, багато хто сподівався на розвиток російської церкви, на її «осучаснення». Але з кожним роком все більша кількість людей розчаровується в ньому як у духовному провіднику. Ці скандальні події лише сприяють поширенню розчаруванню. Разом з тим Російська церква — це не тільки патріарх Кирило. Якщо пригадати 1920—1930 рр., то й тоді було багато зрадників християнської віри, віруючі та священики відрікалися публічно від Бога і ставали богоборцями. Проте Господь за цей час явив і багатьох святих, які твердо стояли у вірі. Для Російської церкви — сьогодні неприємні і важкі випробування, але вона повинна пройти через них для того, щоб очиститися від тягаря минулого.
На мою думку, криза полягає в тому, що з кожним роком і патріархи, і Московська патріархія більше сприймаються не тільки як духовна сила і голос, який закликає до духовності й моральності, а і як один із політичних центрів впливу. Причому цей центр тісно прив’язаний до державної влади, і відповідно весь комплекс тих кризових явищ, який проявляється в російському суспільстві, охоплює і Московську патріархію як частину вибудуваної владної вертикалі в Росії. Приблизно ці ж проблеми відчувала на собі Російська церква на початку ХХ ст., коли криза монархії дуже боляче била і по авторитету церкви, яка, по суті, її захищала. Звільнення з-під влади монархії для самої Російської церкви виявилося благом, хоча вона і потрапила в час нових випробувань. Але разом з тим, будучи звільненою від такої зовнішньої «опіки», церква змогла серйозно підготуватися до випробувань «безбожницького» періоду. Патріарх Тихон, якого було обрано, виявився гідним і достойним провідником Російської церкви в ці буремні роки та підготував її до цього періоду.
В такому становищі знаходиться Російська церква і зараз. У неї стара система, яку було закладено ще в радянський час. Вона й досі функціонує по інерції. Зараз РПЦ повинна пройти шлях оновлення і очищення від цієї прив’язки до владної системи і обслуговування інтересів влади. Церква має більше слугувати Христу і народу. Думаю, що Російська церква зможе пройти ці випробовування, але при нинішньому патріарху це навряд чи завершиться.
Як ця ситуація впливає на Україну? Багато з тих, хто ще 10—15 років тому сприймав Російську церкву як якийсь зразок чи ідеал для наслідування і вважали, що для України та Української церкви це найкращий варіант, зараз розчарувалися. Навпаки, це благо, що Українська церква віддаляється від російської. Адже ті проблеми й негаразди, які стали властивими Російській церкві (особливо в останні роки), спонукають багатьох в Українській церкві змінюватися і не робити таких помилок, які роблять патріарх Кирил і його оточення, щоб не прийти до таких самих плачевних наслідків. Це говорить про консолідацію самої Української церкви. Думаю, що зараз приходить розуміння того, що Московський патріархат не є тією силою, яка може допомогти нам у подоланні власних проблем, адже він сам погруз у своїх.
РЕАКЦІЯ ПАТРІАРХА КИРИЛА
Сам патріарх публічно ніяк не прокоментував скандал довкола суду та свого майна, проте вчора негативно висловився на адресу блогерів і дискусій у інтернеті. «Досить простежити за дискусіями в блогах, які ведуть віруючі — як миряни, так і духівництво. Часто після прочитання в голові спливає розхожа фраза: «цю б енергію — та в благих цілях!». І хочеться багатьом учасникам цих інтернет-дебатів поставити просте запитання: говорите ви дуже переконливо — а в чому полягають ваша реальна робота й ваші реальні справи? Які ваші практичні дії?» — цитує патріарха інформаційне агентство «Росбалт».
«Ніяк не применшую важливості й необхідності глибоких, серйозних дискусій у православному середовищі, але хочу кожному їх учасникові нагадати, що саме його стосуються слова Спасителя «за плодами їхніми впізнаєте їх» (Мф. 7:16). За плодами, а не за розмовами й тим паче не за баламученням, не за анекдотами, не за базіканням, не за бажанням здатися сильним, розумним, переконливим, хльостким тощо», — підкреслив Кирило.
«Якщо наше православне інтернет-співтовариство сприйме цю велику заповідь Божу «за плодами їхніми впізнаєте їх», то наш інтернет-простір очиститься від усього того лушпиння, яке сьогодні надриває етичне почуття дуже багатьох людей», — переконаний Святійший патріарх Кирило.
ДО РЕЧІ
Російська православна церква ктивно просуває питання про залучення до штату озброєнь і бойової техніки ВДВ мобільних надувних храмів-наметів. «Якщо храми залучать до штату, їх можна буде десантувати з літаків разом із самохідками та бойовими машинами десанту», — повідомив російському агентству Інтерфакс офіційний представник управління прес-служби Міноборони РФ у ВДВ Олександр Кучеренко. За його словами, в рамках реформування Збройних сил Росії на всі повітряно-десантні війська передбачена всього одна штатна посада для військових священиків — помічник командира бригади з виховної роботи.
