Українська влада почала серйозно опікуватися проблемою енергетичної складової незалежності країни. Як кажуть, давно б так. Цілком очевидні зовнішні труднощі, що стоять на заваді розв’язання цієї проблеми. Росія всіляко ускладнюватиме диверсифікацію джерел енергопостачання для України. Іншого, власне, й чекати не випадає. Навіть якщо відкинути чинники суб’єктивні, як-от парламентські та президентські вибори, котрі наближаються у наших північних сусідів, об’єктивно вуглеводнева незалежність України небезпечна для Білокам’яної з кількох причин.
По-перше, це позбавляє Москву найпотужнішого важеля тиску на Київ і можливості шантажувати будь-яку владу в Україні. Або будувати відносини як годиться між рівноправними, хай і не дуже приємними партнерами, або розлучення — остаточне і безповоротне. У другому випадкові небо на голови російських політиків теж не впаде. Так сталося з країнами Балтії: у Москві кричали, пікетували та й заспокоїлися. Отже, в принципі, нічого страшного не станеться. Одна втрата безперечна. Менше згадуватимуть у Білокам’яній, випадково чи принагідно, про братерство народів.
По-друге. Не затягнувши Україну до Митного союзу та в інші простори, нинішня російська влада розпишеться перед хворими на імперські комплекси громадянами в політичному безсиллі та невиконанні задекларованої мети збирання російських земель. Якщо хтось думає, що в Москві відмовилися від кордонів Росії 1917 року, то сильно помиляється. На кожному перехресті про це не кричать, але діють саме за цією програмою. До того ж приклад України, яка впирається, деморалізує інших партнерів. Про проблеми Білорусі говорять уже досить довго. Сесія валютної біржі, яка відкрилася в Мінську після довгої перерви, призвела до обвалу місцевої валюти.
Навіть у Казахстані, президент якого був не лише одним із засновників Митного союзу, а й одним із найактивніших пропагандистів цього об’єднання, виникли великі проблеми. Ціни зростають. Майже вдвічі подорожчали продукти першої потреби: цукор, олія, крупи, м’ясна та молочна продукція. Ціна гречки порівняно з минулим роком підвищилася в 2,5 разу. Користуючись правилами Митного союзу щодо вільного переміщення товарів і послуг, російські підприємці купують вирощену в Казахстані гречку, упаковують її в російську обгортку і продають знову до Казахстану, але вже як російський продукт, удвічі збільшивши її вартість. Казахстанські експерти вважають, що аналогічно чинять і з бензином. Нафтовидобувна країна відчуває дефіцит нафтопродуктів, відповідно, ціни на них нестримно зростають, а деяких видів палива у продажу практично немає. Президент Назарбаєв уже одержав декілька листів з вимогою денонсувати угоду щодо Митного союзу. Автори, громадські діячі, опозиційні політики, керівники ЗМІ вказують на економічні й політичні збитки, яких завдає участь республіки в цій організації, і загрожують порушити питання про відставку керівництва країни, ураховуючи президента. На думку директора Центру аналізу громадських проблем Казахстану Меруерт Махмутової, «соціальні протести в Казахстані набирають силу. Найближчими роками цей процес посилюватиметься. Тим більше є кому організовувати маси: з’явилися громадські організації, безробітні юристи, інші активні опозиціонери». Протестний потенціал зростатиме передусім на заході країни, у районі нафтогазових родовищ. У Мангистау все літо тривав страйк нафтовиків, тепер протестують залізничники.
Небажання українського керівництва вступати до Митного союзу цілком обгрунтоване і, як видно не лише з наведених прикладів, просто небезпечне для країни. Його можна лише вітати, як і прагнення забезпечити енергетичну безпеку країни. Але, як це зазвичай буває у вітчизняній практиці, добрі та благородні цілі вступають у гостру суперечку зі шляхами та механізмами їх досягнення.
Нам потрібна диверсифікація джерел енергопостачання. Прем’єр Азаров багато говорить про збільшення частки вугілля в енергетичному балансі і навіть про вугільну складову у формулі ціни на газ, який ми імпортуємо з Росії. Проте тут постає досить багато запитань, навіть можна сказати, спекуляцій та відвертої дезінформації. Почнемо з вислову прем’єра, що запасів вугілля в нас — на 400 років. Можливо, це й так, хоча є певні сумніви. Але де залягає це вугілля і якою є його якість? Нам уже доводилося зазначати («День» від 12 грудня 2007, № 217), що в самому Донбасі вугілля не так вже й багато, якість його не дуже висока, видобуток важкий через гірничо-геологічні умови, небезпечні для життя й здоров’я гірників, а собівартість тонни цього палива вельми висока. Розробка нових родовищ потребуватиме виведення з сільськогосподарського обігу цінних земель із українським чорноземом. Фактично на території Харківської, Луганської, Полтавської та Дніпропетровської областей доведеться створювати новий Донбас. Та й якість вугілля у нових родовищах невисока. При цьому витрати на освоєння таких покладів — величезні. Виникає ситуація, яка дуже точно характеризує народна мудрість: не варта справа заходу. А може, вкласти кошти насамперед із недержавних джерел і на унікальних чорноземах вирощувати пшеницю з урожайністю не 35 ц з гектара, а 90, як в Європі, і годувати велику частину світу, маючи з цього великий зиск і забезпечуючи завантаження промисловості, створюючи багато нових робочих місць? Та за нашу пшеницю й інші сільськогосподарські продукти нам привезуть достатню кількість вугілля з Австралії, де його добувають відкритим способом екскаваторами по 3—5 доларів за тонну чи газу з Азербайджану, Північної Африки, у крайньому разі — з еміратів Перської затоки. Вистачить грошей на закриття нерентабельних шахт Донбасу і перекваліфікацію з переселенням, за потреби, гірників. Принаймні аварій під землею буде менше. Якщо все це високопосадовці говорили лише для того, щоб виторгувати в Росії послаблення в ціні на газ, то ошукати наших партнерів у Москві навряд чи вдасться. Уважати їх простачками, які вірять безоглядно всьому цьому, не варто. Адже там усе це знають і розуміють. У них приблизно такі ж проблеми у вуглевидобувних регіонах, хоча зараз вони стоять не так гостро. Тоді кого дезінформуємо? Навряд чи урядовців і зацікавлених осіб.
Тепер про газ. Міністр Юрій Бойко як завжди впевнено повідомляє, що дуже скоро ми збільшимо власний видобуток газу на морському шельфі, викачаємо весь газ із вугільних пластів у Донбасі, розробимо незчисленні запаси сланцевого газу та скоротимо в рази імпорт блакитного палива з Росії. Його б вустами та мед пити.
По-перше. Навіть якщо все це буде, то не так і скоро. З цілком зрозумілих причин. По-друге. Хто рахував, що вигідніше: добувати власний газ і не залишати його майбутнім поколінням чи привозити на кораблях зріджений газ із Прикаспійського регіону, Північної Африки чи Перської затоки? Навіть якщо другий варіант і дещо дорожчий, та своє багатство ми залишимо дітям і внукам. Зі сланцевим газом теж не все зрозуміло. Занадто багато довкола нього спекуляцій. До того ж, хоча технології його видобутку нестримно розвиваються, проте він наразі не дешевший за імпортний. Але тут виникає досить багато проблем екологічного характеру. Не випадково, що в країнах Європейського Союзу до видобутку сланцевого газу ставляться насторожено. А там його запасів теж багато, і в Брюсселі про енергетичну незалежність думають не менше за нас. Цілком можливо, що сланцевий газ, як джерело палива, перспективний через розвиток технологій, але процес цей не такий уже й швидкий. Отже, тут теж більше розмов.
І найголовніше: чому вирішення такої важливої проблеми залишається у віданні відносно невеликої групи вищих урядовців? Де громадські слухання, розробки й висновки експертів, економічне та фінансове обгрунтування, визначення джерел фінансування? Якщо залучаємо іноземний капітал, а без цього не обійтися, то на яких умовах і на який термін? Ми маємо прийняти, не побоїмося цього слова, доленосну ухвалу на багато десятиріч. Чому ж усе вирішують у настільки вузькому колі? Ми в жодному разі не ставимо під сумнів професіоналізм Юрія Бойка, але технократичний, якщо це він, підхід тут не лише недоречний, але й украй шкідливий.
Ось тут ми підходимо до фундаментальної проблеми. Вона полягає в недемократичному облаштуванні української влади. Мало того, що газ і нафта були довгий час джерелом збагачення певних груп. Саме на монополізації енергоджерел склалася олігархічна структура влади, і це головне гальмо розвитку країни. Тут причина багатьох наших проблем, у лещатах яких ми б’ємося, а результат якщо не нульовий, то мінімальний. Питання енергетичної безпеки пропонують вирішити не так на користь усього суспільства, як на догоду окремим олігархам. Процедури не прозорі, ухвали приймають кулуарно, і знову виникають підозри, що не так для суспільної користі, як для збагачення певних осіб.
У Литві, яка споживає газу в декілька разів менше, ніж Україна, будують три термінали для приймання зрідженого газу. Але лише один зводять за певної участі держави, відповідно, її бюджету. Решта — приватні — із залученням кредитів та іноземних інвестицій. А яким коштом будуватимуть термінал у нас в Одесі? Відповідь очевидна. Чому? Адже зріджений газ купуватимуть і привозитимуть недержавні структури, чому й за які заслуги їм такий подарунок? Очевидно, що залучити інвестиції чи національні, чи іноземні для такої справи можна, висновуючи з досвіду Литви. Тих, що бажатиме зробити це, не бракуватиме. Навіть побудувати в Україні не один, а декілька терміналів, займатися реекспортом газу, як це планують країни Балтії, і заробляти на цьому досить пристойні гроші. У нашому бюджеті, який ми зводимо так складно, можна витратити обмежені кошти раціональніше та ефективніше. Дивишся — і на пенсії знайшлися б кошти, і багато пільг не довелося би скасовувати й тим самим не підсилювати соціальне напруження. Урешті-решт, якщо виходити з чисто партійних інтересів, Партія регіонів багато що виграла б перед майбутніми виборами.
Але наші можновладці такими проблемами не переймаються. Їм розвиток демократії не лише не потрібен, а навіть шкідливий. Бо в демократичному прозорому і влаштованому за добре функціонуючими законами суспільстві отримувати надприбутки, не платити повною мірою податки, мати особливі переваги складно й навіть неможливо.
Виникають цілком обгрунтовані сумніви в тому, що енергобезпека перебуває в надійних руках. Залучення олігархів до розв’язання настільки важливого та складного завдання має свої негативні моменти. По-перше, немає впевненості, що все буде зроблено як годиться, а не лише для здобуття одномоментної вигоди. Таких прикладів, на жаль, дуже багато. По-друге, де гарантія, що в разі зміни влади нові урядовці не почнуть перекроювати все на свій лад, переслідуючи аналогічні інтереси, але — для себе? По-третє, безконтрольне виділення бюджетних коштів є живильним середовищем не лише для примітивних зловживань, а і для консервації такої непридатної недемократичної системи влади.
Ось і виходить, що благими намірами вистилається дорога відомо куди. Зараз головний громадський інтерес у тому, що вдасться виторгувати в Москви, чи залишиться газотранспортна система в руках держави, чи її доведеться віддати хоч московським супостатам, хоч європейським. Сама постановка питання в такій формі украй вигідна саме тим олігархам, які й затіяли все це дійство з назвою «боротьба за незалежність країни». Насправді саме тут і собака заритий.
Не варто робити з нашої газотранспортної системи священну корову. Вона такою не є в принципі. Питання потрібно поставити в іншій формі: що вигідно Україні як державі? Урешті-решт, багато держав не мають відповідної інфраструктури і проблем із постачанням газу не відчувають. Річ не в тім, віддавати чи не віддавати, а що ефективніше з урахуванням світових тенденцій на енергетичних ринках. Необхідний скрупульозний професійний аналіз, зважаючи на численні чинники, у тому числі й політичні. І не лише з енергетичної сфери, а й із багатьох інших. Це велика робота із залученням фахівців і вчених різних галузей промисловості й науки, але її потрібно виробити, інакше ми продовжуватимемо боротися з тінями та міфами, які самі й створили.
І якщо буде визначено після демократичних процедур, а квапитися не потрібно, що газотранспортну систему вигідно віддати до приватних рук, то дуже ретельно слід виписати умови такої передачі. Процес має бути прилюдним, дискусійним, щоб не наламати дров. Знову ж таки, приклад Литви. Свого часу вони віддали національну газотранспортну систему «Газпрому». Але умови було виписано так, що тепер, коли умови змінилися, у Литви є підстави повернути її назад. Але не для того, щоб гріти національне самолюбство, а для виконання умов Європейської енергетичної хартії. Литовська газотранспортна система у веденні держави не залишиться, але її передадуть або продадуть ефективнішому господареві. Можна не сумніватися, що умови такої угоди дуже ретельно випишуть, щоб держава й народ не потерпіли. І нічого з Литвою не станеться, лише умови її енергобезпеки поліпшаться. І все це — без криків і надриву, звинувачень у продажу найсвятішого й політичного протистояння з «Газпромом». При цьому стосунки Литви та Росії, як відомо, вельми далекі від добрих і дружніх.
Чому ж у Литви виходить, а Україні кожен такий крок дається дуже важко? Відповідь у тому, що балтійська країна демократична за будь-яких труднощів, а ми — не повною мірою. Литва стане незалежною, а для нас все залишається під питанням. Але країни Балтії позбавлені всіх тих природних багатств, які є в України.
Незалежність для України — не мета, а інструмент. Сам він нічого не вирішує. Усе залежить від того, хто і як ним скористається. Якщо наша країна залишиться в нинішньому стані, то розробка газових родовищ на шельфі Чорного та Азовського морів, будівництво терміналів, зменшення імпорту газу з Росії мало що дасть для більшої частини громадян. Хтось збагатиться, пересунеться на наступний рядок у рейтингу часопису Forbes, а нам що від цього?
Яким парадоксальним це не здасться, але постійні розмови про те, що газотранспортну систему ніколи й нікому не віддадуть, наводить на думку про підготовку протилежної ухвали. Сподіватися на те, що Москва зрозуміє й відступить, не випадає. Чи не вийде, як із Харківськими угодами? Підписали, недовго веселилися, а тепер крадькома сльози ллємо, що продешевили. А як інакше, якщо влада реформувати країну не хоче, лише із задоволенням займається розмовами на цю тему? І чи буде в нас після всього цього справжня енергобезпека? Чекаємо на відповідь!
