Відразу після президентських виборів в одній із своїх публікацій автор привертав увагу до об’єктивних складностей виходу суспільства з фази революційного розвитку, його переведенням у русло конструктивних перетворень. Свого часу вирішити це питання не змогла лютнева 1917 р. революція в Росії, яка переросла в жовтневий більшовицький переворот, а останній — у Громадянську війну й далі — у знищення кулацтва як класу, технічної та творчої інтелігенції тощо. Можливо, ця аналогія й не є вдалою, однак оприлюднена минулого тижня одним із ідеологів Майдану, нині вже екс-віце-прем’єром, позиція з приводу того, що попереду нас чекає «торнадо другої фази революції», не може залишатися поза увагою. Це особливо небезпечно для економіки, де в діяльності уряду принцип революційної діяльності залишався до достатнього часу визначальним. Відбувався процес відтворення до болю знайомої нам збанкрутілої більшовицької ідеології «першості політики над економікою». Логіка економічного раціоналізму в її макроекономічному вимірі підмінялась саме цією ідеологією.
ЗАГРОЗИ СТАГНАЦІЇ
Усе розпочиналося з достатньо логічного: обіцяне на Майдані людям має бути реалізоване. Звідси й реальні кроки до необільшовизму — відновлення державного патерналізму, як і неодмінна передумова цього — одержавлення відтворювального процесу, системний (на всіх функціональних рівнях) перерозподіл власності. «Те, що дає прибуток, має належати народу», — і цей добре знайомий бренд тих, хто колись штурмував буржуазні бастіони, став чи не найбільш вживаним у публічній лексиці можновладців. Якщо до цього додати майже одноголосне схваленням парламентом найбільш суперечливого за всі роки незалежності бюджету- 2005, то все це у своїй сукупності не залишало сумнівів щодо системної революціонізації економічної політики. Тоді я називав це «дитячою хворобою лівизни в економічній політиці». Однак із часом стала очевидною помилковість цього визначення. Хвороба, про яку йдеться, виявилася далеко не дитячою; вона почала набувати хронічних ознак.
Зрозуміло, що ще не зміцніла українська економіка — економіка, що не набула достатнього імунітету, не могла боляче не реагувати на ці явища. Коли всього за сім місяців темпи зростання ВВП падають у 3,6 рази й у такій же пропорції (у 3,8 рази) — темпи інвестицій і за цей же час доходи населення збільшуються на 26,8%, то у будь-якої політично незаангажованої людини не можуть не виникати сумніви щодо природності таких ситуацій. Політика випереджаючого зростання реальних доходів здійснювалася і раніше. Проте якщо впродовж останніх років динаміка доходів населення перевищувала темпи зростання ВВП у півтора-два рази, то цього року — більш ніж у 7,2 рази (3,7% — зростання ВВП і 26,8% — доходів). Навряд чи існують подібні аналоги у світовій практиці. В. Путін пообіцяв підвищити (впродовж трьох років) зарплату працівникам бюджетної сфери на 150%, ми ж — на 157% впродовж одного року. Саме таке зростання було передбачено бюджетом-2005. Логіка психології необільшовизму утверджувалася на цій основі.
Наслідки очевидні: щонайперше — почав зростати рівень державного споживання. Якщо в 2004 р. доходи зведеного бюджету становили 26,3% від ВВП, то у I півріччі цього року — 33,7%, а з урахуванням стягнень до Пенсійного фонду — майже 50%. Нікого не турбувало те, що такий рівень одержавлення фінансів суттєво зменшує потенціал нагромадження, а відтак і перспективи так необхідного нам прискореного економічного зростання. Як і те, що це водночас і основа, не послаблення, а навпаки — посилення бюрократизації суспільства, його корумпованості, руху не до демократичного громадянського суспільства, а у протилежному напрямі. Чому нехтувалися ці азбучні істини?
Ми звикли користуватися річними статистичними порівняннями, однак на Заході економічна ситуація оцінюється насамперед за квартальними індикаторами. Ось дані за три останні місяці: в червні порівняно з відповідним місяцем минулого року виробництво промислової продукції скоротилося на 0,9%, у липні — на 2,4%, у серпні — невеличке зростання на 0,9%. Економістам добре відомою є й така обставина: найбільш достовірною в оцінці економічної ситуації є динаміка вантажообороту та фізичного обсягу оптового товарообороту. Ми про ці параметри майже ніколи не згадуємо. Однак і вони засвідчують аналогічну тенденцію: за сім місяців вантажооборот упав на 2,6%, а оптовий товарооборот — на 7,3%. Якщо додати до цього скорочення за цей же період на 8,1% обсягів будівництва, а також чи не найнебезпечніше — більш ніж триразове перевищення темпів зростання імпорту товарів над їх експортом (останні шість років ми мали зворотну тенденцію), то загальна картина небезпечної економічної стагнації, в деструктивну фазу якої «сповзає» українська економіка, стає достатньо виразною. До цього постійно привертають увагу й авторитетні зарубіжні експерти. Не думаю, що цього не розуміє Президент України, а відтак переконаний, що в мотиваціях відставки уряду присутній і цей момент.
На яких ідеологічних засадах має розбудовуватися нова економічна політика? Яким може стати український НЕП? Вважаю ці питання чи не найактуальнішими: ми не повинні знову наступити на попередні граблі — урядова команда має обов’язково стати командою однодумців, ця позиція має бути визначальною при її формуванні. Потрібно зрозуміти значимість цих акцентів: перехідна економіка, як не яка інша, утримує в собі можливості неоднозначних (у багатьох аспектах — навіть протилежних за своїм змістом) парадигм. Звісно, що всі ми за те, щоб до уряду прийшли професіонали, однак це мають бути фахівці з адекватними світоглядними позиціями. Потрібно зрозуміти, що серед іншого причинами розбалансованості уряду Ю. Тимошенко була й ця не мало значуща обставина. Цю недоречність потрібно упередити.
СОЦІАЛЬНІ ПРІОРИТЕТИ
Насамперед слід визначитися в питаннях, що стосуються принципів соціальної політики, шляхів розбудови в Україні соціальної держави. Як зазначалося вище, найбільші суперечливості попереднього періоду крилися у спробах влади підмінити єдино можливу для перехідного суспільства політику жорсткого прагматизму політикою «соціальна держава вже сьогодні». Звідси акценти на реалізацію моделі соціально- ринкової економіки. Зрозуміла публічна привабливість такої позиції. Однак остання — феномен зрілої конкурентоспроможної економічної системи. Це водночас і, як мінімум, 18—20 тис. дол. ВВП на одну особу (ми ж маємо за паритетом купівельної спроможності лише 6,6 тис.). Звідси основні акценти — нам потрібні високі (як мінімум, 6—7% на рік) темпи зростання, якнайшвидше завершити формування ринкових механізмів, конкуренції і саморозвитку, утвердити те, що М. Вебер називав «духом капіталізму». Це поняття видатний західний учений пов’язував із «нагромадженням капіталу шляхом примусу до аскетичної ощадливості» та «раціональним із економічного погляду способом життя».
Свого часу автор писав про політику відкладеного лібералізму. Лівий парламент блокував будь-які кроки в цьому напрямку. Нині настав час активізації ліберальних реформ. Це не лише основа реального прогресу в економіці, а водночас — логічний фундамент євроінтеграційного курсу, розбудови Європи у власному домі. Здається, що політичний тандем В. Ющенко — Ю. Єхануров (за активної підтримки парламенту) може стати потужним чинником принципового повороту саме в цьому напрямку. Логічною базою такого повороту має стати зміна акцентів у соціальній політиці — відмова від моделі «State Welfare» — соціально відповідальної держави (у нас поки що не створено об’єктивних передумов її реалізації), до базового ліберального постулату — утвердження суспільства рівних можливостей . У практичному плані це означає якнайшвидше завершення ринкової трансформації соціальної сфери, поглиблення ринкового типу відтворення робочої сили, розширення на цій основі верстви економічно активних і матеріально забезпечених людей, вільних від утриманських настроїв, свідомих особистої відповідальності за власну долю й водночас здатних слугувати локомотивом економічного прогресу. Забезпечити надійну соціальну стійкість суспільства й водночас довіру до влади та держави можливо лише таким чином.
У зв’язку з цим слід розуміти, що проблема бідності, яку Президент України визначив як номер один, не має шляхів безпосереднього вирішення. На небезпеку політики форсованого подолання бідності через механізми штучного перерозподілу національного доходу, як до цього прагнув попередній уряд, свого часу звертав увагу нобелівський лауреат Ф. Гаєк. Бідність долається, наголошував він, через політику не перерозподілу, а нарощування конкурентоспроможності економіки та національного багатства, зміцнення на цій основі позицій середнього класу. Далеко не однозначною є й проблема зменшення безробіття, рівень якого становить в Україні 9,1% (2004 р.). Це вдвічі менше, ніж у Польщі та деяких інших країнах Центральної Європи. У зв’язку з цим існує дилема співвідношення рівня зайнятості на виробництві з рівнем оплати праці, зростанням її кваліфікації й інтенсивності, мотиваційними механізмами. Цю дилему не могла розв’язати радянська економіка. Нині й у цьому питанні ми намагаємося вдатися до політики небезпечного реверсу.
Загалом новий уряд ніколи не зможе зробити реальних кроків уперед у реалізації назрілих завдань соціальної політики, якщо не перейметься тим, що соціальність у ринковій економіці не має нічого спільного з відтворенням, як про це йшлося вище, небезпечних патерналістських устремлінь. Соціальна справедливість, яку ми маємо гарантувати своїм громадянам, повинна розглядатися дещо в іншому контексті. Така справедливість передбачає рівність шансів на старті, однак це зовсім не означає рівність кінцевих результатів. Потрібно не елімінувати, а навпаки — підтримувати принцип змагальності не лише у сфері економічних, а й соціальних відносин. Змагальність — це невід’ємна складова свободи, під гаслами якої гуртувалися учасники Майдану. Вона дає суспільству можливість з’ясовувати, хто є дієвішим у вирішенні того чи іншого завдання; вона, нарешті, змушує людину максимально мобілізувати свої сили, здібності й творчу енергію, аби бути серед перших. Ущемлення принципу змагальності є прямим обмеженням свободи особистості, її вільного розвитку. Що стосується благодійності держави, її соціальної опіки, то відповідним об’єктом мають бути лише недієздатні верстви населення, які не мають можливості самостійно забезпечити для себе прожитковий мінімум. Середні й заможні верстви мають автоматично позбавлятися відповідної підтримки. Для них має діяти принцип максимальної відповідальності насамперед за самого себе і за суспільство загалом.
ЗМІЦНЮВАТИ ПОЗИЦІЇ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ
Іншою органічно пов’язаною з цим основою ліберального повороту має стати відновлення довіри до інституту приватної власності, яка по праву вважається фундаментом сучасної цивілізації, свободи особистості й демократичного розвитку. Здавалося, що ця позиція добре усвідомлюється й нашими можновладцями, які в більшості своїй прийшли до влади через ворота бізнесу, з його високого благословення. Однак трапилося непередбачуване: під покровом революційної риторики в країні набули масштабності (нині багато в чому вже неконтрольовані) фронтальні наступи не лише на конкретних власників, а й у дійсності на інститут приватної власності загалом. Відповідні дії торкаються не тільки способів привласнення, а й механізмів володіння та вільного використання матеріальних та духовних цінностей, що знаходяться в розпорядженні особи. Це й реанімація елементів директивного ціноутворення, груба маніпуляція податковим законодавством, валютним курсом та корпоративними правами, системні порушення державою укладених із бізнесом угод, безпідставна реанімація державної власності, як і спроби одержавлення сфери фінансів та обігу, а також багато іншого.
На це не можна закривати очі. Треба усвідомлювати не лише економічні, а й політичні наслідки процесів, що відбуваються, — підриваються загальні основи підприємництва, консолідації національного капіталу, його конкурентні позиції, суспільний авторитет і довіра до нього. Ворогами суспільства стають не лише ті, хто будь-яким чином був пов’язаний із старою владою, а й усі ті, хто причетний до капіталу, «хто встиг награбувати, побудував розкішні маєтки, хто їздить на іномарках».
Особливо небезпечною стала розгорнута психологічна війна проти крупного капіталу, його штучне протиставлення малому та середньому підприємництву, ототожнення з олігархізацією економіки. І в даному разі не враховувалася структура української економіки — висока частка базових галузей, зокрема специфіка індустріальної стадії її розвитку, для якої у відповідності зі світовими стандартами велика корпорація була й залишається нині основним джерелом нагромадження капіталу, технічної та технологічної модернізації. У 1960—1980 роки Південна Корея здійснювала офіційну державну політику «вирощування крупних корпорацій», їх «активного захисту від зовнішньої конкуренції, зміцнення конкурентоспроможності». Така позиція була типовою для всіх, здійснивши в зазначений період «економічне диво» країн Південно-Східної Азії, й Японії також. За таким принципом діє й нині «комуністичний» Китай та Індія.
Слід обов’язково враховувати й те, що вже сформований у складний та суперечливий період первісного нагромадження найбільш крупний національний капітал змінює своє обличчя. Він прагне міжнародного визнання, а відтак і упорядкування економічного життя, власної легітимізації, виходу з тіні й активної співпраці з малим та середнім бізнесом, нормальної сплати податків, здійснення реальних ринкових реформ. Крупний капітал перебирає на себе значну частку соціальних проблем, є чи не найбільш зацікавленим суб’єктом політичної стабільності суспільства, його демократизації, виступає як послідовний носій ліберальної ідеології, публічно демонструє свою прихильність новій владі, розраховує на те, що вона дійсно має наміри щодо конструктивної співпраці.
У цій ситуації дуже важливим є створення довкола діяльності крупного капіталу максимально сприятливого психологічного клімату. Потрібно бути й в цьому питанні достатньо коректними. Показовим у цьому є такий приклад: 1980-ті роки в США, коли активно провадилася економічна політика, що дістала назву «рейганоміки», були винятково сприятливими для підприємницької діяльності. Одним із виявів цього стало те, що число мільйонерів майже подвоїлось. Їх стало близько мільйона. Як поставилася до цього громадська думка? Це дуже цікаве питання з погляду пізнання соціальної психології суспільства, до утвердження стандартів якого ми прагнемо. Відповідь на нього дає американський соціолог Дж. Клобі. Він наводить дані соціологічних досліджень, за якими 62% опитуваних осіб заявили, що відповідний підйом сходинками соціальної ієрархії оцінюється як позитивне явище. Врешті-решт, хочеться вірити, що й у свідомості не лише українського політикуму, а й пересічного громадянина входження у європейський титульний список найбільш крупних власників капіталу і представників українського бізнесу буде оцінюватися не як недолік, а наше досягнення, як індикатор руху до економіки з реальними конкурентними ринковими відносинами.
Економічна теорія керується принципом, за яким кожен із суб’єктів ринку — фізична особа, фірма чи держава у своїй діяльності діє раціонально. Власне, вся система економічних відносин, їхня внутрішня логіка та прогнозованість розбудовуються саме на цьому принципі. Віддаючи пріоритет логіці «революційної доцільності», ми діяли у протилежному напрямі. Низка системних ускладнень, що почала все більшою мірою даватися взнаки, пов’язана з цією обставиною. За моїми очікуваннями, урядом Ю. Єханурова буде все зроблено для того, щоб економічна політика держави повернулася у своє природне русло — знову стала раціональною. Суспільство розраховує на це.
