Помаранчева революція на якийсь час полонила світ, до тієї міри, що з перших шпальт світової преси її зуміло змити тільки неперевершене досі цунамі. Стояння на снігу, а не будь-який інший аспект тих знаменних виборів, проломили інформаційний мур, що бовванів довкруги України. Доказали, що Україна не чучело на периферії когось чи чогось, а повноцінна, цікава держава, яку варто вивчати та яка гідна зрозуміння, а не самих здогадів, припущень чи сенсацій. Дисципліноване стояння сотень тисяч незорґанізованих громадян України полонило симпатії світу та зацікавлення науковців і коментаторів. Вони намагаються вибудовувати теоретичні підложжя помаранчевого руху, докопатись до розподілу сил та способів його функціонування.
Незалежно від того, яким шляхом піде Україна, коментатори, а згодом і науковці намагатимуться прослідкувати, хто та як зумів зорґанізувати та провести останню фазу президентських виборів в Україні 2004 року. Як повстала помаранчева революція? Яке її місце в іконостасах революції? Чи взагалі це явище гідне терміну «революція»? Де його місце в алгоритмі політичних рухів? Говориться про сербів, грузинів, польську Солідарність. Та ці аналоґії не вражають. Щось не зовсім так. Стільки доброзичливого народу, такі великі маси з усміхом на лицях, стільки співу і — так! — чистої любові! Коли в історії було щось подібне? Море народу, один помагає другому, і військо не йде проти людей! Де таке було? Намацально, точно так само?
Найближче, найбільш іконноподібно — це Берлін 1989-го, коли народ ломить мур, а поліція та військо поблажливо стоїть поруч. Берлін — це була одна коротко окреслена в межах часу політично-суспільна ейфорія. Мур упав, Німеччина одна, Європа знову ціла. Для Європи знищення берлінського муру стало більш знаменною подією, ніж розлам Союзу. За виключенням фашизму, для пересічної західної людини Європа сприймається як цілість, що десь кінчиться на сході, де починається незнаний, а тому й небезпечний Схід. Події в СССР, а тому і в Росії — не викликають прямої тривоги, бо всі знають, що там завжди панує якийсь політичний тиск. А от розпад Союзу грозив незнаним, тому небезпечним та тривожним. Чого чекати від незнаної України, якщо вона йде не тим шляхом, що Росія? Від Києва, що десь там на периферії чи то Європи, чи то Росії, де народ стоїть, просто стоїть, вистоює свої права. Колише спокій. Що з того вийде? Боротись — так, демонструвати — звісно, але просто так стояти? Як довго? І чого чекати?
Чому якраз це стояння на снігу полонило уяву світу, того самого, що мовчав підчас голоду, сталінського терору, Биківні й Батурина, Соловків? Навіть Чорнобиль і самостійність не зрушили його до того, щоб зрозуміти наявність України. Аж світ заговорив про Україну блакитно-жовту тільки в помаранчевій заграві.
Безпечно можу сказати, що жоден із теперішніх чи майбутніх теоретиків не стояв довго на снігу, та й не стоятиме, навіть якщо знову в якійсь країні відтвориться цей — як називають подібні акції в науковій літературі — сценарій. Інтеліґенти, інтеліґенція бере участь у політичних акціях радше символічно, ніж реально. Це не значить, що символічні акції не важливі. Навпаки, для історика чи читача майбутніх днів символи промовлятимуть за реальність, що зникла. Для інтелігенції значення феномена Майдану дозріває повністю при озвученні, при артикуляції дії. Правдоподібно, що з часом Майдан стане досягненням тієї інтеліґенції, що писатиме про події, а не мас, що стояли на Майдані. До деякої міри це вже й трапляється.
Чи інтеліґенція може вважати Майдан своїм витвором та досягненням? Чи Європа зрозуміла і сприйняла Україну, тому що Україна заговорила мовою європейського дискурсу та дії, а не поновним наріканням на долю чи ґеостратегію? Чи інтеліґенція в Україні остаточно заговорила по-європейському, без зайвого голосіння?
Що, власне, є інтеліґенція? Відносне поняття, залежне від часу, предмета та підмета. Від виразу обличчя, від інфекції, а в українській мові ще й від закінчення — інтеліґентик, інтеліґентщина не вимагають іншої реакції, як помах руки. Само собою, кожен інтелігент має свою дефініцію, але можемо погодитись щодо загальних характеристик цієї групи. Це освічені одиниці з формальною або неформальною освітою, яким не надто залежить на матеріальному добробуті, а радше на осмисленні себе та свого довкілля. Звичайно, інтеліґенція перебуває в опозиції до зорґанізованих форм влади, висловлює свої погляди, але рідко проводить відкриту війну із владою. Коли проводить таку війну, то або програє, або сама перетворюється у владу. Інтеліґенції звичайно приписуємо віру в оптимістичне майбутнє, в матеріалізм і в раціональну або принаймні зорґанізовану науку. Інтеліґенти виступають проти вузької спеціалізації і стратифікації як праці, так і життя.
Російська інтеліґенція часто стає мірилом інтеліґенції, тому й інтеліґенції різних народів приписують характеристики російської інтеліґенції XIX—XX віків. Тобто інтеліґентів вважають, попри їхню висловлену любов до народу, відчуженими від народу і попри їхній демократизм з переважаючим централістичним ухилом. Інтеліґенцію характеризує народництво й почуття відчуження від народу, заанґажованість і невміння практично провести свої програми. Більшість коментаторів про інтеліґенцію (декого з них можна назвати істориками культури, хоч у західному розумінні культура немає того вишліфовано-елітарного значення, що в Східній Європі) так і бачили інтеліґенцію, незалежно від того, чи вони її сприймали позитивно, чи неґативно. Інтеліґенція переконана у правоті своїх поглядів і готова переконувати інших.
В Україні діє Конґрес української інтеліґенції; є новітня інкарнація Просвіти, прототип якої розвинули чехи в 1800-х роках як засіб проти онімечення; є клуб еліти інтелігенції, який засідає щомісяця в Будинку вчителя в Києві; є будинки культури для загалу публіки, а не тільки для професіоналів, врешті, є дні науки — цей банкет для інтелігенції. Пересічний українець на запитання, хто брав активну участь у подіях на Майдані, скаже без задуми — студенти й інтеліґенція. Характеризувати студентів легко. Це молодь — незалежно від того, чи навчається в університетах, чи тільки за віком повинна там бути, та дорослі, яким комфортно думати, що вони перебувають у молодіжному середовищі. З інтеліґенцією тяжче, хоч кожен стрічний житель України не тільки знає, що є інтеліґенція, але здивується, як можна навіть ставити таке запитання. Інтеліґенція — таке ж поняття, як гарна погода, добра їжа чи чоловіча краса — знаєш, як бачиш, а описати не можеш.
У Європі годі обійтись без інтеліґенції, а у Східній Європі й поготів. Тут можна легко заводити розмову про інтеліґенцію, і ніхто не вимагатиме від вас уточнення терміну. Всі бо знають, хто й що та інтеліґенція. І відразу скажеш, що вам з тою інтеліґенцією можна зробити. Інтеліґенція як ідентифікована частина народу особливо важлива в Росії. Не визубривши кільканадцять томів за та проти інтеліґенції — не зрозумієш історії Російської імперії. Ну, а якщо треба так дивитись на Росію, то само собою, силою наукового осмозу, такий підхід оправданий щодо України. Звісно, поширена думка, тому-то й прийнята за правдиву.
Для американців інтеліґенція — не самозрозуміле поняття. У Америці — тобто в США — термін «інтеліґенція» не ключ до зрозуміння історичного розвитку країни. Америка розвивалась завдяки іншим рушійним силам. Пізніше поняття інтеліґенції зв’язувалось з просоветськими радикалами 1920-х років. (Свідомо не вживаю слова радянських або про-радянських прихильників у значенні розуміння федеративної системи в СССР серед американської еліти не було). Ще в 1960-х англомовні історики Росії мусили обширно пояснювати це слово навіть університетській публіці. Тому нам, американцям, тяжко сприймати інтелектуалізовані, а не прямі описи дій. Інтелектуально настроєна критична американська публіка — тобто інтеліґенція — не полонила загалу американців аж до наших днів — про що згодом.
Звідки взялось європейське поняття «інтеліґенція»?
Як історія будь-яких племен, походження поняття інтеліґенції заховане у млі сьогодні вже порохнявіючої полеміки раннього XVIII віку. Німці кажуть, що поняття та слово видумали вони, росіяни ж перечать, бо чийого ж у Росії пролилось найбільше чорнила на тему того, хто інтеліґенція й чи позитивна вона, чи абсолютно нікудишня, а то й деструктивна сила.
У сучасному світі популяризував поняття інтеліґенції еміґрант зі Східної Європи Людвіг Бернштейн Нєміровський, який ввійшов в історичну науку як сер Люї Немір. У 1946 році він виголосив доповідь, що стала відносно короткою книжкою під заголовком: «1848 — революція інтелектуалів». Історик намагався повернути зруйнованій Європі почуття власної гідності, віри у свої власні сили, щоб привернути втрачену гордість саме Європи. Мовляв, інтеліґенція та науковці і творці культури таки доборолись до демократії у змаганнях з тиранами зметених імперій, і зробимо це знову. Згодом Ісая Берлін, ще один східноєвропейський інтеліґент, народжений у Ризі, але російськомовний, що став тутором — високого класу репетитором — у «святая святих» британської освіти, Оксфорді, на своїй особі показав усі прихильні риси інтелігенції — любов до народу, до прогресу, до демократії, до цікавих розмов з дотепною критикою влади та тих куйонів, що друкують нудні книжки. Берлін друкував мало, але цікаво, і він мав сильний вплив на студентів. (До деякої міри, хоч посмертно, подібний вплив в Україні мають ті декілька есе пера Івана Лисяка-Рудницького. Недивно, отже, що одну із своїх небагатьох праць Лисяк присвятив революціям 1848 року).
Революції 1848-го — це свого роду європейський Майдан без зорґанізованості та стійкості. Результати революцій 1848 року — а їх було декілька — не надто полонили увагу як істориків, так і загалу читацької публіки. Але від 1829-го в Європі відбувались майже революційні п’ятирічки, що виводили інтеліґенцію та студентів на вулиці столиць Європи. Описи про старі режими підкопували їхню владу, і держави слабшали, та згодом імперії таки розпались. І хоч серце Росії не допускало революцій, верхівка Російської імперії таки підпадала під вплив європейських революцій на своїх новозавойованих західних територіях. Поляки, серед яких були й свідомі українці, повставали кількакратно проти окупаційних режимів. Ті повстання мали вплив на російську інтелігенцію, хоч цей вплив, на відміну від оспіваного впливу декабристів, не витворив свого міфу, а був радше підсвідомо притишений сильнішим, не артикульованим патріотизмом великого народу. Приклад, що інтелігенція, навіть якщо тільки її жменька, може все ж таки вплинути на події, був досить сильним, щоб створити російських радикалів-інтелігентів середини XIX віку, людей, що вірили в силу людини, людського бажання добра та вміння пізнати правду й доброту власним зусиллям і наукою. Ці люди витворили позитивний імідж Росії на Заході, якого навіть Сталін не міг знищити та з якого росіяни користають досі.
Англійська імперія, як і Російська, вважала себе відмінною від Європи, країною солідною, яка, на відміну від Росії, не підпадала під анархічні революційні рухи. Вона змінювалась статечно, бізнесово, приховуючи свою брудну білизну в солідні меблі. Але вона була імперією, яку треба було адмініструвати. У більшій мірі, як інші європейські імперії (Франція, Данія), англійці наймали на державну службу випускників своїх оспіваних коледжів, молодших синів землевласників, які на своїх колоніальних постах бачили такі надужиття державної влади, що почали активно виступати проти власної імперії. Наведу лиш один приклад — Джордж Орвел, якого пам’ятаємо за його драматичне представлення тоталітаризму, далеко до написання «Колгоспу тварин», виступав проти англійського імперіалізму та класово-економічної стратифікації. Виступом проти колоніалізму власних держав західноєвропейська інтеліґенція врятувала свою чесність. Деколонізація західних імперій була кривавою й болючою, але вона відбулась. Важливо також те, що в процесі деколонізації був значний інтелектуально-етичний компонент, тобто західна інтеліґенція брала активну участь у процесі звільнення інших народів від політичного гніту своїм власним народом. Не вважаючи себе інтеліґенцією, англійська інтеліґенція попри все продовжувала — вдало — європейську демократичну традицію інтеліґенції 1848 року.
Що ж діялось у Російській імперії?
Декабристи стояли на снігу, чекаючи провідників — майже в століття створення Російської імперії, яка в 1709 році замінила Московське царство і за двісті років до українського стояння на снігу. До деякої міри революція декабристів — це радше черговий царський переворот, останній із черги таких переворотів XVIII століття. Самі декабристи не відіграли такої важливої ролі, як пам’ять про них, що перетворила історію на культ декабристів. Тотальне ембарґо на інформацію про опозицію призвело до ґлорифікації приписаних радикальних поглядів (наприклад, Радіщева чи Сперанського), відщепленості інтеліґенції від народу, почуття вини перед народом, політичного максималізму та його предтечі — світоглядно філософічного доктринерства.
Гарматним м’ясом російської інтеліґенції (як і, до речі, західної інтеліґенції) були студенти, які в імперії так розвинули студентський політичний рух, що й самі почали виступати проти політичної активності студентів. Не знаючи поглядів своєї інтеліґенції, росіяни то позолочували її, то таврували, але не вивчали, бо уряд не давав доступу до інформації про своїх інтеліґентів. У результаті російська інтеліґенція виступила проти себе самої, тобто проти обмеженого та непрактичного світогляду, гучними збірниками, які так і залишились відомими тільки серед тих, хто їх писав, і тих, хто їх критикував. На відміну від англійських критиків політичного радикалізму, росіяни не провели критичного аналізу, що таке імперія і який вплив націоналізму на них самих. Мало хто із західних науковців звертав увагу на кризу російської інтеліґенції 1890-х років, яка завершилась не Вехами (тавруванням революційного демократизму), а Сменами Вех — прийняттям СРСР як продовження Росії і носія російських вартостей. Вехи — найбільш поширена із збірок, які намагались прослідкувати вплив інтеліґенції на політичний розвиток Росії, посилила ґлорифікацію Держави, Нації та Імперії.
Заразом дискусії про інтеліґенцію знищили віру в інтеліґенцію та деякою мірою спричинили — принаймні недостатньо вдало перешкодили — обездолення власного й сусідніх народів комуністичними тиранами. Інтеліґенція рішила, що вона безсила, а народ у своїй мудрості правий, підтримуючи владу. У 1990-х російська інтеліґенція повторила свою історію — знову без аналізу імперії та знову із сумними результатами. Можемо тільки згадати Солженіцина, якого американська університетська публіка сприйняла за демократа, щоб швидко розчаруватись у його розумінні демократизму. Російські ліберальні дисиденти, як-от Павел Літвінов, Борис Шраґін та інші, не здобули ані підтримки дома, ані слави за кордоном. Залишились як зразки шляхетної — і безсилої — російської інтеліґенції. А російська інтеліґенція у своєму загалу, на відміну від англійців чи навіть французів, не звернула належної уваги на проблему імперії. І досі не бачить себе як носія імперських вартостей.
Революції 1848-го були революціями поетів і романтиків, що гинули з поезією на устах. Революції не вдавались, але ідеали мирної демократії наростали практичними можливостями. Політики висміювали поетів-патріотів за невдачі, але поети навчились піарити. Німці остаточно створили державу кров’ю та залізом, а не романтичними закликами. Поляки та інші слов’яни також не обмежувались поезією, а почали творити просвіти, кредитні спілки та інші досить практичні організації. Західні інтелектуали (тут треба також включати Фройда, народженого у прикарпатській Тисьмениці, у якого не було сумнівів у своїй європейськості) розчаровувались як політикою, так і філософією, перетворюючи першу на радикалізм, а другу на психологію, соціологію, а згодом на маркетинг і десижен саєнсес. На Заході інтеліґенція переставала бути рушієм нації та перетворилась у практичних творців держави, суспільства та культури.
На сході Європи держави намагались контролювати інтеліґенцію, нищили її або кооптували. І хоч ми говоримо про технічну інтеліґенцію, і хоч у СРСР створили термін творчої інтеліґенції, доба вільної, аматорської інтеліґенції минула. Російська інтеліґенція, ця гордо не спеціалізована група, сьогодні кількакратно й наново демонструє свою безсилість. Сучасний технологічний світ вимагає професійності навіть серед аматорів, і Майдан по- дорослому відгукнувся на це домагання.
Америка, тобто США, свою інтеліґенцію відсилала або в літературу, або в церкви (різноманіття яких, мабуть, не перевершене ніде у світі), в журналістику або в університети. Тип інтеліґента для американця насмішкуватий, екцентричний або політично чи емоційно нестабільний. Для пересічного американця інтеліґент — не американець. Американець — діловий, простий, свій мужик. Америка політичної заанґажованості, палких слів і палкіших розмов, малих і більших демонстрацій, символіки тощо — ніколи не завоювала собі гучного місця серед загалу. Мала американська інтеліґенція з презирством (ну, і з заздрістю) й досі дивиться на успіхи «селебретіз», тих,у кого гучна слава, публічне визнання, ну й гроші.
Так чи інакше американська інтеліґенція також розчарувалась у силі радикального соціалізму. Правдиве лице комунізму, остаточно беззаперечні докази гнилості СРСР, врешті й досі незрозуміла тенденція народу час до часу активно підтримувати тиранів — все це призвело американських радикалів услід за своїми європейськими колегами до розчарування у всесиллі політичної ідеології. Інші американці-інтеліґенти, одначе, в той же самий час відкрили свою версію консерватизму і, що важніше політиків, що захопились таким підходом. Неоконсерватизм у сучасній Америці має всі ознаки замкненого інтеліґенського думання. Неоконсерватори, злучившись з релігійними неофітами, створили сучасну хвилю політичного та інтелектуального псевдоконсерватизму в США. Дехто навіть нарікає, що в США тепер ідеологи мають більший вплив, ніж колись так звані опоненти комунізму. Політичні дискусії в США, які зазвичай були — хоч дуже гострими — зверненими на практичні справи, тепер частіше торкаються філософічних вартостей, мети життя, етичних норм поведінки. Результат — боляче розділена країна. Сучасна популярна громадська дискусія в США нагадує східноєвропейські роздуми про ідентичність, національний характер, суспільні вартості, етичні принципи (що не стоїть на перешкоді ґрандіозних фінансових скандалів). Коротко кажучи — в США нарешті є криза інтеліґенції.
При чому тут Україна? На мою думку, головним питанням в історії України є не чому Україна не втримувала незалежності, а яким чином цей народ таки зумів остатись народом. Просто — що, власне, змушувало українців втриматись при українстві? (Звісно, не всім, але достатній кількості, щоб не стати, як казала колись Ліна Костенко, інками). Українська інтеліґенція була напрочуд практичною й не відчуженою від народу. Та й не нехтувала владою, якщо могла її добитись. Ця практична сторінка української історії, на жаль, таки й досі не вивчена. Можна б сказати, що й саме питання ще не поставлене.
Американці тепер люблять писати, скільки-то грошей пішло на всяку підтримку демократичних ініціатив в Україні. У порівнянні з Росією, Єгиптом і тепер Іраком це крапля води. Але та крапля, на відміну до ситуації в тій же Росії, достатня, щоб відтворити свої власні джерела та свої рослини. На Майдані стояла не інтеліґенція, не тренери, не менеджери, не нові українці, а таки народ. Студенти і молодь — а це одне й те саме в політичних руках — були своїми власними панами, а не надією тої чи іншої групи. Тобто — молодь вибирала свої Крути, а не йшла за наказом згори, щоб повторити своїм коштом героїзм. Радше, молодь поступила дуже по-дорослому, тобто вдало.
Американці, що вивчали російську інтеліґенцію, не можуть відразу сприйняти наявного факту, що інтеліґенція в Росії і в Україні — не одне й те саме явище.
В Україні, навіть в часи імперії, інтеліґенція не відчувала відірваності від народу. Програмні статті, щоправда, писані гучнословно, але розглянувши реальні програми, навіть таких ультра-організацій, як галицька Організація Українських Націоналістів міжвоєнного періоду, будемо вражені практичністю цілей. ОУН хоче таки уможливити сільським хлопцям вихід із села, суспільний та економічний розвиток, а робить це словами, які вивчили в школі, словами романтичної інтеліґенції. Це і є спосіб діяння всіх пригноблених груп, і треба тільки прискіпливіше глянути не тільки на їхні писані гучномовні цілі, а на те, що вони роблять практично, щоб побачити Майдан в історії українських громадських організаціях та так званих політичних партій. (Так званих, бо правдиві партії можуть існувати тільки у самостійній державі, а така досі тривала закоротко, щоб вони розвинулись повністю). Фахові силовики, політики, бізнесмени та всі ці сірі бюрократи зрозуміли свою спорідненість не з організаціями, а з народом.
Сучасній американській інтеліґенції, особливо тим, хто вивчав СССР, тобто засадничо Росію, тяжко зрозуміти, що Майдан — це не результат якихось програм чи планових технологій, а втілення народу, якому остаточно вдалось, за словами, приписаними Мазепі, потягнути в один гуж. Вони бачать у Майдані не тріумф демократії, тих принципів 1848 року, що ще не знав про тоталітаризм, не народу, що поборов тоталітаризм у собі, а радше звичайне ґеополітичне протистояння США з Росією (Союзом). Вони стали замкненими інтеліґентами, які не можуть вийти поза круг власного мислення.
Сучасна українська інтеліґенція натомість переломила світоглядну обмеженість і показала політичну вмілість, толерантність та витривалість. Майдан не слід вважати продуктом інтеліґенції чи будь-якої іншої групи. На Майдані зруйнували берлінський мур внутрішнього страху.
Тепер треба тільки чекати, чи свято Майдану зможе перевестись у конкретні будні, чи — не дай Боже — залишиться сировиною для міфів чи теорій, чи врешті стане тільки символом, яких і так багато в історії України.
Майдан був вдалою акцією. Дальша історія покаже, чи ініціатива продовжиться, чи перейде у ще одну інтерпретацію інтеліґенції для інтеліґенції.
