Глобалізація стрімко змінює вигляд нашого і так складного та суперечливого світу. Людство «ущільнюється», народи планети як ніколи гостро відчувають свою взаємозалежність, тисячокілометрові відстані різко скорочуються... Імовірно, настав час усім країнам (зокрема й Україні) задатися запитанням: а який внутрішній зміст глобалізації, цього справді багатогранного планетарного явища? Добро чи зло несе глобалізація? Думки — полярно протилежні; пригадаймо запеклі протести антиглобалістів, що теж набувають уже всесвітнього масштабу... Усе це — питання аж ніяк не пусті. Вони безпосередньо стосуються кожного з нас, можливо, набагато більше, ніж ми думаємо, прямо впливаючи на наше майбутнє. Своїми міркуваннями про глобалізацію «День» попросив поділитися видатного українського вченого, доктора філософських наук, професора, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Сергія Борисовича КРИМСЬКОГО. Сподіватимемося, що роздуми Сергія Борисовича, постійного нашого автора, привернуть увагу читачів, які прагнуть глибше розібратися в цій вельми важливій проблемі.
— Отже, Сергію Борисовичу, що ж це таке — глобалізація? У чому полягає суть цього процесу, його потенційні можливості для людства, а можливо, й приховані загрози, які він у собі несе?
— Почну, якщо дозволите, із загальних зауважень. У соціальному житті часто вживають слова дуже важливі з погляду тих цілевказів, із якими вони пов’язані. Разом із тим вживання цих слів нерідко ускладнене помилковою привабливістю значення, і це часто спотворює значущість цих слів і тих понять, які вони виражають. Наприклад, дуже важливим поняттям у всій новій європейській історії завжди було поняття гуманізму. Однак сучасні філософи кажуть про те, що гуманізм — це спроба замінити релігію Бога, який став людиною, на релігію людини, яка уявила себе Богом. Погодьтеся, такий підхід зовсім інакше дозволяє побачити суть гуманістичного вчення — хоч слово, здавалося б, залишилося, але відкрився інший його зміст. Тобто й у випадку з гуманізмом ми можемо говорити про помилкову привабливість значення.
Або візьмімо таке важливе, безумовно, цінне поняття, як інтернаціоналізм. Так, йдеться про явище великої культурної значущості; адже в соціальному вживанні «інтернаціоналізм» дуже міцно асоціюється в нас із ганебною війною в Афганістані... Ще приклад: украй необхідне в будь-якому соціальному житті поняття Закону (законність). Зайве говорити про необхідність поваги до Закону. Однак не забуватимемо, що Закон — це завжди застосування рівного правила до нерівних людей! Ось чому християнські мислителі ввели поняття Благодать — без неї односторонній акцент тільки на Законі створює небезпеку фундаменталістської ідеології, що, крім законів минулого, нічого не визнає.
Отаким же словом, вживання якого, на жаль, виявилося пов’язаним із помилковою привабливістю значення, виявилася «глобалізація». По суті, глобалізація — це вираження найважливішої тенденції світової історії. Саме це поняття пов’язане з пріоритетом загальноцивілізаційної єдності, принципів солідарності, партнерства, світового консенсусу. У сучасному значенні під глобалізацією розуміється насамперед мобілізація історичної діяльності в процесі формування нового світоустрою й інтегративної цілісності. Тієї цілісності, що спирається на загальні комунікаційні структури. Оперативно глобалізація здійснюється через універсалізацію результатів науково-технічного прогресу в тих областях розвитку цивілізації, що пов’язані з утворенням світового ринку товарів і капіталів, економіки, тісно пов’язаної з інтернетом, планетарної комунікації, використанням електронно-інформаційних систем.
— Але ви говорили про «помилкову привабливість значення» стосовно глобалізації. Що саме ви мали на увазі?
— Річ у тому (і це дуже важливо), що фактично в нашому слововживанні глобалізація перетворюється (набуває значення) на вестернізацію. (Ці два поняття в жодному разі не треба змішувати). Що ж таке вестернізація? Це нав’язування західного способу життя всім народам на тій підставі, що західна цивілізація накопичила досвід науково-технічної революції як досвід виживання. Безперечно, таке тлумачення загальноцивілізаційного процесу глобалізації (а не забудьмо, що цей процес здійснюється до того ж транснаціональними компаніями в інтересах певних світових держав!) компрометує саме поняття «глобалізація». Це тлумачення нагадує мені особисто ту «ієрихонську троянду», яка за ретельного розгляду виявляється зовсім не «ієрихонською» і навіть зовсім не трояндою.
Звісно, глобалізація пов’язана з вестернізацією, однак лише в певному перекрученому значенні. Йдеться насамперед про «глобалізацію нерівності», про диктат технологічно найбільш розвинених країн по відношенню до економічно слабких, нав’язування їм своєї волі. Вестернізація призводить до посилення соціальних і національних протиріч у світі, оскільки спирається на ідею ліквідації національних перегородок в економіці, неминуче залучаючи національні економіки до світового ринку, де перемагає найсильніший унаслідок жорсткої конкурентної боротьби.
Більш того, ця обставина отримує ідеологічне вираження й обґрунтування, що вносить небезпечні елементи в поняття «глобалізація». Йдеться про те, що відомий французький соціолог Раймон Арон висунув поширену зараз на Заході гіпотезу, згідно з якою «держава — нація» перестає бути суб’єктом світової історії, а замість цього на передній план виступають структури (економічні та соціальні), що диктуються потребами світового ринку. Крім того, вестернізація, коли вона ототожнюється з глобалізацією в повному розумінні цього слова, перестає бути й чинником модернізації. Історично модернізація давно вже зв’язується з індустріалізацією як способом виживання. У цей час розвинені західні країни переносять важку індустрію з її екологічно нечистим виробництвом в економічно залежні від них держави. І таким чином індустріалізація перестає бути модернізацією, а перетворюється на засіб експлуатації дешевої робочої сили й екологічних ресурсів. Нарешті, вестернізація, що її розуміють як сучасну вимогу глобалізації, пов’язана й із таким поняттям, як «гуманітарна агресія», тобто силове нав’язування своєї волі економічно слаборозвиненим країнам, але вже не в інтересах анексії, а для політичного підкорення.
Суттєве тут і те, що використання вестернізації як аргументу на користь глобалізації не витримує й економічної критики. Тому що вестернізація — це не є повна глобалізація; про такий результат можна було б говорити лише в тому випадку, якби була введена єдина світова валюта, якщо були б розширені на основних територіях планети зони вільної торгівлі, якби була завершена лібералізація економіки, і, що найголовніше, якби були додержані пропорції між імпортом і експортом у розвинених державах (бо досі певні країни на світовому ринку менше віддають, аніж отримують). Усе це говориться до того, що використання вестернізації як аргументу на користь глобалізації (або її головної форми) компрометує цей найважливіший історичний і цивілізаційний процес. І таким чином вестернізація не може бути в повному обсязі названа глобалізацією як такою.
— Перейдімо тепер, Сергію Борисовичу, до аналізу глобалізації «в історичному вимірі». Адже очевидно, що це явище виникло саме тому, що в наявності були певні передумови та причини, виникло зовсім не сьогодні і навіть не вчора, хоч саме в наші дні глобалізація привертає до себе таку пильну увагу світової громадськості?
— Безумовно, глобалізація є продуктом історичного розвитку людства не за одне століття. Уже в VI столітті до нашої ери у великого китайського філософа Конфуція спитали: «Чи можна знайти одне таке слово, що виразило б сенс людського існування та значення історії?». І Конфуцій відповів: «Це слово — взаємність».
Ми можемо стверджувати, що початок процесу глобалізації збігається із зародженням самого процесу виникнення всесвітньої історії. Глобалізацією можна вважати і розвиток ноосфери (а існує у філософів й істориків така теорія, що саме розвиток ноосфери, «сфери розуму», в нашому світі виражає вище значення історичного процесу). Тим паче зараз, коли доведено, що соціально-культурне життя та біосферні процеси мають одні й ті ж системи самоорганізації. Саме завдяки відкриттю цих систем природа стала персонажем людської історії. Екологічне розгортання її (природи) можливостей також причетне до глобалізації. Додамо, що глобалізація — це й екуменічні рухи, пов’язані з процесом зближення та взаєморозуміння світових релігій, багато інших цивілізаційних проектів.
Звісно, в людській історії глобалізація безліч разів використовувалася в політичних цілях (як правило, це було пов’язане з реалізацією планів світового панування) — починаючи зі знаменитих походів Олександра Македонського та до ідей «світової революції» в марксизмі, світового панування політики США. Тому немає нічого дивного, що й сучасні процеси глобалізації активно використовуються в політичних цілях, свідками чого ми, власне, і є.
— Є підстави думати, що економічна й технологічна «складові» глобалізації виступають на перший план. Ваш короткий коментар? Які ваші оцінки нинішніх подій?
— Сучасний тип глобалізаційних процесів оперативно реалізовується через універсалізацію результатів науково-технічного прогресу. При цьому такий тип глобалізації стосується не всієї цивілізації в її повноті, а лише «верхнього поверху» цивілізаційного процесу — «верхнього» не в сенсі більшої цінності, а в хронологічному сенсі, в сенсі більш пізнього виникнення. Маються на увазі інтеграційні процеси у сфері ринку капіталів і світових послуг, технологічній сфері, а також формування інформаційно-комунікативного поля планети, втіленого інтернетом.
Але таким чином ми приходимо до цікавого висновку: сучасні процеси глобалізації не стосуються антропологічних основ всесвітньої історії та культури; людство як було, так і залишається етнічним архіпелагом. І ось, переходячи від економіко-технологічних аспектів до духовно-культурних, можна сказати, що європейська культура характеризується архетипом Логосу, євразійська культура — архетипом Софії, азіатська — парадигмою Дао та Дхарми. Але карта культур, починаючи з Нової Ери, не змінилася досі. Більш того, такі географічно схожі (або, принаймні, порівняні) регіони, як фьорди Норвегії та дельта Меконга, Тибет і Швейцарія, Цейлон і Велика Британія — це, по суті, різні світи, при всіх глобалізаційних процесах у сфері комунікацій і технологій.
— Такий висновок, імовірно, підтверджується і суворим науковим аналізом?
— Так. Поняття сучасної світової історії як процесу, що характеризується різними світами, висунув у наш час видатний економіст й історик Фернан Бродель. Він показав, що світовий цивілізаційний (зокрема, глобалізаційний) процес замикається в репрезентативні (представницькі) сфери особливих світів. Ці світи не розділяють світового процесу, а представляють його в специфічній формі.
Такими світами Бродель називає соціокультурні регіони, пов’язані (інтегровані) економіко-торговими відносинами, специфічними культурними формоутвореннями й окресленими природними кордонами, тобто географічно. Прикладом таких світів у Броделя слугують: Середземномор’я, Європа, Росія, Китай, Індія, Тихоокеанський регіон, Африка, Америка. Вони втілюють у собі світовий процес, але мають свою специфіку.
Цікаво, що глобалізаційні процеси до кінця ХХ століття не охоплювали більше двох світів (із вищезазначених). Комунікаційний вихід за межі двох світів — це вже процес, притаманний саме ХХI століттю! Дослідження сучасного функціонування цих світів показує, що вони дають приклад нового, локально-цивілізаційного типу глобалізації. Йдеться про те, що такі країни, як Росія, Індія або Китай, на взаємодоговірній основі утворять об’єднання країн, що перевищує за кількістю учасників інтеграційні процеси типу вестернізації. Дуже характерний тут Китай, який торгово- економічними зв’язками перевищує інтеграційний потенціал світових об’єднань типу АСЕАН. Європейський Союз також демонструє здатність створити добровільні об’єднання на економічній основі з досить великою кількістю країн-учасниць.
— Наступне, дуже важливе запитання, можна сформулювати так: виклики глобализації й Україна. Як наша країна могла б найбільш гідно прийняти ці виклики? Що українцям треба зробити для того, щоб, успішно пройшовши випробування глобалізацією, залишитися самими собою?
— Запитання справді дуже важливе. Почну з того, що рідко можна знайти країну, яка несла б такі відбитки, сліди, результати перетину величезної кількості культур, як Україна. З її територією пов’язане формування цивілізації трипільців (до речі, акцентую увагу на тому, що люди, які її створили, належали до середземноморської раси!); Україна була територією формування індоєвропейців і їхньої культури; з Україною історично пов’язані могутні впливи грецької та римської культур. Серйозні сліди в культурному минулому України залишили кельти, готи, народи Криму та Північного Кавказу. Загалом ми маємо право стверджувати: Україна була центром світових комунікацій. Йдеться не лише про «шляхи з варягів у греки» — пригадаймо про те, що поблизу української території проходила й магістраль Великого шовкового шляху.
Україна була суб’єктом нової греко-слов’янської православної цивілізації. Уже в літописі Нестора та «Слові про Закон і Благодать» Іларіона русини (населення України) були названі «новим народом», історично покликаним завершити утвердження християнства у світі. Далі Україна створила свій варіант загальноєвропейського культурного синтезу, названого «культурою бароко» (від Лісабона до Полтави — тут справді можна говорити про загальноєвропейськість!).
Уже сказаного вистачить (а продовжувати перелік соціокультурних цінностей України можна було б і надалі) для того, щоб підсумувати, що наша країна має у своєму розпорядженні один із наймогутніших культурних потенціалів. У сучасному глобалізованому світі Україна має всі можливості для того, щоб зіграти роль цивілізаційного центру. На необхідність цього у своїй програмі в ХIХ столітті вказували ще кирило-мефодіївці, які пропонували організувати Сполучені Штати Слов’янських Народів із центром у Києві. Ще до них Григорій Сковорода ставив питання про «Республіку Духу» європейських народів. «Республікою Духу» він вважав й Україну.
На мій погляд, єдине, що заважає та перешкоджає вирішенню Україною світових проблем сучасної цивілізації, — це політичний чинник. Нестійкість української політики, її недопустима байдужість по відношенню до культури, абсолютизація економічних чинників та атмосфера пріоритету кон’юнктурних міркувань, що панують зараз в українському соціумі — все це не створює умов для вирішення світових проблем.
Вважаю, не виправдала себе надія на політичну структуризацію українського соціуму винятково за партійним принципом. Такий принцип може бути суттєвим для організації професійного парламенту, але не для організації суспільного життя загалом. Імовірно, є сенс, за збереження чинної ролі парламенту, створити в Україні на безпартійній основі Громадянський форум, який бажано було б поставити під патронат не партій, а особисто Президента, та формувати шляхом делегування представників від академічних і творчих організацій, великих вищих навчальних закладів і виробничих центрів. Такий Форум був би покликаний організувати могутні центри громадської думки на науково-соціологічній основі, мобілізувати механізми цивілізаційного надбання нації.
Можна було б і помріяти про створення Центру духовності ХХI століття, який усебічно займався б вивченням проблем формування цивілізації солідарності, консенсусу та партнерства. На Україні вже багато років з ініціативи композитора Івана Карабиця (який пішов від нас) проводять щорічні фестивалі «Українська музика у світовому контексті» за участі музикантів багатьох країн. За таким же зразком варто б було провести і фестивалі поезії, театрального мистецтва, живопису — список можна продовжувати довго.
Такі міркування, при всьому усвідомленні їхнього «мрійливого» характеру, можуть свідчити про втрачені Україною можливості, а саме: зіграти роль світового цивілізаційного центру. Ось що ми втратили...
