Власне, сталося те, що й мало статися. Напевно, навіть серед непоправних оптимістів і прагнучих швидкого поліпшення стосунків із Росією практично не було тих, хто чекав сенсацій від візиту російського президента Дмитра Медведєва до України. Більше того, візит та його результати наочно показали чіткі межі зближення двох країн. Москва ще в Харкові отримала все, що вона хотіла, аж із верхом. За продовження перебування Чорноморського флоту і за вигин української політики у свій бік заплачено міфічним зниженням ціни за газ, що експортується до України. Міфічним, бо рахунок за знижку може бути пред’явлений як тільки в Першопрестольній визнають поведінку Києва такою, що не цілком відповідає їхнім уявленням.
Харківські угоди породили ілюзії в обох столицях. У Москві вирішили, що потрібно скористатися моментом і з істинно імперським натиском захопити те, що досі не вдавалося. Начебто ситуація склалася сприятлива. Влада в Києві поки що в періоді становлення, їй як повітря необхідні успіхи, в першу чергу в економіці та фінансах, відповідно, вона буде максимально поступливою. Тому Путін і почав свої ретельно підготовлені експромти як щодо «Нафтогазу», так і щодо авіації та суднобудування. Поспіх Москви досить зрозумілий. Як сказав один депутат російської Державної Думи: «Треба поспішати і діяти напролом, доки «нацики» не схаменулися». Під «нациками» в Білокам’яній розуміють українських націонал-демократів і всіх тих, хто хоч найменшою мірою не підтримує її дії в Україні. Практично всю різномасту і різноколірну українську опозицію. Ілюзії породили далекоглядні плани, в яких уже фігурувало не слово «інтеграція», а слово «об’єднання». Характерний у цьому значенні вислів члена експертно-аналітичної ради при комітеті у справах СНД і співвітчизників Держдуми Росії Бориса Подопригори в «Независимой газете»: «Завданням, перш за все російської дипломатії, має стати не бухгалтерський облік прибутку і витрат (для цього вистачить Рахункової палати), а підготовка і реалізація цілісної концепції пострадянської реінтеграції з наголосом на соціально-економічну ефективність... У цьому сенсі харківський договір з Україною набуває для них «лакмусового» значення: спрацює чи ні?». Проте дуже скоро з’явилися ознаки московського розчарування. По-перше, там не чекали такого лютого опору, хай і безнадійного в конкретних умовах українського парламенту, з боку опозиції. По-друге, в Москві гадали, що зробили всі поступки, а виявилось, що в Києві вважають абсолютно інакше.
В українській столиці теж недовго панувала ейфорія. Ілюзія вічної вдячності з боку сусідів дуже швидко розвіялася. Спроби Медведєва—Путіна кувати залізо, поки не охололо, дуже багатьох протверезили і досить швидко. І справа з підписанням великої кількості документів під час візиту Медведєва стала гальмуватися, в першу чергу, в Києві. Те, що було видане за величезну перемогу нової влади, дуже швидко перетворилося на банальний шаховий зівок любителя-початківця цієї старої та мудрої гри.
Узагалі примітивній логіці наших нових можновладців можна лише дивуватися. Вони що, вважали московську вдячність за Чорноморський флот вічною. Тоді вони погано дивляться на всі боки. Приклад братської Білорусі повинен був наочно показати, що апетит у Москви зростає в квадраті після того, як ви їй хоч у чомусь поступилися. Половину «Белтрансгаза» віддали, і на другий день «Газпром» почав вимагати все інше. І так в усьому. При цьому, про свої зобов’язання згадували рідко і досить розпливчато.
Ми не можемо достовірно визначити рівень знань української історії у наших державних мужів. Висловимо припущення, що вони не дуже тверді. Їм би знати, що доки гетьман Мазепа сліпо слідував московській політиці, то не було в царя Петра ближчого підданого. Але як тільки гетьман почав захищати навіть лише економічні інтереси України, так любов дуже швидко минула і перетворилася на свою протилежність. Ніколи в далекій і близькій історії Москва не задовольнялася малим, і ніколи не розглядала сусідів як рівноправних партнерів. Чого варті домагання на простір СНД як зону особливих російських інтересів. І ніколи в Москві не зважатимуть на своїх сусідів. Хто не з нами, той... далі зрозуміло.
Ось і в ході візиту влада і бізнес отримали відчутний щиголь по носі. Причому, в найчутливішій, газовій сфері. Настільки відчутний, що зазвичай небалакучий із пресою пан Фірташ розговорився незвичайно.
Янукович зазнав серйозної зовнішньополітичної поразки. По-перше, газопровід South Stream в обхід України з півдня будуватиметься. По-друге, що не менш важливо, жодних зобов’язань щодо об’ємів прокачування газу через нашу ГТС Росія не бере і брати не збирається. А тепер простий розрахунок, що має далекосяжні політичні наслідки. Об’єм прокачування через Україну — близько 100 млрд. куб. м, через South Stream — близько 63, з перспективою нарощування. Далі, Nord Stream пропускатиме 54 млрд. куб. м. Усього — 217 млрд. куб. м. Це близько 30—40% споживання в Європі, з урахуванням його падіння в недалекому майбутньому. Якщо Європа зменшуватиме кількість спожитого газу, то легко здогадатися, яким газопроводом «Газпром» вважатиме за краще доставляти його споживачам. І жодні комерційні переваги не враховуватимуться. Газ — знаряддя експансії, і тут не до рахування грошей. Згадаймо, що сказав експерт Держдуми. Тому жодних зобов’язань щодо об’ємів прокачування через нашу ГТС Москва не братиме. Якщо в Києві це не розуміли, то не дивно, що вони підписали такі невигідні в перспективі харківські угоди.
По-третє. Досить жорстко і, певною мірою, навіть принизливо Медведєв і Міллер відмовили в прокачуванні центральноазіатського газу до України через ГТС «Газпрому». Навіть дивно, що хтось у Києві сподівався на іншу відповідь. Тут річ навіть не в Україні. «Газпром» у збиток собі скуповує весь газ у Туркменії та Узбекистані, і категорично не хоче кого-небудь допускати в цю сферу. Якщо хтось з українських олігархів купив газоносні ділянки в Узбекистані, то хай і реалізовує видобутий газ на місці. А Україна отримуватиме газ лише з однієї руки...
Цілком зрозуміле бажання заробити на реекспорті газу. Саме для цього Фірташ добився збільшення закупівель у «Газпрому». Але хто сказав, що «Газпром» йому в цьому допомагатиме. Не потрібно володіти великими газовими активами, аби розуміти, якою буде відповідь. Чи в нас весь бізнес і всі політики у владі проглядають конкурентів лише на один хід? Хочете експортувати газ і заробляти на цьому, вкладайте гроші не в далекому Узбекистані, а в рідних Полтавській та Харківській областях, у континентальний шельф Азовського та Чорного морів, у розвідку і видобування сланцевого газу. Тоді не потрібно буде в дядька з «Газпрому» вимолювати собі можливості доставки газу до України. Грошей було шкода, хотілося швидше і більше, ось і отримали, як відома стара у відомій казці великого поета з сусідньої країни.
Невдоволеність російською непоступливістю виявилася і в прийнятті парламентом рішення щодо проведення військових навчань за участю іноземних контингентів. Мабуть, ухвалювали його останньої миті, оскільки виразного пояснення настільки крутому повороту вигадати не встигли.
Що ж далі? Крутий віраж української зовнішньої політики найближчим часом дещо вирівнюватиметься. Ступінь її збалансованості визначатиметься тиском російського бізнесу з метою за мінімальні гроші скупити українські підприємства. Найближчим часом це стане полем зіткнень бізнесових і політичних інтересів. І тут може пройти розмежування між тими, хто може постраждати від експансії російського бізнесу, і політиками, які реалізовують проросійський поворот.
Слід чекати словесних декларацій про нові відносини, завданням яких буде приховати наростання протиріч. Тому переговори про морський кордон чекає важка доля, якщо лише в Києві не знайдуться нові артьоми і постишеви.
І ще один чинник, що найближчим часом почне грати велику роль. У Брюсселі та Вашингтоні були неприємно здивовані стрімким підписанням угоди щодо Чорноморського флоту. І тепер уважніше ставитимуться до того, що відбувається між Києвом та Москвою. Отже, Януковичу доведеться в будь-якому разі проводити зваженіший курс. Інакше серйозні люди можуть і не зрозуміти.
Формально вільних, але залежних від хазяїна давньоримських громадян називали клієнтами. Нашій владі такий статус подобається? Якщо ні, то ще є можливість змінити це принизливе становище...
Та для початку: уважно прочитайте українську історію.
Геннадій МАХОРIН, старший викладач кафедри історії України історичного факультету Житомирського державного університету ім. I. Франка:
— Візит президента Росії Д. Медведєва можна розцінювати як подальший крок у встановленні жорсткого контролю над Україною, і цілий ряд угод, підписаних у ході даного візиту, чітко свідчить про це. На жаль, найменші поступки з боку Росії влада намагається подати як великий успіх нашої дипломатії. І це прослідковувалося й у попередні часи, згадаємо хоча б Другий універсал Української Центральної Ради. Говорячи як про безперечний успіх про делімітацію кордонів, замовчується невирішення проблеми морського кордону, які Росія хоче встановити, виходячи із своїх інтересів.
Зустріч зі студентами Київського національного університету ім. Т. Шевченка — це намагання вияснити ступінь лояльності української молоді до Росії. Студентство виявилось доволі поблажливим до російського президента, ставлячи на дуже гострі запитання і вдовольняючись запевненнями у цілковитій миролюбності Росії (що нагадувало своєрідне заколисування українців). З другого боку, російська сторона в особі Кожина наполягає на реалізації права нашого північно-східного сусіда на матеріальну спадщину СРСР. А де відповідальність за політику щодо українців, яка проводилась керівництвом СРСР? Про це могли запитати студенти. Як і про повернення українських музейних цінностей, вивезених до Росії у різний час. І про велику екологічну шкоду від перебування Чорноморського флоту Росії. Втім, зрештою, такі запитання повинна ставити українська влада, якщо вона дійсно українська, а не недоукраїнська. Єдиним позитивним моментом було вшанування Медведєвим пам’яті жертв Голодомору. Безумовно, нас повинно зближувати минуле — і трагічне, і героїчне, але маємо зближувати й теперішнє, і обов’язково на рівних, паритетних засадах. Ми будемо тільки тоді задоволені владою, коли вона демонструватиме державне мислення, твердість у відстоюванні національних інтересів, захист українців, які проживають у Росії. Тоді і нас поважатимуть не тільки в Росії, а й у інших державах світу. Поважають, однак, не стільки за силу, скільки за твердість і гідність.
Iгор БАЛИНСЬКИЙ, політичний експерт, викладач кафедри журналістики Львівського національного університету ім. ІI. Франка:
— Я окреслю враження від візиту Медведєва до України в достатньо песимістичному тоні, бо цей візит, на мою думку, задекларував кілька несприятливих для нової української влади тенденцій, які в майбутньому лише поглиблюватимуться. Мої спостереження за поведінкою Дмитра Медведєва, контент аналізу його висловлювань говорять про те, що Росія дуже чітко вловила важливий політичний тренд української ситуації. Росія по повній програмі намагається використати як слабкість української влади внаслідок конфліктів останніх років, так і проросійську запопадливість команди Януковича на російську користь. Достатньо згадати, що Дмитро Медведєв у своїх виступах (чи під час прес-конференцій з Віктором Януковичем, чи під час зустрічі зі студентами у Київському національному університеті) кілька разів чітко задекларував, що досягнуті в останні місяці українсько-російські домовленості він оцінює вкрай позитивно, оскільки вони повністю відповідають російським національним інтересам. У мене склалося враження, що Росія намагатиметься повністю зафіксувати свою присутність на території України не лише через геополітичні чинники, якщо говорити в контексті угод по Чорноморському флоту, а й у економічній, соціокультурній площині. По-перше, підсумки візиту Дмитра Медведєва в Україну є несприятливими для Януковича в економічній сфері. Медведєв відмовив українській владі у можливості використовувати російську транспортну мережу для потенційного транспортування середньоазійського газу на територію України і за наступними маршрутами. Тобто Росія дала чітко зрозуміти, що, поступившись частково в ціні на газ для Україні, вона не даватиме нам можливості бути бодай міноритарним гравцем у газовому питанні. Тому оці намагання Юрія Бойка і ряду українських бізнесменів-олігархів отримати певні преференції щодо самостійного транспортування видобутого у Середній Азії газу на територію України, на мою думку, закінчилися для них фіаско. Швидше за все, команда Віктора Януковича мала певні очікування, що достатньо негативний ефект по угодах щодо ЧФ вдасться компенсувати певними економічними преференціями, але цього не сталося.
Другою поразкою Віктора Януковича є, власне, демонстрування з боку Медведєва політичного позитиву, який можна окреслити з точки зору інтересів Росії. Ще раз наголошую: Дмитро Медведєв кожну українсько-російську угоду, яка була укладена під час його візиту чи до його візиту, оцінює з точки зору вигоди для Росії. По-перше, це питання військової інтеграції України. По-друге — питання преференцій для російського бізнесу. По-третє — великі поступки Віктора Януковича у гуманітарній сфері. Кожний із цих напрямів Дмитро Медведєв оцінив позитивно, натомість ми не почули ні від Януковича, ні від Азарова, наскільки у тих чи інших угодах було збережено і зафіксовано український інтерес. Ще одним неприємним моментом я вважаю перенесення демаркації українсько-російського кордону на морській території (йдеться про Азовське море і Керченську протоку). Те, що Росія не має наміру поступатися своїми інтересами на морському шельфі українсько-російського кордону, свідчить про те, що, швидше за все, восени ми змушені будемо йти на компроміси, за якими чітко проглядаються виключно російські національні інтереси. Вкрай агресивною я вважаю риторику під час перебування у Києві Дмитра Медведєва в двох дражливих для України темах щодо українсько-російської інтеграції. Це, по-перше, подальше нагнітання теми об’єднання «Нафтогазу» і «Газпрому». По-друге, російська сторона почала активно педалювати питання про те, що Україна має передати Росії радянську нерухомість, яка перебуває за кордоном. Тобто, виглядає, що ми змушені будемо поступитися тим, що Україна відстоювала впродовж двадцяти років. Також похмурим наслідком візиту Медведєва в Україну, на мою думку, є заява міністра освіти та науки України Табачника, що невдовзі буде представлено новий українсько-російський підручник з історії для середньої школи. А це є спроба уніфікувати погляд на історію російського та українського народів, що може призвести до чергового нагнітання в українському соціумі. Якщо продовжувати перелік гуманітарних поступок, то логічним було би запитання: якщо сьогодні ми готові до надзвичайно швидкої розробки спільного з Росією підручника, то чому не готуємо спільного польсько-українського підручника з історії, адже, як відомо, Україна впродовж тривалого часу перебувала у складі двох імперій — Речі Посполитої та Російської? Отож, на мою думку, розраховувати на збалансовану політику у гуманітарній сфері в Україні не доводиться. У мене взагалі складається враження, що саме в гуманітарній сфері Янукович готовий піти на будь-які поступки, аби отримати бодай якісь економічні преференції.
Юрій ШВЕДА, політолог, доцент Львівського національного університету ім. I. Франка:
— Якщо загалом оцінювати візит Медведєва до Києва, то враження є суперечливими. З одного боку, звичайно, є позитив — від того, що налагоджуються відносини з нашим найбільшим сусідом, найбільшим економічним партнером. (Очевидно, що для України бажані добросусідські відносини з усіма сусідами.) Але я не можу сказати, що візит Медведєва справив на мене враження спілкування двох рівноправних партнерів: мені здається, що зміну політичної ситуації в Україні, зміну влади в Україні Росія намагається використати для реалізації своїх інтересів, у першу чергу — геостратегічних. І ті домовленості, що мали місце, насамперед щодо базування в Севастополі російського Чорноморського флоту, ущемляють питання національної безпеки України. Й решта домовленостей є такими, які не є вигідними для України. Очевидно, що в такий спосіб Росія ще раз демонструє, що вона є домінуючою державою пострадянського простору.
Микола ЛАЗАРОВИЧ, заслужений працівник освіти України, кандидат історичних наук, доцент кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету:
— Дуже промовистим було фото в одному з видань в інтернеті з VII українсько-російського економічного форуму в Києві. На ньому Дмитро Медведєв сидить з висунутими з-під столу ногами, а Віктор Янукович щось читає з паперу. Президент Росії немов демонстративно показує, що це йому нецікаво, що йому набридла і ця атмосфера, і ця країна, можливо, і той Янукович. Тобто приїхав пан подивитися, що тут робиться, давати вказівки.
В історії були такі аналоги. Не дай Боже, щоб до такого знову дійшло, коли до гетьмана Івана Скоропадського був приставлений російський міністр Ізмайлов, який ходив за Скоропадським і дивився, чи той все так робить, як хочуть у Москві. Пізніше вирішили: «А чого ще комусь щось пояснювати?». І де-факто Івана Скоропадського усунули від влади — створили Малоросійську колегію, яка мала право керувати. Але загалом мені здається, що тут проблема не в російському президенті, бо кожен захищає інтереси своєї країни. Проблема в нас і тільки в нас. Проблема і в тому, що ми не знаємо, що насправді було підписано, що приховано під час цього візиту. Тому і оцінювати важко. Я відверто цій владі не вірю тому, що національні пріоритети для них — пусте. І боюся, що ті договори, можливо, якісь домовленості на майбутнє, навряд, чи підуть на користь Україні. І тут хотілося би згадати пана Ющенка. Своєю дріб’язковою поведінкою він призвів до того, що зараз відбувається у країні. Виходить, що у 2004 році, голосуючи за Ющенка ми транзитом голосували за Януковича. Ненависті (очевидно, це негарне слово) до цієї влади в мене немає, бо я розумію: ця влада — наслідок урядування попередньої.
Андрій КЛИМЕНКО, директор Таврійського інституту регіонального розвитку, заслужений економіст України:
— Недавно я висловив припущення, що медовий місячник українсько-російської дружби закінчується. Мені здається, попри те, що російські ЗМІ дуже голосно намагаються говорити про надзвичайно успішний візит, насправді ейфорія після харківських угод уже минула і після неї настає протверезіння, яке й має привести весь процес у норму. І річ у тім, що в донецької бізнесової і політичної еліти є своя стилістика відносин, і я, як і багато хто в Україні, не уявляю собі, як це в донецьких можна щось відібрати. І, на мій погляд, російський і політичний, і бізнесовий бомонд після харківських угод, яких вони, вочевидь, і самі не чекали, дуже сильно стали квапитися і почали допускати вже свої стилістичні помилки. Їхня риторика почала сприйматися вже не лише національно-патріотичними силами, але й політично помірними колами як відвертий тиск.
Це не могло не викликати зворотної реакції, і в цілому події останніх десяти днів призвели до того, що маятник громадської думки і політичних настроїв гойднувся з одного боку в інший. Я вважаю, що сьогодні і Президент України, і вся його команда зроблять кілька сильних кроків у бік Брюсселя, на користь європейського розвитку, і це збалансує процес нашого розвитку. Адже не даремно за два дні до приїзду президента сусідньої країни міністр закордонних справ в інтерв’ю російській газеті «Коммерсант» відверто заявляє, що Тузлу не віддамо, трубу не віддамо, нинішній статус у СНД нас влаштовує, «Нафтогаз» із «Газпромом» не зливатимемо. Це був чіткий сигнал, що ми вже не погоджуватимемося на всі пропозиції, що надходять з Москви. І це буде оптимальна ситуація. Це майже так само як із Керченським мостом. Коли проект обговорюють політики, які мислять образами, то їм здається, що це дуже потрібно, бо красиво! А коли ейфорія минає і за справу беруться експерти, то виявляється, що там грунти слабкі, що це дорого, що там вантажопотоків немає, що там обмерзання, що там краще взагалі будувати не красивий міст, а нікому не видимий тунель. І все це приходить до прагматичної рівнодійної, яка все розставляє на свої місця.
Так і з візитом президента Росії Дмитра Медведєва. Багато хто називає його успішним, але я б назвав його візитом протверезіння і візитом приходу реалізму і прагматизму.
Олександр КЕНДЮХОВ, голова Всеукраїнської спілки вчених-економістів:
— Досягнуті українсько-російські домовленості про співпрацю в авіаційно-космічній галузі та атомній енергетиці матимуть позитивний економічний ефект. Вони принесуть відродження втрачених коопераційних зв’язків між обома країнами, поновлення яких зміцнить позиції українських підприємств на ринках. Але в той же час тільки такої кооперації недостатньо для укріплення національної економіки. Ми повинні бачити й самостійно конкурентоспроможну Україну на міжнародних передових товарних ринках. І якби російський бізнес погодився на створення в Україні нових високотехнологічних експортно-орієнтованих підприємств — тоді така б співпраця додала колосальних балів вітчизняній економці.
Крім того, нові домовленості ознаменуються приходом на внутрішній ринок значної кількості російського капіталу. І тут важливо, щоб держава на законодавчому рівні визначила конкретні галузі та підприємства, які забезпечуватимуть національну незалежність. І частка держави в них має бути ключовою. Поки що цього немає. А от українським олігархам боятися російського капіталу не варто. Зараз багато вітчизняних індустріальних гігантів демонструє низьку конкурентоспроможність на світовому ринку. Якщо російський бізнес пропонуватиме їх перекуповувати чи входити в кооперацію з ними, то нехай. На сьогодні ці промислові гіганти в переважній більшості морально та фізично застаріли. І ця застарілість гальмує економічний розвиток. Тому можна очікувати появи транснаціональних компаній у різних сферах економіки. Доки буде технічне відставання української економіки, доти наша країна дуже сильно залежатиме від російських енергетичних ресурсів. І тоді не можна виключати повторення білоруського сценарію.
Віктор ЛИСИЦЬКИЙ, економіст, перший віце-президент Асоціації суднобудівників України «Укрсудпром»:
— Я підтримую результати всіх домовленостей, бо вони не нашкодять Україні, а навпаки, відновлять роботу науково-виробничих збутових кластерів та комплексів. А це — додатковий приріст ВВП та поліпшення життя населення.
Газовий пункт угоди, на мій погляд, важливий елемент успішного економічного розвитку обох країн. Газова труба — це золотий ланцюг, яким Україна та Росія прикуті одна до одної. Без російського газу українська труба буде збитковою. Тому нашим країнам потрібно просуватися в цьому питанні разом, йдучи розміреним кроком, а не бігти в різні сторони.
Ще одне: прихід російського капіталу на вітчизняний ринок характеризуватиметься агресивністю, жорсткістю та рішучістю. Це і є конкуренція. Тому нашим бізнесменам та олігархам слід готуватися тримати удар і знаходити спільну мову.
Втім, ризики у співпраці також можуть бути: вони приховані у деталях. Так, зараз пропонують формально об’єднатися, а потім — розбиратися в деталях. На мій погляд, починати потрібно з того, що Росія сформує і запропонує Україні своє бачення завантаження вітчизняних виробничих комплексів. Зі свого боку ми дамо бачення та пропозиції з регулювання і оподаткування таких взаємин. І після цього — приступати до роботи.
Юрій РУБАН, екс-директор Iнституту стратегічних досліджень:
— Візит президента Росії Дмитра Медведєва до України мав більше політичний характер, ніж економічний. Всі економічні пропозиції були присипані політичними спеціями. Запропонована Медведєвим політика економічної інтеграції полягає у підпорядкуванні національних інтересів України російським. І тут ми мусили б проявити стійкість. Що з цього вийшло? Бачите самі. Вже нині очевидно, що зниження ціни на російський газ виявилося політичним рішенням, бо ж питання припинення будівництва «Південного потоку» не вирішено. Росія не гарантувала Україні й об’єми прокачування свого газу в майбутньому. Для економіки це означає, що вона як не отримувала доходів від транспортування газу, так і не отримуватиме. З другого боку, російські компанії отримали потужну політичну підтримку з боку російського керівництва, українська ж сторона погодилася грати роль агента впливу російського уряду. До того ж, Росія чітко назвала цікаві для неї українські галузі, які вона хоче поставити під свій вплив і залежність. Тобто вона хоче їх контролювати. А це галузі, в яких Україна з нею конкурує на світових ринках. Тому виграш від наукових ноу-хау, цілком можливо, отримає Росія, а не Україна.
Іще один наслідок, про який чомусь мовчать. За якою моделлю — європейською чи російською — Україна розвиватиме свій бізнес? Нагадаю, що європейська модель діє в чітких рамках букви закону, без хабарів. А російська базується на непрозорих схемах з використанням кримінальних структур. Яким шляхом країна поведе свій бізнес? Це дуже важливо. Від цього залежатимуть темпи розвитку України і обсяг припливу іноземного капіталу.
Віктор ПАЩЕНКО, доцент кафедри політології Дніпропетровського Національного університету:
— Казати про результативність зустрічі президентів Росії та України поки що не доводиться. Звичайно, добре, що відносини між керівниками двох сусідніх країн поступово налагоджуються, адже довгий час вони були практично перервані. Проте ті угоди, що підписали в Києві, враження не справляють. Наприклад, про об’єднання зусиль у сфері авіабудування говорять впродовж двох десятиліть незалежності України. Неодноразово підписувалися і якісь документи, але нічого після цього не змінювалося. Як демонструє практика українсько-російських стосунків, договори — це одне, а на практиці виходить зовсім інше. Поки що можна констатувати, що в обох керівників є політична воля до усестороннього співробітництва, що само по собі добре. А про результати співпраці говоритимемо тоді, коли полетить новий сучасний літак, спільно створений українцями та росіянами, але не раніше.
