Великий фізик, що зумів пояснити феномен «баріонної асиметрії» — одну з головних загадок Всесвіту, автор ряду сміливих космологічних гіпотез, які досі не втратили наукової актуальності? Навряд чи. Для цього потрібно мати хоч якесь уявлення про сучасну фізику, а вона нині немодна.
Видатний інженер, що сконструював радянську водневу бомбу? Це ближче до істини. На телебаченні, звідки сучасна людина в основному отримує інформацію, академіка Сахарова найчастіше згадують саме як «батька радянської термоядерної бомби». (Зараз серйозну конкуренцію телебаченню складає інтернет; до речі, чи багато відвідувачів мережі знають, що Сахаров був ще і блискучим футурологом, що передбачив появу інтернету?)
Послідовний борець із військовою загрозою, людина, чиї пропозиції лягли в основу Московського договору 1963 року про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах? Здається, про роль Сахарова в підготовці Договору немає жодних опублікованих джерел, окрім спогадів самого Андрія Дмитровича; але чи багато хто прочитав ці спогади?
Видатний критик радянської системи, найславетніший дисидент 1970-х, що постійно й наполегливо виступав за звільнення політичних в’язнів у СРСР і в усьому світі? Політичний діяч, організатор і один з лідерів першої з 1918 року парламентської опозиції в історії СРСР? Гадаю, якесь смутне уявлення про все це широкий загал все ж має. Навіть у більшості шкільних підручників 1990-х про громадську діяльність Сахарова побіжно, але говорилося. А ті, кому зараз за сорок і більше, своїми очима бачили академіка на трибуні З’їзду народних депутатів.
Ось про якого Сахарова не пам’ятає майже ніхто — це про творця нової суспільної філософії, мислителя, що намагався сформулювати відповіді на глобальні виклики часу і вказати людству на можливі виходи з глухих кутів. Зовсім не пам’ятають про Сахарова-есеїста, автора «Роздумів про поступ, мирне співіснування та інтелектуальну свободу», «Світу через півстоліття», «Тривоги й надії». Не прочитана й не почута ні у нас, ні за кордоном нобелівська лекція Сахарова «Світ, поступ, права людини». Не стала предметом широкої міжнародної дискусії двадцятирічна сахаровська проповідь, сенс якої можна висловити однією фразою: «Щоб вижити, людство має здолати свою роз’єднаність».
Але в цьому немає нічого дивного. У сьогоднішньому світі паладини Розуму не шануються. І справа зовсім не лише в тому, що в Росії відроджуються радянські суспільні стереотипи, що країна живе під гаслом «Назад, до СРСР!», що значна частина населення сумує не за Сахаровим, а за Сталіним. Це теж міф. Країна рветься не до соціалізму, а до гламуру , що переміг, — останньої стадії комунізму. Образи минулого теж мають відповідати загальному гламурному ідеалу. Ані Путін, ані Сталін тут ні при чому. Країна сумує не за Сталіним — вона сумує за «Сталін.Live».
Це не питання того чи іншого розуміння вітчизняної історії, це відмова від історичного буття взагалі — заради життя поза історією, у просторі міфологізованої, ірраціональної, містичної за своєю суттю свідомості. Боюся, це не лише російська, але й загальна тенденція.
Пам’ять про Сахарова не стала частиною національного міфу — ось що хочуть сказати ті, хто стверджує, що Андрія Дмитровича «забули». Але ця пам’ять і не могла вписатися в жодну міфологію, бо Сахаров був, імовірно, останнім великим раціоналістом ХХ століття, і дуже можливо, що його суспільній філософії судилося стати останнім рубежем оборони людства проти наступу нового середньовіччя.
Отже не варто хвилюватися завчасно.
