Для вгамування мисливських інстинктів АП залишився
Павло Іванович — і тому, що в нього є шанси вистояти, і тому, що від нього
однаково вже не відчепляться
Лихие карбонарии,
закушав водку килечкой,
спешат в свои подполия
налаживать борьбу...
Володимир Висоцький,
«Гербарий»
Новий політичний сезон для нашої країни — особливий. Його головне гасло
— «співробітництво». Розмови про тісну і, ясна річ, конструктивну взаємодію
всіх гілок державної влади звучать повсюдно, перекриваючи заклики до імпічменту
Президента і відставки прем’єра. Про співробітництво регулярно говорять
Голова ВР Олександр Ткаченко і прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко. Президент
Леонід Кучма про співробітництво говорить не так часто, проте, з іншого
боку, ні глава держави особисто, ні чиновники його адміністрації (зокрема
навіть керівник АП Євген Кушнарьов) уже досить довго (місяців зо два) не
натякали на «жорсткі заходи» щодо законодавців.
Звісно, можна припустити, що фінансові потрясіння змусили політикум
забути про наближення президентських виборів і згуртувати лави на кшталт
того, як мешканці лісу укладають перемир’я на час великої пожежі. Водночас
із цим є також інше пояснення, яке полягає в тому, що команди основних
претендентів уже визначили стратегію наступної боротьби й вона не передбачає
радикальних кроків на даному етапі.
На сьогодні про свою участь у президентській кампанії заявили нинішній
Президент i Євген Марчук. Будуть брати участь Сергій Головатий, Наталія
Вітренко й Сергій Чукмасов. Леоніду Кучмі дуже вигідна стратегія «реформатор
проти лівих». Однак ця схема вже провалилась у Росії; до того ж у президентській
гонці братимуть участь не лише ліві. А найголовніше — Президент зіштовхнеться
з труднощами, пояснюючи виборцям своє «реформаторство».
Отже, розглянемо політичну модель Леонід Кучма — Олександр Мороз, яку
намагаються розкрутить уми з адмiнiстрацiї Президента. Лідер соціалістів
досі жодного разу не говорив про свої плани скількись конкретно. Контури
цілком певних моделей саме для цих двох політиків (Кучми й Мороза) уже
проглядаються досить чітко. Облишимо поки що характеристику претендентів
і їхніх можливим програм і спробуємо розглянути суто технологічні аспекти
вірогідних сценаріїв.
Останнім часом багато писали про те, що головні зусилля команда Л.Кучми
докладе до того, аби «не допустити» екс-спікера до другого туру виборів.
Для виконання цього завдання можливі два основні напрями. Перший — забезпечити
зниження особистого рейтингу О.Мороза, другий — заходи, спрямовані на розкол
лівого електорату, а також превентивне знищення (знекровлення) тих представників
елітних груп, котрі можуть надати О.Морозу політичну й матеріальну підтримку.
Очевидно, що певні кроки роблять в обох напрямах. Першим відносним успіхом
президентської команди можна вважати той факт, що Голові ВР XIII скликання
не дозволили повернутись у спікерське крісло нового парламенту. Далі —
справа техніки. Якщо аналітики АП врахували досвід минулої парламентської
кампанії, О.Мороз навряд чи може розраховувати на «принизливу» критику
з боку підконтрольних владі ЗМІ, проте дрібні «шпильки», на кшталт нагородження
президентськими відзнаками, на нього, мабуть, чекають.
На другому фронті команда Л.Кучми також має, здавалося б, безсумнівні
успіхи — уже оголосила про свою участь у виборах лідер прогресивних соціалістів
Наталія Вітренко; буквально на очах поглиблюються розбіжності між морозівською
СПУ та її традиційними союзниками — КПУ й СелПУ, а спікер нової ВР Олександр
Ткаченко (у попередньому парламенті вірний соратник Мороза), здається,
рішуче порвав із «політикою конфронтації» і, як уже відзначалося, не втомлюється
демонструвати непохитну прихильність до співробітництва з виконавчою владою.
Нарешті, як вважають, «на мазі» розкол «Громади», лідер якої Павло Лазаренко
залишається найнадійнішим союзником (і фінансовою опорою) Олександра Олександровича.
Перемога нинішнього Президента здається настільки забезпеченою, що хоч
вибори відміняй, аби уникнути непотрібних видатків на пусті формальності.
Стратегічна лінія О.Мороза видається значно гнучкішою й максимально
пристосованою до заданих умов. Навіть свою поразку в боротьбі за спікерство
він уже почав помалу перетворювати на перевагу. Тепер він — не «влада»
й не несе особистої відповідальності ні за кризу, ні за падіння життєвого
рівня співгромадян. Його заява про «аморальність» нагородження представників
найвищих ланок влади (розповсюджена в зв’язку з наданням ордена) пролунала
не так визнанням своєї частки відповідальності, як підведенням риси під
цією відповідальністю, яка залишилась у далекому минулому.
Ще цікавіший стан речей із друзями та союзниками Мороза. Колись Наполеон
сказав: корпуси повинні наближатися до місця битви різними дорогами, а
боротися разом. Саме цей метод, судячи з усього, й застосовують нині «морозівці».
У принципі з боку політичних і ділових структур, які збираються підтримати
О.Мороза на президентських виборах, будь-яка інша тактика була б неприпустимою
легковажністю. Чи варто підставлятися під численні перевірки пожежної охорони
й податкової інспекції саме тепер, коли «око государеве» нишпорить країною,
шукаючи жертву?
Для вгамування мисливських інстинктів АП залишився Павло Іванович —
і тому, що в нього є шанси вистояти, і тому, що від нього однаково вже
не відчепляться. У цьому ж аспекті варто розглядати розмови про розкол
«Громади», які не змовкають, здається, з того дня, коли Павло Лазаренко,
Юлія Тимошенко й Олександр Єльяшкевич реанімували з політичного небуття
це «Всеукраїнське об’єднання». Не можна, ясна річ, виключити спробу Юлії
Тимошенко «вивести з-під вогню» своїх соратників, не виключено також, що
на певному етапі вона може знайти в цьому певне співчуття президентської
сторони, яка, таким чином, зможе записати на свій рахунок ще одну «перемогу».
Утім, на останній прес-конференції Юлія Володимирівна проговорилася про
те, що наступником Кучми на президентському посту вона бачить О.Мороза,
тож подальшу «розкрутку» «розкольниці» в підконтрольних владі ЗМІ з приводу
ініціативи імпічменту (між іншим, хід нетривіальний) скоріш за все буде
призупинено.
Чи вдасться адміністрації «розхитати» амбіції лідера комуністів Петра
Симоненка, поки що говорити рано. 1994 року його вже було висунуто кандидатом
на президентство, проте він, навіть не проводячи кампанію, зняв свою кандидатуру
на користь Мороза. Нескладно уявити, що 1998 року він зробить аналогічно.
З тією різницею, що, очевидно, пройде більшість етапів боротьби — як для
підтримання рейтингу партії, так і для підтримання до останнього необхідних
ілюзій стратегів адміністрації.
Ключова фігура розігруваної драми — Олександр Ткаченко. Саме його обрання
Головою ВР вважають головною перемогою парламентських друзів Л.Кучми. Враження
про переорієнтацію Ткаченка на нинішнього Президента грунтується на тому,
що його обрано нібито всупереч волі Лазаренка (і Мороза), на щоденних закликах
спікера до миру і «злагоди», а також на тому, що, зволікаючи з розглядом
у ВР президентських указів економічного «блоку», Голова ВР сприяє набранню
ними чинності й відтак проводить «президентську лінію». Насправді все це
виглядає малопереконливим. І річ тут не лише в сумнівності напівдетективної
історії про те, як депутатів «Громади» (п’ятдесят мандатів «під рушницею»)
обманом, скориставшись відсутністю Павла Івановича, переконали проголосувати
за Олександра Миколайовича.
Спробуємо проаналізувати реальну лінію нинішнього спікера. Тут є доречним
невеличкий історичний відступ. Коли восени 1994 року з’явилися перші ознаки
конфлікту між Президентом і Верховною Радою, найрозумніші співробітники
Кучми пропонували не загострювали відносини, а, навпаки, всіляко демонструвати
згоду та, образно кажучи, «задушити Мороза у дружніх обіймах». Цих розумників
невдовзі позвільняли й почалася чотирирічна «війна властей», у якій Президент
жодного разу не був переможцем. Цілком очевидно, що тепер Олександр Ткаченко
вдається до тактики, відкинутої Кучмою чотири роки тому. Причому використовує
її майстерно. Адже що відбувається насправді? Зволікання з розглядом у
парламенті «указних» проектів (на тлі постійних розмов про співробітництво)
привело до того, що на Президента й уряд покладено всю повноту відповідальності
за соціально-економічну ситуацію в країні при цілковитій неможливості звинуватити
в чому-небудь законодавців. За кілька місяців О.Ткаченко зумів поставити
Леоніда Кучму саме в те становище, якого наш Президент старанно уникав
протягом чотирьох років. Додатковий плюс такої ситуації в очах усіх суперників
Кучми полягає в тому, що в своїй указотворчості Леонід Данилович із гнітючою
регулярністю виходить за рамки основного закону, створюючи цим винятково
сприятливі умови для критики аж до розгортання процедури імпічменту.
Економісти вважають, що більша частина указів — необхідне й неминуче
зло. При цьому навіть найоптимістичніше налаштовані не чекають позитивних
наслідків протягом найближчих півтора року. Коли наступного жовтня виборці
вирішуватимуть — «хто винен», у них не буде великих труднощів із відповіддю.
ДО РЕЧІ
Олександр Ткаченко вважає закономірним створення в парламенті ще однієї
фракції — Селянської партії. Відповідаючи вчора на запитання журналістів,
спікер заявив, що «слово про розкол треба викинути» зi стосункiв між соціалістами
і селянами, повідомляє агентство Інтерфакс-Україна. «Створення ще однієї
фракції в парламенті є не розколом, а виконанням третього рівня завдання,
оскільки, створивши дві фракції, ми залишаємося в лівоцентристському блоці»,
— зауважив О.Ткаченко.
Спікер нагадав, що Соціалістична і Селянська партії об’єдналися перед
виборами на єдиній платформі з тим, щоб йти до парламенту за партійним
списком. Правильність цього кроку, за його словами, підтверджується тим,
що блок за кількістю відданих у ході виборів за нього голосів посів третю
позицію. У Верховній Раді, сказав О.Ткаченко, «ми зробили все, щоб наші
представники потрапили до керівних органів, і виконали це з честю».
Попри взаємні запевнення представників «Лівого центру» про продовження
співробітництва, третій етап діяльності блоку СПУ-СелПУ, мабуть, буде останнім.
Сергій Довгань заявив кореспондентові «Дня», що поки він буде лідером СелПУ,
«вона проводитиме абсолютно самостійну політику, у той час як СПУ вважає,
що ми повинні беззастережно підтримувати всі її ініціативи». С. Довгань
також повідомив, що селянська фракція «не збирається грати у гру по відставці
уряду», і не підтримає цю пропозицію, щоб не створювати нервозну обстановку
в суспільстві.
№173 11.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
