Як уже писав «День», зовсім скоро весь демократичний світ відзначатиме двадцяту річницю падіння Берлінської стіни — одного з головних символів холодної війни й «залізної завіси».
У січні 1989 року, коли в Радянському Союзі вже повним ходом йшла перебудова, а в Україні зароджувався «Рух», тодішній лідер Східної Німеччини Еріх Хонеккер заявив, що стіна простоїть іще 100 років. Однак буквально через декілька місяців стіна впала під натиском тисяч жителів НДР.
Ця подія, безумовно, змінила світ і, можливо, стала каталізатором розвалу Радянського Союзу. Буквально через два роки після цієї події Україна й інші республіки СРСР здобули свободу. І ось минуло 20 років. Країни Балтії вже давно в НАТО та ЄС, а ми досі тупцюємо на місці й скаржимося на енергетичну залежність від Росії. Чому так сталося? Чому ми не змогли повною мірою скористатися цією свободою й здійснити прорив? Міркують кандидати в президенти України, які відгукнулись на наше питання. Ми також запрошуємо інших кандидатів взяти участь у дискусії.
Юрій КОСТЕНКО, народний депутат України, лідер УНП:
— Для мене в 1989 році падіння Берлінської стіни стало чітким сигналом, що «радянська стіна» розвалюється. Але я не належу до тих, хто вважає, що українська незалежність впала нам з неба, як манна небесна. Під українською незалежністю лежать багато поколінь українців, які боролися за свою державність. Те, що розвалилася радянська імперія, тільки пришвидшило процес оновлення української державності.
Чи скористалася Україна сповна цим шансом? Звичайно, ні! Якщо порівнювати Україну з балтійськими країнами, які також були в складі Радянського Союзу, то вони сьогодні в Європейському Союзі, а ми — поряд з країнами, які тільки встали на шлях демократичного розвитку, наприклад, Габон, Камбоджа, Намібія, Афганістан. У цьому колі Україна опиналася за рівнем доходів на душу населення, за рівнем економічних свобод і всього іншого.
Чому так відбулося в Україні? Є дві причини. Перша — радянська ментальність української влади, як залишилася незмінною. Бо Акт про незалежність залишився на папері, в Верховній Раді й урядах незалежності не було, бо залишилися ті самі урядовці. І понині це так, особливо на місцях. Отже причина такого стану в Україні — це те, що практично незмінною залишилася постколоніальна влада в Україні. Все, що зробила постколоніальна влада, — це державне майно переклала в свої кишені. Так народилися українські клани.
А друга проблема — це ті горе-реформатори, які попали у владні крісла (це стосується і так званої помаранчевої команди). Вони не розуміли, що таке національна економічна політика. Всю економічну політику звели до відкриття кордонів для іноземної продукції і тим самим посилили економічну кризу й вбили українського виробника.
Але ця ситуація тимчасова, зміни влади й менталітету поступово відбуваються. Я думаю, в межах десяти років Україна вийде на впевнений європейський шлях.
Анатолій ГРИЦЕНКО, народний депутат України:
— Тут не може бути чорно-білого кольору, але те, що ми неефективно розпорядилися цим шансом — це факт. І на 18-му році Незалежності перед нами стоять загрози й виклики, яких не повинне було бути. І з кожним днем за фактом у нас усе менше стає простору для прийняття суверенних ухвал. І в сфері економіки, і в сфері енергетики, і у внутрішніх справах.
Чому так вийшло? Я гадаю, головна принципова причина — це те, що ми дуже захопилися будівництвом держави на шкоду об’єднанню та піднесенню на більш високий рівень суспільства. У нас ще насправді не сформувалося повністю те, що називається громадянським суспільством. Це самоорганізація, контроль над владою, вплив на владу в щоденному режимі, а не лише під час виборів раз на п’ять років...
Чесно кажучи, коли зруйнували Берлінсьу стіну, зізнаюся, у мене не було такої «поросячої радості». Було розуміння того, що один народ, який був штучно роз’єднаний, об’єднається. Було усвідомлення складності цього процесу, який не закінчено й досі. І було тривожне очікування тих наслідків, які позначаться на тій країні, в якій ми на той момент жили — в Радянському Союзі. Зокрема, це торкнулося військових. Їх миттєво викинули з Німеччини на непідготовані військові містечка. Фактично ми пішли звідти, швидше, ніж це було потрібно. Не думаючи про своїх людей, і свою армію.
Олег ТЯГНИБОК, лідер Всеукраїнського об’єднання «Свобода»:
— Я б так категорично не говорив, що саме від розвалу Берлінської стіни Україна отримала незалежність. Незалежність була здобута зусиллями багатьох українців. Я добре пам’ятаю той час, коли народ виходив на мітинги та демонстрації, коли було студентське голодування, здійснювався тиск на владу. В різних державах колишнього Радянського Союзу піднімалися національно-визвольні рухи, і в Україні зокрема. Період 1988 — 1991 років з історичної точки зору може носити назву новітньої національно-визвольної революції. Такі рухи відбувалися по всьому світу, у тій же Польщі, Німеччині, Чехії, Прибалтиці. Україна не була виключенням.
Проте ми не скористалися результатами цієї свободи і здобутої незалежності. Україна, відповідно, не досягла такого розквіту, як інші країни.
На мою думку, головна причина того — у всіх вище перерахованих країнах відбулася люстрація всіх людей, які працювали на ідеологічних посадах в Комуністичній партії або співпрацювали із спецслужбами. Найкращий приклад — Чехія, в якій парламентом було ухвалено закон «Про люстрацію». В цьому законі було чітко прописано, що особи, які підпадали під певні категорії, протягом п’яти років не мають права займати керівні посади в державному управлінні. У всіх трьох балтійських країнах (Естонія, Литва, Латвія) також відбулася люстрація, причому найжорсткіший закон було прийнято в Естонії, а найбільш лояльний — у Литві. І завдяки цьому їхній розвиток як незалежних країн пішов незрівнянно краще, ніж наш. В Україні, Білорусі та Молдові не було прийнято такого закону.
Національно-демократичні сили за часів становлення української незалежності могли не лише провести люстрацію, а й змінити систему влади (форму правління, державного устрою), запровадити реформу судової системи. Проте цього не було зроблено. Причина в тому, що тодішні націонал-демократи боялися люстрації, оскільки більшість із них через це могла потерпнути. Крім того, вони почали співпрацювати з владою — спочатку з Кравчуком, а потім із Кучмою.
Ці ж люди цілком задовольнялися дрібними посадами, а стратегічні ділянки держави, такі як енергетичний комплекс, приватизація, керівництво сільським господарством, залишалися в руках тих самих колишніх радянських функціонерів, які просто вчасно «перефарбувалися».
