Приводів відкрито говорити та думати про нинішню ситуацію в країні у нас тепер більше ніж достатньо, але поштовхом написати в «День» для мене стала стаття Брюса Джексона «Післяреволюційне розчарування». Вона зачепила головне: глибинні причини нашого з вами сьогоднішнього самопочуття, приховані не стільки в таємних і явних помилках влади, скільки в суспільній самосвідомості та національному характері. І якщо ми хочемо змінити країну, то нарівні з політико-економічною моделлю доведеться змінювати щось в і образі, і в ментальності нації.
ПРО РОЗЧАРУВАННЯ
По-перше, про нього попереджали. Ще в січні в деяких ЗМІ обговорювали один із можливих наслідків революційної ейфорії, неминучий у випадку, якщо очікування мас незабаром не виправдаються: крах надій, невіра та загроза депресії суспільства як гірший варіант. На виявлення синдромів відводили десь півроку, на початок осені мали зійтися воєдино всі політичні, економічні та психологічні показники нашого стану.
Тривогу могли вселити весняні соціологічні опитування, згідно з результатами яких громадяни не тільки демонструють високу довіру владі, але й перекладають на неї значну частину відповідальності за рівень власного життя. Як правило, це ознака інфантильності та сигнал про подальшу можливу кризу.
Це в індивідуальній психології, а що в національній? Згодна з паном Джексоном, Україна справді володіє приголомшливою здатністю розчаровуватися в самій собі, і причин для розчарування в нас доволі. Згодна також із тим, що ще більше в нас причин для того, щоб пишатися своєю країною. Але хто нам про них нагадає? Адже це просто необхідно, щоб кожен ніс у собі «символ віри» у свою націю, який не можуть зруйнувати один-два корупційні скандали. Віра в себе на будь- якому рівні — індивідуальному та національному — формується на основі успішного досвіду в минулому, і саме цей досвід треба берегти та згадувати про нього щоразу, коли робиш новий крок.
За статистикою, 80% повідомлень у ЗМІ носять відверто негативний характер: катастрофи, скандали, кризи. Це обґрунтовано психологічно: саме «страхіття» привертають більше уваги та сприяють зростанню рівня продажу видання. Звичайний прийом «жовтої» преси, що зовсім не означає, наче аналітика та критика в солідних ЗМІ переслідує ті ж цілі. У більшості з нас стоять фільтри на негатив, тому всі найжахливіші скандали при владі не можуть надовго вивести із зони комфорту, позбавити сну й апетиту. Але рівень виданого негатива давно зашкалює, в повітрі пахне тривогою та невпевненістю, що, без сумніву, впливає на емоційне самопочуття суспільства.
Десь у 2000 році, займаючись проблемою українського національного характеру, я перестала читати дослідження вітчизняних політологів та істориків на цю тему: хай яке візьми, вони абсолютно чітко доводили, що на кінець ХХ — початок ХХI століття український народ так і не оформився в повноцінну націю, і в найближчі десятиріччя це навряд чи відбудеться. Сперечатися з наукою, озброєною передовою методологією, складно, особливо якщо «клінічна картина» підтверджує теорію. Але здоровий національний організм повинен чинити опір такому вироку! Або ж, усвідомивши величину кризи, починати самолікування. Ось і пан Брюс Джексон радить: «Україна повинна зробити рішучий крок до лікування своїх ран, інакше у своєму розчаруванні вона перетвориться на черговий могильний камінь у «безкрайній тундрі диктатури російської історії»…
ПРО ТЕРАПІЮ
Діагноз — не вирок, це перший крок на шляху до видужання національного організму, якому нікуди діватися з європейської та світової арени. Якщо йдеться про «глибоко вкорінені психологічні проблеми», то й вирішувати їх треба за допомогою психології. До речі, хай це і дивно, більше індивідуальної, аніж психології мас.
«Погляд із Вашингтона» нагадав нам, що проблеми корупції і контробвинувачення у провокації притаманні всім європейським демократіям. Можливо, розробити цивілізовані механізми боротьби з корупцією та контрабандою можна без національної істерії з цього приводу…
Запаси невпевненості в собі поповнюють в Україні всі неліниві. Не останню роль у цьому, на мою думку, відіграє стара, ще радянська, звичка викорінювати всі недуги шляхом самокритики: можна подумати, що тільки одне усвідомлення своєї віддаленості від ідеалу (розвинених європейських держав) робить нас до цього ідеалу ближчими. Насправді ще К. Г. Юнг писав про те, як легко «отруює самокритика вишукане добро наївності, той дар, який такий необхідний кожній творчій людині», і що людина повинна заборонити критиці позбавляти її власної можливості формування. Це ж стосується і націй. Хороше знання себе та самоповага — основа психічної гармонії й упевненості в собі сьогодні, старт до успішного завтра.
До речі, на рівні індивідуальної психіки в більшості наших громадян усе не так запущено. В Україні сформувалися самостійні, самодостатні й успішні люди, які живуть і працюють за світовими стандартами. Йдеться не стільки про молодь — покоління 20—25 літніх якраз щене прийняло керма правління країною, — скільки про зрілих людей, які створили та провели через економічний хаос власні бізнеси, досягли успішних результатів на обраному ними терні і сьогодні готові брати участь у змінах на рівні країни. Більшість із них — люди з розвиненою національною свідомістю, вони непогано знають світ і готові зробити все, щоб почуватися в цьому світі представником сильної нації.
Для таких людей післяреволюційне розчарування не обернулося катастрофою, а стало підтвердженням очевидного правила: покладатися варто тільки на себе. Треба, щоб ця очевидність стала частиною національної свідомості в такій самій мірі, як і індивідуальної. І такі ідеї вже витають у повітрі, втілюючись у понятті успіху, зокрема особистого успіху як запоруки успіху своєї країни. Ці ідеї лягли в основу програми Всеукраїнського суспільного об’єднання «Успішна Україна», що прагне підтримувати успішні почини в усіх сферах життя.
Успіх передбачає цілковиту відповідальність за свою долю, вселяє впевненість у власних силах. Прагнення до успіху здатне позбавити нас безлічі комплексів, як індивідуальних, так і національних. Покладаючись на себе, успішна людина у відносинах із державою проявляє зацікавленість, небайдужість і прагне контролювати дотримання владою взятих нею на себе зобов’язань. Головне, що повинна зробити влада, — це запустити «механізм успіху»: забезпечити права приватної власності й умови для цивілізованого ринку. Такий механізм створить передумови для самореалізації активних громадян і буде запорукою соціальної справедливості в нашій країні.
Українцям треба «по краплі видавлювати з себе раба», поставивши в основу життєвої позиції власну гідність, а не образ жертви, обдуреної в кращих сподіваннях. Тільки так можна зростати професіонально, відкривати власний бізнес і досягати поставлених цілей. Усе це можливо, якщо нація об’єднається в прагненні до успіху, як об’єдналися після Другої світової війни німці, японці, зумівши за десятиліття перетворити свої зруйновані країни у взірці світової економіки. Коло, яке зробила громадська думка за рік, від зневіри до ейфорії і назад — до розуміння того, що твоя доля в твоїх руках, свідчить про правильність вибору категорії успіху як основи особистісного й національного розвитку.
І не треба думати, що все це зі сфери фантастики, а наше завдання — розгрібати завали невирішених проблем. Іноді корисно забувати про проблеми та бачити перед собою мету. Дуже важливо, щоб суспільство могло звернутися до позитива, який у нас, безсумнівно, є. Так, у нас ще дуже велика залежність суспільного життя від ритмів державної машини — виборів, відставок і призначень. Багато в чому це викликане старим, із радянських часів успадкованим характером відносин між суспільством і державою, особистістю й державою. Тоді держава декларувала «турботу» про всіх без винятку, а насправді позбавляла дорослих і самостійних людей права на ризик, на помилку, на вибір. Безкінечна опіка не сприяє самостійності, а в нинішніх правових й економічних умовах обертається несвободою і тотальним контролем над особистістю, яка втрачає ініціативу в справі будівництва власного життя. Тоді як відповідальна за свою долю людина вимагає від держави одного: «Не нашкодь!»
Але, схоже, і тут ситуація змінюється. Нещодавні скандали не спричинили кризи в суспільстві, лише кризу влади. Не всі вітчизняні ЗМІ це помітили, та й то якось побіжно. Що має пояснення: в нас же немає сильного інституту суспільних ЗМІ, багато провідних розділені між великим капіталом, і розпочата боротьба за них на передвиборний час. Де вже таким засобам інформації, орієнтованим на дії влади, від яких залежить доля їхніх власників, помітити настрій суспільства, що усе- таки йде на крок попереду.
Ось де достойне завдання для журналістів: уловити ці настрої та виразити їх у громадську думку, що впливатиме на державу, а не цікавитиметься, злорадітиме чи печалитиметься про його чергові промахи. Хотілося б бачити у дзеркалі громадської думки не тільки рани нашої країни, а й образ України, якою вона має право і прагне бути, — сильною, багатою, успішною європейською країною.
