У вирі гострого політичного протистояння між владою й опозицією у зв’язку з арештом і висуненням все нових обвинувачень Юлії Тимошенко якось непомітно минула дата 14 листопада. Цього дня 1999 року в другому турі Україна обирала президента. Здавалося б, «дела давно минувших дней» багато хто хотів би перетворити на «преданья старины глубокой», втім, загострення внутрішньополітичного становища, яке дедалі наростає, змушує вкотре замислитись над системними проблемами, з яких наша країна ніяк не може вийти. При цьому труднощі зовнішні, починаючи від конфронтації з Росією і закінчуючи розбіжностями з нашими західними сусідами, є продовженням внутрішньої невлаштованості. Українські політична, економічна й фінансова еліти перебувають у перманентному стані роздвоєності, відсутності політичної волі для ухвалення таких необхідних складних і непопулярних рішень.
Усе починається в минулому і переходить у майбутнє. При цьому невирішені у минулі роки проблеми часто мертвою хваткою стискають своє кільце, вирватися з нього стає дедалі складніше, і це пов’язано із суспільним напруженням. Воно, власне, дедалі частіше проявляється біля стін Верховної Ради, обласних адміністрацій. Поки що вдається перевести стрілки, задовольнити тих, хто цього найбільше потребує, і тим самим на якийсь період пом’якшити ситуацію. Чергова доза фінансового аспірину знижує температуру, але не лікує хворобу, заганяючи її всередину й ускладнюючи подальше одужання.
Усе це було, неодноразово повторювалось, і, втім, у житті країни й суспільства завжди з’являються історичні стрілки, які дозволяють вибрати правильний напрям руху. Висока якість політичної еліти, яка висуває зі своїх лав далекоглядних керівників, і полягає в тому, щоб ці, часто приховані, історичні стрілки розпізнати і спрямувати державний потяг шляхом прогресу і процвітання.
Саме такі стрілки в історичному розвитку і становленні української держави з’явились на виборах 1999 року.
Із чим прийшла Україна до закінчення першого терміну президентства Леоніда Кучми? Зараз багато хто з певною ностальгією згадує ті часи, коли на якийсь час запанувала подоба стабільності і почалось економічне зростання. На відстані часто виникає оптичний обман. Труднощі, проблеми або не згадуються, або видаються не такими вже й суттєвими порівняно з тим, що ми переживаємо зараз. Однак усе це на поверхні й не зачіпає найважливіших глибинних процесів, що відбувались у суспільстві, наслідки яких наразі проявляються з дедалі більшою силою.
Чого ж досяг Леонід Кучма за свій перший термін президентства? Після анархії перших років незалежності не без чималих зусиль було відновлено систему ручного управління економікою й фінансами з деяким урахуванням змінених умов. Олігархізацію було не лише не викоренено, а значно посилено, на превелику радість партійно-господарської номенклатури, яка чудово почувалася за таких умов і склала соціальну основу режиму. Видимим проявом цього процесу стала горезвісна вертикаль влади, якою не гребують нині в Партії регіонів і в оточенні Президента. Кучмі постійно бракувало повноважень. Усе йшло до запровадження в Україні авторитарного режиму за зразком білоруського або нинішнього російського. І те, що це повною мірою не відбулось, пов’язано не з відсутністю бажань і дій у цьому напрямі, а з іншими чинниками, не врахованими авторами цієї стратегії. При цьому якщо навіть повноваження й давалися, то найчастіше вони використовувались неефективно, на збиток економіці, фінансам і країні в цілому. Просто Кучмі в якийсь момент дуже пощастило. Так склалася світова економічна кон’юнктура, що дозволила навіть без докладання значних сил почати економічне зростання. Але й у цьому випадку наші сусіди досягли набагато більшого, а ми так і залишились наприкінці цього списку.
Уже наприкінці першого президентства Кучми найбільш далекоглядним політикам стало зрозуміло, що тодішній курс вів країну у безвихідь. Необхідно писати і втілювати принципово інший сценарій розвитку країни. Найбільш відповідною легальною формою такого стрибка були президентські вибори 1999 року. І це не просто констатація факту, а реальність того дня. Був кандидат, який володів необхідним потенціалом і політичною волею для цього.
Тактично українському суспільству було нав’язано сценарій, привезений із Москви найнятими політтехнологами другого сорту, протистояння ліберала Кучми і комуніста Симоненка. Так, як це було незадовго до цього в Росії, — Єльцин проти Зюганова. Насправді Симоненка команда Кучми не боялась, оскільки лідер українських комуністів принципово не був налаштований на перемогу і старанно грав виписану йому роль. Набагато небезпечнішою була «канівська четвірка» на чолі з Євгеном Марчуком. У Каневі в серпні 1999 року було створено дуже важливий прецедент. Виникла реальна альтернатива режимові Кучми. Різні за характером та ідеологією політичні сили знайшли можливість домовитися. Переговори проходили важко, доволі довго, але все-таки завершились успіхом. Невипадково це сталось у день, коли влада проводила в Києві грандіозний військовий парад. Не лише з танками, а й з авіацією. І це при тому, що нашим льотчикам хронічно не вистачало пального навіть для планових польотів. Влада демонструвала свою силу, тому зібрались у Каневі, а тодішній голова Верховної Ради Олександр Ткаченко демонстративно відмовився бути присутнім на військовому параді.
Джерело зримої й відчутної небезпеки Кучма побачив одразу й головні зусилля протидії спрямував саме в цьому напрямку. На жаль, йому це вдалося через принципово різні цілі політиків, що об’єдналися в четвірку. Для лідера соціалістів Олександра Мороза це був суто тактичний хід у підготовці вигідніших умов у торгівлі з владою. Тими літніми днями 1999 року авторові довелося розмовляти з Олександром Морозом. На запитання, яку посаду він обійме в разі перемоги кандидата четвірки на виборах, глава соціалістів відповів без роздумів: «Президента». «Але ж висунули іншого кандидата», — було наше заперечення. Відповідь була такою ж: «Президента». Усе одразу стало на свої місця. Шанс кардинально змінити щось у цій країні було втрачено через бажання задовольнити особисті амбіції. Ось такою була й залишається у своїй переважній більшості наша політична еліта. Їй вдалося нав’язати народові хибний вибір, оскільки суспільство не було готове до принципових змін і, до того ж, повірило обіцянкам Леоніда Кучми, що після виборів вони побачать нового президента.
Для виконання цієї награної дилеми в стані Кучми були буцімто опозиційні Рухи, що на той час розкололися, майбутній президент Віктор Ющенко теж працював на перемогу Кучми в його штабі. Фактично так звана українська опозиція працювала на зміцнення авторитарного режиму за системою так званого меншого зла. Саме так вони представляли режим, залякуючи народ міфічною реставрацією комунізму. Вони чудово знали, що цього не буде в принципі, а якщо й буде, як у Болгарії, то все це не більше ніж червоний камуфляж. Падіння й розкладання української опозиції почалося ще раніше, коли вона сприяла ухваленню Конституції, скроєної саме під Кучму. Потім Конституцію міняли, потім знову, вже під нову владу. І щоразу не обходилося без опозиціонерів, які часто опинялися в ролі політичних тушок. Опозиція без стрижня — це не опозиція, а імітація. 1999 року українська опозиція зазнала свого Ватерлоо, від якого не оговталася й досі. Але набагато істотніше те, що не має розуміння того, що сталося, звідси й усі її біди.
І що ж побачила Україна після початку другого терміну Леоніда Кучми? Вибори пройшли «брудно», з тотальним використанням адмінресурсу й у атмосфері вседозволеності влади. Уже приблизно через рік спалахнув «касетний скандал», сталося вбивство Гонгадзе. Обставини вбивства журналіста, його замовники вже давно відомі. Але не покарані. А загадкові смерті Юрія Кравченка, Георгія Кирпи? На жаль, трагедія з Гонгадзе (як особиста для журналіста та його сім’ї, так і для всього суспільства) була і є предметом брудних політичних ігор і маніпуляцій. І провина за це передусім лежить саме на Леоніді Кучмі. За великим рахунком, плівки Мельниченка додали інформаційної гостроти скандалу, що спалахнув довкола вбивства Гонгадзе, але в змістовному сенсі нічого нового ми не дізналися. Яка в нас влада, режим Кучми — все це було відомо. Залишалися не дуже суттєві деталі, оприлюднені на плівках. Вони в черговий раз довели сутність режиму, який, на жаль, мало змінився. І це залишається тією проблемою, що заважає руху вперед.
Помаранчева революція була прямим наслідком так званого нового курсу президента Кучми. У якусь мить суспільство відчуло пряму загрозу авторитаризму й виступило проти цього. Воно було готове до змін, причому до реформ кардинальних. Але, на жаль, не знайшлося лідера, який міг би очолити цей рух. Еліта з двох протиборчих таборів виявилася нездатною на зміни. За великим рахунком, помаранчева революція в той момент виявилася ар’єргардним боєм. 1999 року був лідер, але не були готові маси. 2004 року маси були в потрібній кондиції, але вже лідера не знайшлося. Корабель революції виявився без керманича, керма й вітрил. І знову ж таки, хто був на сцені в бойові дні зими 2004—2005 рр. Усе ті ж таки люди, котрі 1999 року працювали на Кучму. Чого ж дивуватися, що їм тепер народ не довіряє. Усі розуміють політичну спрямованість процесів над Тимошенко і Луценком, але не квапляться їх підтримати, рейтинги опозиції не зростають. Маленька брехня породжує велику недовіру. А якщо брехня була великою, то відповідним є й ставлення. І це слід врахувати й так званим новим лідерам: Яценюкові, Кличку, Кириленку. Якщо вони хоч найменшою мірою підуть на змову з владою, то їхня доля зрозуміла й написана тим, що відбувається з їхніми попередниками.
Найвищий прошарок нинішньої української еліти, хоч владної, хоч опозиційної, перебуває в стані політичної сліпоти. Він не сприймає уроків минулого, не робить з них висновків, не розробляє рецептів дій на майбутнє. Його дії рефлекторні, нагадують смикання жаби Гальвані під дією електричного розряду.
Узяти хоча б відносини з Росією. Якщо за часів Леоніда Кучми це було карикатурне, але все-таки партнерство, хоча й з безконечним і малоефективним лавіруванням між Москвою, Вашингтоном і Брюсселем, то тепер це просто здавання національних інтересів. Починаючи з Харківських угод і закінчуючи так званим газовим протистоянням з переданням «Газпрому» частини нашої ГТС. Пряма шкода Україні, яку легко можна підрахувати, очевидна, й що тоді співатимуть ті, хто подібно до Леоніда Кучми шукав найлегших шляхів домовитися з Росією, здаючи українську державу.
Така політика завжди призводить до провалу, якщо не зараз, то найближчим часом. І те, що зростає градус напруженості в суспільстві, — прямий її наслідок. Затикають нову діру в економічній трохимовій свиті, й одразу виникає інша, а прем’єр з тьмяним поглядом перед телекамерами заявляє, що тримає ситуацію під контролем. Точнісінько так само думав і єгипетський президент Мубарак до певного часу, а тепер і сирійський його колега Асад. Ті, хто приходить під стіни Верховної Ради, висувають економічні й фінансові вимоги, але це тимчасово. Коли, а це буде дуже скоро, справа дійде до політичних гасел, доведеться не просто йти з пляжу, а думати, як встигнути доїхати до аеропорту.
Поки загрози немає, і є час щось змінити. У жовтні — листопаді 1999 року таку можливість згаяли. Тоді виник майдан 2004-го. Чекаємо повторення? Чи стане, врешті-решт, розуму відійти від краю прірви?
КОМЕНТАРI
«ШАНС БУВ…»
Сергій ЖИЖКО, політолог, у 1999 році – заступник голови Конгресу українських націоналістів:
— Виборча кампанія 1999 року була важлива тому, що на той момент у народі таїлися великі сподівання на іншу Україну. Люди вірили, що можна змінити все у країні, у тому числі за допомогою демократичних виборів президента. Така наша ментальність: від президентських виборів ми завжди очікуємо більше, ніж від парламентських. Ми віримо в особу. Це притаманне нам і сьогодні. Тоді народ інтенсивно шукав, кого би підтримати. Була велика віра в націонал-демократів, але особистий рейтинг покійного В’ячеслава Чорновола на той час навіть в Народному Русі був дещо слабкий. Молода генерація потребувала змін у русі. Інших кандидатів серед націонал-демократів, які б могли виграти вибори, не було. Тому потрібен був новий кандидат. У пошуку нового кандидата частина політикуму (господарська, адміністративна, інтелігентна еліти, національно-державницькі сили) зупинилися на Євгенові Марчуку.
Шанс був. Але партія влади не хитнулася в бік нового кандидата Євгена Марчука. Вона і не могла хитнутися, тому що була пов’язана різними операціями, комбінаціями й інтересами з чинним президентом Кучмою. Усі розуміли, що якщо у другий тур виходить Марчук і Кучма, то перемагає Марчук, якщо Марчук і Симоненко, також виграє Марчук, а якщо Кучма і Симоненко, то перемагає Кучма. Тому перед командою останнього стояло основне завдання: не допустити Марчука до другого туру. Партія влади розіграла так звану червону карту по аналогії виборів Єльцин — Зюганов у Росії. Відповідно, склалася атмосфера, коли, з одного боку, партія влади нагнітала атмосферу антикомунізму, що в принципі було корисно для українського суспільства, а з іншого — була дуже жорстка й інтенсивна кампанія з боку команди Марчука, яка критикувала Кучму по всіх напрямках системно й дуже аргументовано. Багато людей, наприклад, із націонал-демократичного табору (Лук’яненко, Шухевич та інші), зробили не шаблонний вибір — це був вибір стати на бік особи, яка, на нашу думку, з одного боку, могла врятувати Україну, а з другого, щоб команда Марчука наблизилася до державницьких сил. Тоді стало би зрозуміло, що між ними немає різниці. Ці процеси йшли, але, на жаль, не вистачило електорату. На телебаченні була тотальна цензура. Інерція від Радянського Союзу була ще великою.
Відбувся перший тур, за результатами якого у другому турі опинилися Кучма і Симоненко. Заготовка спрацювала. А що далі? Перші протоолігархічні паростки, які на той час сформувалися навколо Кучми, зрозуміли, що настав їхній час, що тепер, коли Кучма став президентом ще на п’ять років в умовах вже напрацьованих схем, можна збагачуватися далі. Вони так і почали діяти: укріплювати режим Кучми. Відомий референдум Волкова про підсилення повноважень президента, боротьба з опозицією, справа Гонгадзе... Тобто наступив період вседозволеності команди Кучми. Створювався жорсткий, командний режим із поновленням старих впливів. Ситуація для опозиції виглядала безальтернативною, до речі, схожа на сьогоднішню, хоча тоді опозиція була міцнішою за нинішню. Динаміка в команди Куч ми була набагато сильнішою, бо й команда у нього була професійнішою й сильнішою за нинішню команду. Але справа Гонгадзе, «касетний скандал» — усе це практично припинило дальше перебування Кучми при владі. Усе закінчилося 2004-м роком. Народ дозрівав до змін, але майдан очолили вихідці з «шинелі» Кучми...
«СУСПІЛЬСТВО ПОВІЛЬНО ВИХОДИТЬ З-ПІД МОСКОВСЬКО-КОМУНІСТИЧНОГО ДУРМАНУ»
Левко ЛУК’ЯНЕНКО, відомий український громадський та політичний діяч, народний депутат України, багатолітній в’язень радянських тюрем і таборів, письменник; із 1999 року — почесний голова Української республіканської партії:
— Перед президентськими виборами 1999 року національно-демократичні сили (16 організацій) зібралися в «Товаристві політв’язнів і репресованих» для того, щоб вирішити, кого з кандидатів підтримувати. Уже було зрозуміло, що на президентську посаду висунуто Ткаченка, Мороза, Марчука... Вирішили підтримати Євгена Марчука. Він був найбільш підходяща кандидатура. Комуністи Ткаченко та Мороз, хоч останній і називав себе соціалістом, були абсолютно неприйнятні для патріотичних і націоналістичних партій. Кандидатура Марчука задовольняла патріотичні сили тим, що проти нього не було знайдено жодних матеріалів, які свідчили б про його причетність до політичних репресій. З іншого боку, він тоді надрукував невелику книжку під назвою «П’ять років української трагедії», де подав глибокий аналіз становища в Україні. Раніше аналогічною роботою ніхто не займався. Та навіть потім я не зустрічав таких аналітичних матеріалів у доступному, короткому викладі. Ці два факти якнайкраще сприяли нашій підтримці саме його кандидатури.
Потім відбулися збори в Національній спілці письменників України, де було проведено зустріч з Євгеном Марчуком. Пам’ятаю, тоді його прямо запитали: «Як ви ставитеся до націоналізму?» На що він відповів: «Скажіть мені, чи є у світі хоч один президент, який не був би націоналістом?» Така відповідь ще більше переконала людей, що потрібно підтримувати саме його. Республіканська партія, зокрема, їздила по Україні й відкрито його підтримувала. Я тоді казав, що Марчук з усіх кандидатів найбільше відповідає програмі Республіканської партії.
Новий прихід Кучми на посаду президента став суцільним зміцненням влади бандитського режиму. Він фактично доробив те, що розпочав під час свого першого періоду президентства. Кучма брав у свою команду людей, проти яких прокуратура могла порушити кримінальну справу, тобто тих, хто «замочений» або має гріх, і кого, таким чином, можна тримати на короткому повідку. Це було подальше знищення України, руйнування промисловості, люди мусили виїжджати за кордон у пошуках роботи тощо. Ясно, що на найвищій державній посаді неможливо робити лише погані справи, бо ця посада настільки висока, що просто зобов’язує людину, яка на ній перебуває, чинити й щось добре. Так, за Кучми було ухвалено Конституцію 1996 року, впроваджено національну валюту.
Вибори 1999 року Кучма виграв завдяки значній фальсифікації результатів голосування. До того ж, тоді суспільство ще не було готовим до кардинальних змін. Тепер мені здається, що наше суспільство виходить з-під московсько-комуністичного дурману, але, на жаль, робить це повільно. Крім того, ми, колишні радянські люди, маємо атеїстичну, безбожну, аморальну мораль, коли можна брехати, не дотримуватися слова тощо.
2004 року суспільство вже було готовим, але перемога Ющенка стала щасливим збігом обставин. Бо тоді таких політиків, як він, було ще принаймні п’ять, і кожен з них міг би бути кращим президентом. Але так сталося, що всі згуртувалися навколо Ющенка і працювали на його перемогу, всім здавалося, що він стоїть на щабель вище від інших кандидатів. Слід наголосити, що перемога «помаранчевих» 2004 року — це не так виявлення симпатії до Ющенка, як люта ненависть до Кучми. Те, що в Києві під час помаранчевої революції зібралося понад мільйон людей, свідчить про фактор демократії — тоді справді були представлені весь український народ і нація як носії суверенітету. Шкода, звичайно, що Ющенко виявився не державним діячем, а проповідником.
«СЬОГОДНІ РОСІЯ ПОВТОРЮЄ УКРАЇНУ ЗРАЗКА 1999 РОКУ»
Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог, керівник центру «Український барометр»:
— Кучма закінчив формування олігархічної української республіки і, в принципі, уже був непотрібний ні олігархату, ні електорату. Але він завдяки бюрократії, завдяки своєму оточенню домігся перемоги на президентських виборах 1999 року. Ця перемога виявилася для нього дуже неприємною, оскільки вже через рік почався «касетний скандал», плюс до всього сталося вбивство журналіста і створення абсолютно несподіваного для України масового руху «Україна без Кучми», що потім призвело до Майдану. Його вихід на другий термін, грубо кажучи, не приніс йому радості. Бізнес, може, він і побудував, але свого часу йому потрібно було не слухати Медведчука, а шукати собі хорошу заміну.
З другого боку, його конкурентами реально були три людини: комуніст Ткаченко, соціаліст Мороз і незалежний генерал Марчук. Думаю, що в комуніста не було жодних шансів, а ось двоє останніх справді могли поборотися за президентське крісло. Перемога одного з них на виборах 1999 року могла стати реальним виходом України в інший режим політики й економіки. При такому варіанті, очевидно, не стався б Майдан, але відкрилися б інші політичні можливості. Але в результаті перемогла людина, яка намагалася посварити Мороза з Марчуком.
1999 року чинилася надзвичайна фальсифікація з боку Адміністрації Президента, яка змусила основну масу виборців зрозуміти, що в них немає шансів виграти і що їхнє майбутнє — безперспективне. Ця подія страшенно обурила народ: з одного боку, у нас зростали економічні показники й «одноразовий» український середній клас, а з другого — саме в політиці не було жодних перспектив. Справді, якби тоді у владі відбулися зміни, то країна, поза всяким сумнівом, не переживала б подій 2004 — 2005 років. Але оскільки Кучма об’єднав проти себе олігархів, скориставшись при цьому адміністративним ресурсом (добився другого терміну президентства), то й електорату, і націонал-демократам, і олігархам стало зрозуміло, що ситуація зайшла в безвихідь. Наприклад, сьогодні Путін переживає дуже схожі події — усі розуміють, що ще один його термін на посту глави держави — це безвихідь Росії, а він при цьому контролює й олігархів, і виборчу машину, і ЗМІ. Сьогодні Росія повторює Україну зразка 1999 року, і там буде неминучий вибух після того, як Путін використає адміністративний ресурс і виграє вибори. Люди нарешті зрозуміють, що вони ніяк не впливають на політичну ситуацію у своїй державі.
Повертаючись до України, хочу підкреслити, що питання про готовність суспільства 1999 року вибрати не Кучму, а іншого кандидата, стало зрозумілим за фактом результатів виборів. Із тієї миті, повторюся, суспільство зрозуміло, що його думка нікому не цікава. Новий термін Кучми революціонізував українське суспільство, яке з самого початку не збиралося чинити опору. Але коли люди усвідомили, що ще п’ять років доведеться вживатися з тими ж особами в політиці, їм ця думка стала нестерпною.
