Невдовзі після інавгурації Віктор Янукович призначив на посаду постійного представника Президента у Верховній Раді регіонала Юрія Мірошниченка. Згідно із законом, постійний представник глави держави у ВР сприяє забезпеченню взаємодії між Президентом і депутатським корпусом, «оперативно вирішує питання, що виникають у взаєминах цих інститутів влади». Про те, чи вдається пану Мірошниченку «наводити мости» між Банковою і Грушевського, про те, чи справді регіонали планують змінити конституційні правила гри в бік посилення повноважень Президента, про тактичні цілі та стратегічні цінності нинішньої владної збірної «День» говорить із представником Президента у ВР.
— Судова реформа, запропонована Президентом і проголосована в першому читанні, викликала чимало дискусій. Приміром, днями віце-президент Венеціанської комісії Томас Маркерт, заявивши, що ВК ще не отримала проекту (а на Банковій казали, що в реформі будуть враховані зауваження комісії), зазначив, що «загальної необхідності скорочувати повноваження Верховного Суду немає». Ваша оцінка як правника цієї надважливої реформи.
— Передусім хотів би підкреслити, що ідеальних рішень, напевно, не існує. Завжди, коли ухвалюються ті чи інші закони, відбувається вибір між можливими зисками й можливими втратами. І цей законопроект, про який ми говоримо, не є виключенням. Проте, якщо порівнювати цей документ із чинним законодавством, то однозначно його можна назвати прогресивним і реформаторським (виходячи з інтересів громадянина, як споживача послуг, що надаватиме держава через судову систему). Якщо ж говорити про внутрішньо корпоративну діяльність судової гілки влади, то справді, реформа критикується одними й гаряче підтримується іншими. На мій погляд, лише практика зможе бути критерієм ефективності й демократичності — з точки зору можливості забезпечення незалежності судів. У цілому ж мій «діагноз» такий. Цей закон є позитивним, він дасть новий поштовх до того, щоб суди виконували свою арбітражну функцію.
Що ж стосується безпосередньо роботи над документом. Як відомо, законопроект прийнятий в першому читанні, над ним зараз працюють експерти, народні депутати вносять в нього свої поправки, дискусія, запевняю вас, є дуже й дуже продуктивною, тому я очікую, що на друге читання вийде більш збалансований документ.
— Чимало розмов наразі точиться і навколо закону про референдум. Вважаєте, цей документ відповідає українським реаліям?
— Зауважу, що цей закон направлений на реалізацію цілого розділу Конституції України. Мова йде про третій розділ, у якому йдеться про форми прямої демократії — всеукраїнський та місцеві референдуми й вибори. Питання референдуму — це питання одного, як мені здається, з найбільш демократичних механізмів висловлення джерелом влади (народом) свого ставлення до тих чи інших державно-політичних рішень, визначальних питань, що постають перед суспільством. Тому сам факт, що в нас за майже 20 років незалежності не було прийнято закону про референдум, був вкрай негативним сигналом як для суспільства, так і для всього цивілізованого світу щодо можливості громадян впливати на прийняття державних рішень. Отже, сам факт внесення на розгляд ВР цього законопроекту я розглядаю надзвичайно позитивно, адже багато років через певну політичну блокаду всі законопроекти про референдум або не розглядалися, або ветувалися. В результаті цього народ залишався фактично за межами процесу прийняття рішень. Виходить, що політики від імені народу рішення приймали, а народ, між тим, був обмежений у можливостях. Тому ще раз зауважу: сама законодавча ініціатива дуже правильна, тим більше, в умовах низького ступеню довіри громадян до публічних інститутів, зокрема, Верховної Ради.
Якраз через форму прямої демократії — референдуми, як всеукраїнські, так і місцеві, можна розв’язувати цілий ряд актуальних проблем, що не можуть бути вирішені на рівні політичної дискусії — через заангажованість політиків, їх неготовність піти на зустріч або на поступки одне одному.
Згідно з позицією Президента, референдум — це інструмент, який повинен вивільнити ініціативу громадян. Потрібно дати можливість саме народу України оцінити ті чи інші проекти рішень, і в жодному разі не перешкоджати реалізації такої ініціативи.
Що стосується окремих норм, то вони можуть бути вдосконалені. Для цього існує процедура першого й другого читання. Обговоривши всі норми цього законопроекту, його необхідно удосконалити, тобто привести у відповідність до норм Конституції, які віддзеркалені в третьому розділі. Зазначу, що й тут я маю позитивні очікування і вважаю, що, крім усього іншого, сам інструмент референдуму мав би бути можливістю альтернативного (до того, що існує зараз) способу вирішення питань. У першу чергу, цей документ міг би активно використовуватися опозицією (приміром, коли йдеться про стратегічні питання). Влада, до речі, не ховається і не ухиляється від ухвалення цього законопроекту, а Президент активно його підтримує. Про що це свідчить? Це свідчить про те, що демократія в Україні розвивається, а Президент Янукович спонукає всі публічні інститути до того, щоб народовладдя було реалізовано в усіх, передбачених Конституцією, формах.
Ми очікуємо, що й опозиційні політичні сили через внесення поправок і доповнень до цього законопроекту (можливо, в питанні спрощення механізмів скликання референдуму, можливо — в покращенні певних адміністративних моментів, що впливають на організацію референдуму) активно долучаться до цієї роботи. Це дуже й дуже важливо, адже в ухваленні такого законопроекту, я вважаю, як ніхто інший має бути зацікавлена опозиція.
— Громадські організації протестують проти ухвалення нової редакції закону про мирні зібрання. Вони вважають, що цим документом будуть «узаконені» репресивні методи щодо учасників мітингів і демонстрацій. У другому читанні законопроект слухатиметься 17 червня. Згідно з цим документом, має бути встановлено чотириденний термін повідомлення про зібрання, хоча, згідно з Конституцією, конкретний термін не визначено. Також ускладнюється процедура подачі заявки на проведення мітингу, а організатори повинні довести, що вони — громадяни України або перебувають у країні на законних підставах. А головне — у законопроекті не встановлено відповідальності представників влади й правоохоронців за перешкоджання реалізації права на мирні зібрання. Ви раніше сказали про те, що Україна рухається демократичним шляхом. Між цим документом і словом «демократія», як на вас, можна поставити знак рівності?
— Ніхто, мабуть, не заперечуватиме проти того, щоб мирні зібрання перетворювалися на масові заворушення. І самі ініціатори мирних зібрань, і представники влади, опозиції зацікавлені в тому, щоб зібрання, які демонструють також і ставлення до певних політичних подій, до певних політиків, відбувалися в мирний спосіб, без ризику для здоров’я і життя їх учасників або опонентів, які можуть проводити альтернативне зібрання в тому ж самому місці. Необхідність врегулювання цього питання назріла. Інколи, коли представники різних політичних сил у одному місці проводять свої зібрання, це стає підставою для сутичок. Тому ця проблема існує як виклик і вимагає свого розв’язання. Механізми, які пропонуються, на мою думку, в другому читанні будуть аналізуватися з тим, щоб головне завоювання української демократії (а саме — беззаперечне конституційне право на мирне зібрання) ніяким чином не було обмежене. Це перша й головна теза. Я гадаю, з цього буде виходити й Президент, коли отримає цей документ на підпис, і Партія регіонів під час голосування.
Друге. Дуже важливо, щоб усі запропоновані механізми, які є в законопроекті (або будуть вноситися в якості поправок), не зводили нанівець або не блокували можливості громадян збиратися незалежно від бажання чи небажання влади. Разом з тим важливо, щоб ці механізми не створювали потенційної небезпеки для конфліктів. Саме ці два критерії мають бути дотримані, саме в їхніх межах мають розглядатися і поправки до законопроекту, і саме його тіло.
Для нас є дуже важливою думка громадських організацій, позиція опозиційних сил. Ми розуміємо, що в умовах демократії до такої форми політичної діяльності, як мирні зібрання, здебільшого вдається опозиція, тому ми будемо дуже уважно слухати представників опозиції і враховувати їхню думку. Разом з тим не може бути заперечена сама необхідність ухвалення подібного законопроекту з тим, щоб унеможливити потенційні ризики, які пов’язані з публічними протистояннями, конфліктами громадян.
— Ваш прогноз щодо двох питань. Перше — як і коли буде вирішено питання дати проведення місцевих виборів? Друге — практична реалізація запропонованих урядом реформ. Адже відомо, щодо першого — в ПР і блока Литвина різні позиції, щодо другого... скажімо так, комуністи в «земельному» питанні навряд чи підтримають партнерів з коаліції. Де братимете голоси або як переконуватимете інші фракції, що входять до складу правлячої більшості, але мають відмінні від Партії регіонів позиції з тих чи інших питань.
— Ви знаєте, насправді єдиним для нас усіх критерієм у наших дискусіях з колегами по коаліції та в цілому по парламенту буде Конституція — як закон, що дає нам диспозицію в будь-яких законодавчих ініціативах. Якщо йдеться про місцеві вибори, то тут Президент чітко заявив наступне: для того, щоб вибори були перенесені на наступний рік, мають бути конституційні підстави. Не може, навіть з найдобріших намірів, парламент України або та чи інша політична сила відкладати вибори лише тому, що комусь здається недоцільним проводити вибори в цьому році. Є зміни до Конституції, які направлені до КС. Виходячи з правової позиції Конституційного Суду ми й будемо ухвалювати постанову про призначення дати виборів до органів місцевого самоврядування. На даний момент, виходячи з правової реальності, можу констатувати наступне. Не має наразі жодних підстав говорити про проведення місцевих виборів у наступному році. Ми говоримо про те, що останній міський або селищний голова вступив у свої повноваження в жовтні 2006 року. Оскільки, згідно з Конституцією, вони були обрані на чотири роки, то вибори голів мають відбутися в 2010 році. Якщо ж говорити про ради, які за 141-ю статтею Конституції обираються на п’ять років, то тут триває правова дискусія, адже норма вступила в силу вже після проведення виборів 2006-го.
Так ось, виникають питання: чи на чотири роки вони були обрані за старою редакцією цієї статті, чи на п’ять? Ця дискусія теж має характер тлумачення з боку КС. Особисто я схиляюся до того, що вибори мають відбуватися одночасно — в кінці жовтня. Я не бачу сьогодні жодних підстав говорити про іншу дату. Дискусії з колегами? Знаєте, коаліція «Стабільності й реформ», яка була створена у ВР після президентських виборів, характеризується новою культурою ухвалення рішень. Ми дискутуємо, наводимо аргументи й ухвалюємо консолідовані рішення. Власне тому я переконаний, що проблем ні з датою призначення виборів, ні з голосуванням за реформи не буде. Крім того, ми розраховуємо й на голоси опозиції в цих питаннях. Чому? Тому що опозиція може бути до курсу розвитку, але не може бути до норм Конституції, коли йдеться про визначення дати виборів. Опозиція може бути до якихось окремих варіантів рішень, але не може бути до реформ як таких. Тому ми переконані, що під час розгляду вказаних двох питань у нас буде підтримка не лише коаліції, а й опозиції. Це б дало позитивний сигнал суспільству, це б згуртувало нашу політичну еліту й встановило правила, які б дозволили в демократичний спосіб змагатися на місцевих виборах провладним політичним силам з опозиційними. Ці правила, переконаний, стали б сталим підгрунтям для розвитку української демократії.
— Якщо говорити про зміну виборчого законодавства на місцевих виборах. Гадаєте, формула 50 на 50 у системі нинішніх політичних координат є прийнятною?
— Однозначно, це теж реформаторський крок, крок назустріч очікуванням виборців. Як я казав раніше, при розгляді будь-якого законопроекту змагаються зиски й ризики. Так от, в даному випадку, з одного боку, є намагання провести політичну структуризацію, намагання змусити відчувати відповідальність за реалізацію державної, регіональної політики. З іншого — є намагання збільшити відповідальність або, якщо хочете, — залежність окремого депутата від своїх виборців. Компромісним варіантом, що позитивно оцінюється громадянами, якраз і є запровадження виборчої системи на рівні сільських і селищних рад — мажоритарної (з можливістю самовисування). А коли ж ідеться про міський, районний, обласний рівень — 50 на 50 (половина — мажоритарна схема, половина — за партійними списками). Хочу окремо підкреслити про можливість висування незалежних кандидатів. До речі, у рекомендаціях Венеціанської комісії вказано на необхідність існування такого інституту, як незалежний кандидат, для того, щоб місцеве самоврядування було реалізовано в повній мірі. Тобто громадяни матимуть змогу голосувати й за мажоритарною схемою за свого представника в місцевому органі влади. І, якщо при цьому люди мають політичні вподобання, вони можуть віддати голос за ту чи іншу політичну силу. Таким чином, ми поєднуємо переваги двох виборчих систем — як мажоритарної, так і пропорційної. Разом з тим, можливо не радикально, але все ж таки реформуємо виборчу систему в бік її демократизації.
— Дехто з ваших колег по фракції ПР відкрито заявляє про ймовірність внесення змін до Конституції, зокрема, повернення до президентської форми правління. Прокоментуйте.
— Тут я б послався на позицію Президента, який неодноразово говорив про те, що конституційна реформа має бути логічним завершенням усіх галузевих або інституційних реформ, які будуть запроваджуватися через закони. Я абсолютно згоден з такою логікою, вважаю, що зміни до Конституції можливі лише як оформлення цілого комплексу реформ, спрямованих не стільки на посилення інституту Президента, парламенту чи уряду, скільки на гармонізацію тих інструментів, завдяки яким народ реалізовує свою волю. Саме це є основним завданням реформування для Президента та Партії регіонів. Якщо ж говорити про терміни... Знаєте, я не думаю, що найближчим часом будуть радикальні зміни Конституції. Тобто говорити про зміну форми державного правління чи зміну повноважень того чи іншого суб’єкта влади поки що зарано. Ми ще не сформували систему. А Президент, до речі, пропонує розпочинати реформування знизу — починаючи від галузевих реформ, реформи місцевого самоврядування, завершуючи змінами до Конституції.
— Пане Юрію, чи вважаєте ви, що наразі в Україні все проходить у межах демократичного русла? Це я натякаю на репліки ваших колег з ПР про безпідставність заяв про цензуру тощо. Між іншим, деякі шановані міжнародні організації, такі, як Freedom House, також дають певні негативні сигнали.
— Знаєте, насправді ж великий організм влади пронизаний величезною кількістю нейронів, якими є чиновники. І в цьому сенсі говорити про те, що вся ця владна машина діє бездоганно, я не можу. Я можу бути впевненим у тому, що Президент Янукович неухильно взяв курс на реформи, які мають бути спрямовані на посилення демократії. Що ж стосується окремих суб’єктів, що реалізують курс Президента, можу сказати наступне. Дійсно, до них є зауваження. Більше того, я вважаю, що сьогодні є підстави говорити про виклики, небезпеки, загрози окремим завоюванням демократії. У цьому сенсі, гадаю, ми маємо згуртуватися, передусім через суб’єкти громадянського суспільства ставити питання і виносити на обговорення актуальні проблеми. З іншого боку, ці прояви мають враховуватися Президентом та його командою.
Будь-яка влада, яка провадить реформи, вимагає злагоджених і чітких дій. Проте розуміння поставлених завдань окремими чиновниками дійсно інколи відрізняється від стандартів, що діють в демократичному суспільстві. Подібні сигнали, вважаю, мають отримувати принципову оцінку, а подібні речі — викорінюватися.
— Ви щойно сказали про вплив громадянського суспільства. А чи може він бути врахований, почутий? Ставлю питання саме так, тому що вважаю, що за часи незалежної України влада робила все, аби не дати пробитися цим паросткам громадянського суспільства.
— Я не можу погодитися з тим, що в Україні не сформоване громадянське суспільство. Це ж, по-перше, десятки, сотні, тисячі об’єднань громадян. По-друге, я вважаю, що величезну роль відіграє принципова преса. Зокрема, й ваша газета протягом багатьох років не лише є взірцем об’єктивного й активного оцінювання процесів, що відбуваються у суспільстві, але й подає сигнали, які враховує і влада, і опозиція. По-третє, це й політичні партії. Можливо, вони не такі впливові, якими їх хотілося б бачити, але вони існують.
А загалом, питання, наскільки суб’єкти громадянського суспільства імплементовані в систему ухвалення рішень, справді існують. Тому потрібно заповнити систему існування суб’єктів громадянського суспільства ще й механізмами їхнього реального впливу на ситуацію. Незважаючи на те, що в нас дійсно зафіксовані такі речі, як свобода слова, свобода зібрань, говорити про їхній серйозний вплив на ситуацію я не можу. А Президент Янукович ставить завдання саме так, щоб ці інститути зробити ще більш впливовими, щоб вони реально впливали на реалізацію певного політичного курсу. І тут ми знову-таки повертаємося до того, про що говорили раніше — до референдуму як інструменту впливу народу, до питання мирних зібрань, до вдосконалення виборчої системи, посилення впливу політичних партій. Можу також додати, що наразі активно працює Рада регіонів з тим, щоб розробити ряд реформ, направлених на посилення органів місцевого самоврядування, деполітизацію органів виконавчої влади, чиновницького апарату. Цей комплекс реформ скерований на те, щоб суб’єкти громадянського суспільства були не лише декоративною обкладинкою для демонстрації назовні, але й дієвим механізмом реалізації народовладдя.
— Пане Юрію, а як, підкреслюю — на даному етапі, ви оцінюєте вплив опозиції на процеси, що відбуваються в країні, в тому числі й у питаннях курсу влади?
— Опозиція ж буває різна (посміхається. — Авт.) — парламентська, позапарламентська, тому й вплив, відповідно, різний. Але і та, й інша опозиція має право бути активним суб’єктом ухвалення рішень. Парламентська опозиція — це теж елемент влади, адже в неї є можливість пропонувати рішення, ухвалювати їх, використовувати такий інструмент, як опозиційний уряд. Усі ці елементи закріплені і, я сподіваюся, будуть посилюватися через закони. Можливості в опозиції є, і лише від неї залежить те, як ефективно вона буде використовувати наявні інструментарії. Що стосується об’єднань громадян, аналітичних центрів, преси, місцевого самоврядування, то в них цих інструментів немає. Саме тому я б більше уваги приділяв створенню для них цих інструментів — задля їхньої участі в процесі прийняття суспільно важливих рішень.
Що ж стосується ролі опозиції. Я вважаю, що влада як ніхто зацікавлена в існуванні сильної і впливової опозиції, адже саме опозиція убезпечує владу від певних негативних тенденцій, які під час виборів будуть оцінюватися громадянами. Я вважаю, що в Україні сильна опозиція, вона очолюється яскравими політиками, є всі підстави говорити про те, що вона зможе перехопити естафету системної опозиційної діяльності в Партії регіонів, яка сьогодні стала владою. Єдиний момент, а точніше — побажання до опозиційних сил: об’єднатися. Задля чого? Як мінімум, задля того, аби вони давали більш скоординовані сигнали владі, з тим, щоб вони не витрачали свій ресурс на внутрішню боротьбу, а формулювали альтернативні законопроекти, варіанти рішень окремих проблем. Зрештою, з тим, щоб у влади був формат конструктивної взаємодії з опозицією, адже звичайна критика в умовах реформування менш потрібна, ніж пропозиції до проектів рішень. Президент, зі свого боку, готовий (і він це неодноразово засвідчував) чути голос опозиції, враховувати його й захищати права опозиції.
