«Перед вами — найбільший український націоналіст у Москві. І Горбачов в очі казав... І путінські хлопці цікавилися. Мене запитували — ти ще тут? А чому не в Україні? Зараз заспокоїлися», — таку дещо жартівливу оцінку пригадав керівник Центру українських досліджень Інституту Європи РАН, головний редактор журналу «Современная Европа» Віктор Мироненко під час представлення своєї нової монографії «Політичний вплив Росії в Україні (1991—2011 рр.)». Дослідження вийшло друком у Москві й напередодні Дня Незалежності України було представлено на батьківщині автора — в Чернігові.
Йдеться про результат його десятирічної роботи з вивчення сучасних українсько-російських відносин, документів та літератури, щоденного моніторингу засобів масової інформації, інтерв’ю з безпосередніми учасниками подій. Володіє історик і певним особистим досвідом спілкування з Михайлом Горбачовим, Борисом Єльциним, Леонідом Кравчуком, Леонідом Кучмою, Віктором Ющенком.
Складається монографія з чотирьох глав — загальної характеристики проблеми та трьох хронологічних: 1991—1997 рр., 1998—2004 р. і 2005 рр. Аби виміряти російський політичний вплив, Віктор Мироненко, крім традиційних джерел, спробував залучити й результати виборів в Україні, а саме — зіставити регіональні показники з позиціями політичних сил, що стосуються російсько-українських відносин.
Автор прагнув увиразнити взаємовпливи — на прикладі помаранчевої революції, та не тільки. Скажімо, під час її перебігу, за спостереженням доповідача, дивитися російське телебачення було неможливо. У багатьох складалося враження, що за хутором Михайлівським — чубаті хлопці, які когось там живцем їдять. На жаль, констатував промовець, у Росії мало хто вивчає зворотний вплив. Між тим, коли Україна та Росія розходяться, то в останній усе змінюється. Росії без України потрібні абсолютно інші політична концепція, плани, конструкція країни як такої. Росія без України — це Канада: велика країна з величезними ресурсами, але без політичних амбіцій.
А починалося дослідження з пошуку відповіді на запитання: чому за очевидної потреби в нормальних українсько-російських відносинах вони такими не стали? Авторська гіпотеза — насамперед тому, що провідниками в обох суспільствах і країнах виступали сили, які об’єктивно не були зацікавлені ані в них, ані у спільному прогресі, модернізації України та Росії.
На думку Віктора Мироненка, в наших країнах матеріалізувався максимум П’єра Жозефа Прудона: «Власність — це крадіжка». Певна кількість людей, зазначив історик, далеко не кращих, були призначені власниками всього, що було зароблено потом і кров’ю трьох поколінь. Найприкріше те, що вони не вірять у свої країни, не бажають у них жити, купують нерухомість за кордоном, туди ж надсилають своїх дітей навчатися, там вкладають свої капітали. Є точне та стійке визначення подібного явища — компрадорська буржуазія. Вони не вірять в існування національних інтересів, хоч офіційно визнаною ідеологією є націоналізм, не ставлять за мету просування своїх суспільств до сучасних форм організації суспільного виробництва й життя. Вони прагнуть цього лише для себе та своїх нащадків. Тому нинішній стан українсько-російських відносин виглядає природно, ніяким іншим він бути не може: вони потрібні лише для того, аби відволікати увагу суспільства від завершення його фактичного пограбування.
Спостереження за розвитком українсько-російських відносин після руйнування (дослідник наголошує на такому визначенні) СРСР привели його до переконання:
реформи в Радянському Союзі, розпочаті в середині 1980-х рр., були вкрай необхідними, з ними запізнилися років на 20—30;
вони об’єктивно мали здійснюватися методом спроб та помилок, бо у світовій історії прецедентів соціальних змін такої глибини і масштабів не було;
у разі успіху реформи могли завадити певній частині старої союзно-республіканської еліти конвертувати своє суспільне становище у власність, а власність — у владу (за нових умов);
аби зупинити реформи, було використано ахіллесову п’яту будь-якого строкатого під культурно-етнічним кутом зору суспільства — національне питання;
жодної об’єктивної потреби руйнування союзної держави не існувало, вистачило б запровадження випробуваного в ЄС принципу субсидіарності — реального перерозподілу повноважень між центром та республіками. На нього союзне керівництво було згодне, щоправда — після так званого серпневого путчу. Тож, зазначив доповідач, серед альтернатив 1991 року обрали не найкращу. Звичайно, якщо мета — політична та економічна модернізація. Але це не означає, що треба повернутися до пройденого. До того ж, розпад СРСР був запрограмований у політичній технології, яку використовувало його ж керівництво. Наприклад, створення такого революційного органу, як з’їзд народних депутатів.
На переконання Віктора Мироненка згадані події були використані для усунення реформаторів від влади та підміни мети реформ: замість нових можливостей для більшості — швидке, казкове збагачення для небагатьох. За таких обставин українсько-російські відносини почали визначатися не об’єктивними потребами розвитку, а інтересами зазначеного прошарку і залишаються їхніми заручниками й дотепер. Змінити їх не можна без перегляду політичного вектора розвитку. А це, на думку дослідника, потребує виходу на політичну сцену дійсно демократичних політичних сил, які були б здатні виробити спільний порядок денний політичних та економічних реформ в обох країнах — сполученої модернізації. Поки що наявні спроби успіху не мали — через брак ліберальних, демократичних сучасних політичних сил, які знайшли б спільну мову для ствердження можливостей більшості. Проблема не в тому, щоб їх з’єднати: варто чесно поставити перед собою політичні питання, що відповідають як українським, так і російським інтересам. Тоді отримуємо величезний простір для співпраці, робить висновок автор.
Завершилася зустріч попередженням: характерна риса російського політичного істеблішменту — безвідповідальність. Усі рівні контролю виключені. У Росії соціально відсутній больовий синдром. Це треба пам’ятати й в Україні, бо коли щось трапиться в Росії — непереливки буде всім.
