Нещодавно з півдня знову прийшла показова новина: в Одесі, яка нестримно перетворюється на форпост «російсько-радянського світу» й центр москвофільського федералізму, націонал-патріотичні сили завдали ідеологічного контрудару: місцеві відділення Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, товариства «Просвіта» та ВО «Свобода» організували виставку «Антирадянський рух опору в Україні та Литві в 1917—1962 роках».
Хід непоганий: Литва — іноземна держава, член ЄС і НАТО, й тому розгромити виставку чи зробити її об’єктом провокацій у радикальних прибічників тієї ж партії «Родина» не вийде. Їм залишається лише паплюжити «тріумф нацистів на одеській землі» на сторінках і екранах власних ЗМІ. Саме відкриття виставки спонукало до роздумів з декількох питань. Головне з яких — чи зможемо ми знайти прийнятну модель національної ідентичності? Адже в тій же Прибалтиці з історичною правдою не все так гладко.
Чесно кажучи, будь-які спроби інтелігентного, об’єктивного подання історичних фактів із таких гранично заполітизованих питань, як діяльність визвольного руху проти радянської влади (та й з усіх подібних питань), на територіях українського південного сходу нагадують героїчну, але обмежену в засобах і методах, боротьбу в тилу ворога. Бо якщо в цих регіонах намагатися донести свою правду через гуманітарні акції, то у відповідь можна отримати підпал, розгром, удар залізною палицею чи ножем у серце. У тій же південній столиці України, де нині розкошують прибічники «Родины» Ігоря Маркова з його іміджем «простого й правильного хлопця з околиці», пропагувати ідеї з українсько-патріотичним колоритом просто фізично небезпечно.
Взагалі, Одеса зараз оновлює, на жаль, свій колись вельми чорносотенний імідж. Сто років тому, на початку ХХ століття, в стінах її університету, прямо в аудиторії, чорносотенці, бувало, вбивали студентів, які ліберальничали, звинувачуючи їх у підриві монархічного ладу і в тій самій західній «заразі». Тільки «зараза» тоді була лівої спрямованості. Звичайно, можна сказати, що доблесні борці за православ’я, самодержавство і народність щиро боролися проти революційних віянь, але понад усе розправи ці нагадували одвічне прагнення заохочуваного владою хама дати у фізіономію «очкарикові-нігілістові», який, безперечно, від великої письменності замишляє зло на царя-батюшку та віру православну.
Нині лише змінилися назви певних понять, за які можна потрапити «під роздачу», але сутність справи не змінилася. Нинішні борці за російську ідею, слов’янське братерство та радянське минуле борються з «бандерівсько-фашистською заразою», «помаранчевою спадщиною» і все тим же «гнилим і підступним» Заходом. Радянська символіка тієї ж «Родины», так само як і розпорядження одеської міськради вивішувати на День перемоги радянські прапори, — це ще й пряма змичка з більшовизмом. Тобто радянська спадщина новоявленими патріотами-русофілами не піддається навіть мінімальній ревізії, як це роблять Президент і Партія регіонів. До того ж Партії регіонів слід було б замислитися про свій імідж в Одесі, оскільки виникає відчуття, що містом керують представники не Партії регіонів, а Комуністичної партії України. На тлі спадаючого рейтингу партії влади, зважаючи на економічні проблеми, що тривають, навряд чи радянська символіка припинить таку тенденцію. Якраз навпаки!
Новим радикалам дано карт-бланш на копіювання нинішньої моделі російської ідеології, в якій наявна чудова суміш православ’я та комунізму, хреста та п’ятикутної зірки, радянської ностальгії та «білого міфу». Тобто ідеології, скроєної для населення Росії як ерзац минулих великодержавних міфів. В Одесі, та й повсюдно на південному сході, крайні федералісти тепер копіюють цю суміш без усякої поправки на те, що діють на території іншої держави. З їхнього погляду, кордону між двома державами немає, та й держава Україна існує через непорозуміння. Є прикра помилка історії, яку настав час виправляти найрадикальнішими методами. І при мовчазній згоді чи неявній підтримці місцевої влади.
Хоча та ж партія «Родина» звинувачує якраз владу в потуранні «пропаганди нацизму» у вигляді відкриття тієї ж виставки про антирадянський опір. Мовляв, офіційно ні міськрада, ні обласні структури Одещини щодо цієї теми нічого не сказали. Правильно, і не скажуть. Перш за все через те, що виставку організовано спільно з Литвою. Зробити певну засуджуючу заяву — викликати непотрібний дипломатичний скандал. Але крім цього, окремого за сутністю, пояснення, є й інше: влада свідомо дистанціюється від нею ж плеканих крайніх сил і течій, даючи їм простір для діяльності та пропаганди, а сама виступає в ролі миротворця, серединної сили, охоронця порядку. По-третє, місцева влада завжди «колебается» разом із лінією партії. Ось чому в тій же Одесі одночасно з радянськими прапорами на 9 Травня і перейменуванням вулиць, названих на честь націонал-патріотичних діячів (Івана та Юрія Лип), місцева ДАІ показово переходить на українську мову й відкриваються виставки на честь УПА. Як нам офіційно пояснюють: ініціативи з прапорами та перейменуванням — справа територіальної громади (а на місцях у нас, як відомо, й пам’ятник вождеві всіх народів можуть спорудити), а ось мова для працівників міліції — прояв державної політики. І заперечити формально нічого.
Ось і народжується в думці ярих прибічників возз’єднання в «єдиному і могутньому» думка, що нинішня влада для Одеси і всього південного сходу є таким самим злісним «українізатором», як і Ющенко, хіба що більш помірним. Особливо після показового пасажу Віктора Януковича про необхідність вивчення української мови. Все було продумано — і питання, задане саме з Одеси, і подальше посилання Президента на брак голосів у Верховній Раді. Адже як подовжувати повноваження, так знайшлася конституційна більшість, і навіть голова «Просвіти» Павло Мовчан якось абсолютно випадково, перебуваючи в лікарні, проголосував за це своєю карткою. До речі, незадовго до цього уряд Азарова заклав до бюджету на 2011 рік гроші на фінансування «Просвіти». Ось і виходить, що звинувачення з боку «Родины» та інших «Русских блоков» і ПСПУ про «подвійну мораль» регіоналів падають на підготовлений ѓрунт. Радикальна молодь південного сходу, яка частенько перебуває на межі кримінального світу, починає приходити до цих пропагандистів боротьби з «бандерівщиною» й «західним розкладанням». Тобто, починає спостерігатися процес, аналогічний російському, де місцеві шовіністи дуже сильно асоційовані з кримінальними угрупуваннями. У нас досі такого ще не було. Тепер намічається. Причому саме з боку «ліво-російських» радикалів.
У Росії, щоправда, місцеві націонал-патріоти набагато більш заклопотані не боротьбою з фашизмом, бо самі використовують цілком профашистську символіку, а боротьбою якраз із засиллям кавказців та інших інородців. Але і «діти гір» там дійсно створюють проблеми, які свідомо не розв’язує держава. В Україні проблема національно та релігійно чужих меншин настільки гостро не стоїть. У нас для проросійських радикалів визначений інший ворог, суто політичний, — це український патріот. Не націоналіст навіть, а саме патріот — будь-хто, хто помічений, образно кажучи, в симпатіях до вишиванки. І навіть просто в пошані до чогось українського і до держави, в якій він живе. Тобто є лояльним громадянином України, що не відчуває шлункових кольок при звуках української мови або при вигляді української символіки. Навіть цей лояльний громадянин у Одесі — недруг. Звідси, від прагнення постійно підігрівати себе і своїх прибічників пропагандою найнижчого штибу, — і біснування одеського «світила» журналістики Анатолія Кваснюка на належному голові партії «Родина» каналі АТВ, і вправи подібних «пропагандистів» у Криму, і всі ці радикальні заяви одесько-кримсько-донецьких захисників «слов’янських цінностей».
Узяти, наприклад, нещодавнє опитування, яке проводив на одеському телебаченні пан Кваснюк у відповідь на намальовану свастику на спині місцевого пам’ятника Пушкіну. Ведучий вирішив запитати — хто ж здійснив цей акт вандалізму, і запропонував три варіанти відповіді — «бандерівські виродки», «дикуни» і «хохлопітеки». Акт вандалізму, дійсно, має бути розслідуваний і винні, хто б це не був, мають бути покарані. Для цього існують відповідні органи. Але це не привід для подібних опитувань. Вони розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Тут виникає лише одне запитання — куди дивиться влада, зокрема прокуратура? На жаль, політики свідомо удобрюють ѓрунт взаємного розколу країни, хоча загалом говорять про прагнення об’єднати Україну. Історія служить для них лише прикриттям каламутної та небезпечної метушні в нинішній політичній реальності.
Спроби протиставити всьому цьому виключно «світло освіти», без жорсткої реакції державних органів, виглядають не лише наївними, але й небезпечними для самих організаторів. Добре, що одеську виставку вдалося провести під іноземним «прикриттям». Але як бути в інших випадках? Приставити по «свободівцю» до кожного пам’ятника Голодомору? Зустрічні ходи тягнибоківців на південному сході, які неминуче закінчаться бійками з «марковцями», «соболевцями» та іншими, — це якраз те, чого бракує для завершення легенди про «наступ помаранчевих фашистів» при потуранні ПР на «щиро вірні братерській єдності з Росією» регіони.
Україна продовжує бути затятим полем битви політичних символів. «Свободі» потрібно організувати свої виставки й ходи якнайдалі на півдні і сході — в Одесі чи Луганську, «Русскому единству» — пройтися Львовом саме 9 травня. Це прагнення «помітити територію» наразі виглядає нарочито і навіть смішно, але з кожним місяцем, і особливо з наближенням виборів, ситуація загострюватиметься.
Звичайно, добре наводити для прикладу Литву та інші прибалтійські країни, як приклад і зразок остаточного розриву з комуністичними ідеологемами. Але приклад не зовсім коректний: у цих країнах існує явне домінування націєтворчого населення, немає чинника УПЦ МП і немає розколу з приводу політичного курсу цих країн. Прибалтика завжди була частиною західного світу і культури, і свідомий курс на повернення до європейської сім’ї народів не відкидався там навіть російськомовною меншиною — за винятком невеликих радикальних груп, які фінансувалися з Москви. Занадто тяжіє над прибалтійськими державами Росія, щоб усередині цих країн обговорювалася будь-яка інша альтернатива, окрім повернення до лона західного світу. Тому й тотальна героїзація, наприклад, литовських «лісових братів» стала лише одним із наслідків чіткого та усвідомленого вибору більшості литовського суспільства.
При цьому слід визнати, що ця героїзація була політичним актом. Вона не враховувала той очевидний факт, що всяка партизанська війна має риси громадянської. Щодо тих же «лісових братів» російські довідкові видання та історичні праці повторюють одну й ту ж цифру: 23 з 25 тисяч загиблих у ході партизанського опору були литовцями. Цифри ці пішли з даних, опублікованих 1991 року в часописах «Родина» та «Известия ЦК КПСС». Нагадаємо, 1991 рік — це час відокремлення Прибалтики від СРСР і агонії Союзу. Тому не дуже віриться в об’єктивність цих «раптом» оприлюднених комуністами цифр.
З іншого боку, за кожним із сотень випадків нападів «лісових братів» у наш час розгляд справ не проводився. Виродження партизанів у кримінальні банди, особливо на останньому етапі їхньої діяльності, також мало місце, але цього зараз вирішили не враховувати — мабуть через те, що радянська пропаганда спочатку іменувала всіх резистантів «бандитами». А випадки суто особистої помсти, замаскованої під боротьбу за високі ідеали? У громадянській війні тих, хто має рацію — нема. Інша річ — який критерій, за яким можна об’єктивно розглянути правоту сторін у подібній війні? Припустімо, нквсівці, міліціонери, стукачі та навіть увесь радянський актив можуть трактуватися як члени окупаційної адміністрації, карателі та їхні посіпаки. Але як бути із заляканими селянами, які просто хотіли вижити, вступивши до того ж колгоспу? Як пояснити загибель цілих родин? У прибалтійському суспільстві досі ведуться дискусії з цього приводу, попри героїзацію партизанів і засудження старих чекістів, які колись знищували повстанців.
І тому оголошення абсолютно всіх литовських партизанів героями — це акція, яку проведено переможцями при черговій зміні історичної парадигми. Історію пишуть звитяжці. У радянській громадянській війні героями були лише червоні. У Іспанії часів Франко героями були лише прибічники каудильйо.
В Україні встановити істину ще складніше. Об’єктивний погляд на історію повстанського руху, який носив і в нас усі риси громадянської війни, та ще й міжнаціональної ворожнечі (маються на увазі волинські події) виявився незапитаним навіть за Ющенка. Тепер же відновити істину тим більше ніхто не збирається. Місце істини знову зайняте кліше, навіженими та символікою. Мало того, ці гасла та символи починають обростати цілком реальним ядром м’язистих прибічників. «Рвонути» може в будь-який момент. Досить сигналу від «кураторів» із Києва чи Москви.
І навіть думати побоюєшся, що може розпочатися після подібного сигналу. Насильство дуже важко тримати під контролем, якщо до цього роками культивувати агресивну міфологію і культ виняткової правоти. Колись Червона армія і УПА, «лісові брати» і НКВС йшли один на одного саме з аналогічним відчуттям. Нині влада в Україні робить усе для радикалізації груп на обох флангах ідеологічного спектру. Ведучи тим самим країну до дуже небезпечної межі.
