Після падіння комуністичного ладу країни Центральної і Східної Європи пройшли через нелегкий перехідний період. Найбільша небезпека, що криється у цьому досить різкому і жорсткому процесі перетворення, полягає у тому, що суспільство, у спробі стати відкритим, ризикує розпастися. Таке може трапитися, коли старі структури влади знищують, не замінивши їх передбачливо на нові. Відкриті суспільства вимагають наявності надійних інститутів влади, а їх не можна створити за одну ніч.
Країнам Центральної і Східної Європи необхідно було здійснити такий складний перехід від закритого до відкритого суспільства для того, щоб стати кандидатами на вступ до Євросоюзу, і незабаром, можливо, повноправними його членами. Вони доклали величезних зусиль — що не до кінця розуміють нинішні члени Євросоюзу — для того, щоб завершити своє перетворення і пристосуватися до неймовірно обширних правил Союзу.
Але Євросоюз все ще повинен переконувати країни, що прагнуть до нього приєднатися, що він є дійсно відкритим, демократичним суспільством того типу, за побудову якого у себе вони боролися. Це питання має практичні наслідки, оскільки, якщо Євросоюз оголошує себе як вільне і відкрите суспільство, то він повинен гарантувати свою здатність ефективно і раціонально функціонувати після того як його розширення відбудеться. Саме на конституційних зборах, які повинні найближчим часом відбутися у Брюсселі, можна і необхідно буде пов’язати разом розширення Євросоюзу і його реформу, оскільки розширення також повинне бути використане для посилення прозорості і демократичної законності Євросоюзу.
Саміт, що відбувся в Ніцці у 2000 році, прагнув провести реструктуризацію Євросоюзу до того моменту, як його склад після розширення збільшиться вдвічі і становитиме 27 членів. Але зустріч у Ніцці зазнала повного провалу. Не було зроблено дуже важливого кроку, спрямованого на припинення дії принципу одноголосності, на якому в даний момент побудовано процедуру прийняття рішень у Європейській раді міністрів, і його заміну процедурою прийняття рішень шляхом голосування кваліфікованою більшістю. Поки залишається принцип одноголосності, ситуація буде такою: чим більше країн беруть участь у процесі прийняття рішень, тим більше небезпека того, що одна з країн скористається своїм правом вето, щоб заблокувати яке-небудь рішення.
Невідкладною також є реформа структур і робочих процедур Європейської комісії. Оскільки існує система колегіальності, то єдиний незгодний член з числа єврокомісарів навіть зараз може обмежити здатність Комісії приймати рішення. Якщо у майбутньому кожна країна буде, як і раніше, посилати до Брюсселя по одному комісару, то процес йтиме ще з більшим скрипом, якщо зовсім не зупиниться. Найкраще значно скоротити склад Комісії, або об’єднавши з цією метою країни у регіональні групи, що посилають своїх представників до Комісії, або проводячи ротацію її членів через кожні один-два роки, що забезпечить участь усіх країн по черзі.
Але найважливішим для демократії Євросоюзу є таке питання: населення країни може забалотувати свій уряд, якщо воно ним не задоволене, однак це неможливо зробити у разi Євросоюзу. Неможливо забалотувати Європейську комісію, оскільки її ніколи насправді не обирали. Європарламент також ще не є реальним парламентом, що контролює фінанси і здійснює нагляд за виконавчою владою. І те й інше потрібно змінити.
Європарламент повинен здійснювати ефективний демократичний контроль на європейському рівні. Він повинен отримати повну владу над бюджетом Євросоюзу і право накладати вето на всі рішення, прийняті у Раді Європи кваліфікованою більшістю. Щодо виконавчої влади Євросоюзу, Комісії або принаймні її президента — то він повинен обиратися. У перспективі він може обиратися безпосередньо громадянами Європи, а до того часу принаймні членами Європарламенту.
Конференція у Ніцці зазнала провалу тому, що лідери країн-членів Євросоюзу не змогли або не захотіли поступитися своїми найближчими національними інтересами і прийняти пан-європейську перспективу. Але здатність Євросоюзу діяти саме як союз є неодмінною умовою захисту національних інтересів кожної європейської країни. Якщо події 11 вересня навчили нас чому-небудь, то це вони показали, що суто національні відповіді на життєво важливі питання або неможливі, або нежиттєздатні.
Євросоюз, проводячи внутрішні реформи, спрямовані на посилення свого демократичного характеру і перетворення себе на дійсно відкрите суспільство, у той же час не повинен закривати себе від тих, хто не входить до його складу. У той самий час, як нинішні країни-кандидати прагнуть стати членами Євросоюзу, його розширення лякає ті країни, які швидше за все не приєднаються до Союзу у найближчому майбутньому.
Після завершення поточного періоду розширення, кордони Євросоюзу на сході швидше за все пройдуть на схід від країн Балтії, Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії, і він межуватиме з Росією, Білоруссю, Україною та Молдовою. Союз повинен потурбуватися про те, щоб цей новий кордон не став новою стіною, що розділяє Європу, і щоб зона стабільності і процвітання, яку він створив для своїх членів, поширювалася б також і на його східних сусідів. Членство у Євросоюзі не повинно бути визначальним чинником європейського мистецтва керувати державою. На першому місці мають стояти наші загальні європейські цінності.
Здатність Євросоюзу створити мир і стабільність — не кажучи вже про економічне процвітання — в сучасній історії є унікальною. І справді, нинішній стан справ у світі показує, наскільки необхідною є спільна політика Європи, що проводиться нею на міжнародній арені і в галузі безпеки. І справа не в тому, що сьогодні дуже великий вплив у Америки — як стверджують деякі — а в тому, що дуже маленький вплив у Європи. Складне завдання, яке повинні вирішити делегати брюссельських зборів — це, як мінімум, створення відкритої, демократичної і — так, справдi Великої Європи. Проект Синдикат для «Дня»
Гідо ВЕСТЕРВЕЛЛЕ — лідер Вільної демократичної партії Німеччини сія, які саме умови висуне Київ, як відреагують на все це євразійство США і Євросоюз, якою буде внутрішньополітична кон’юнктура в Україні у найближчий місяць, — від комбінації цих чинників залежатиме успіх пропозиції Касьянова.
До речі, вступ до ЄврАзЕС створює для України ризик певного обмеження суверенітету у податковій, фінансовій та митній політиці. А це ж явно більше, ніж зона вільної торгівлі, якої добивається Київ.
