«Я БУВ ЗДИВОВАНИЙ СОВЄТИЗАЦІЄЮ УКРАЇНИ ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА ЯНУКОВИЧА»
Ален БЕЗОНСОН, академік Французької академії наук:
— По-перше, Росія ніколи не відпустить Україну і завжди буде намагатися реінтегрувати її в російську імперію. І якщо Росії вдасться це зробити, тоді точно це буде нова російська імперія. Як дуже ясно заявив Збігнєв Бжезинський, домінування над Україною є важливим для Росії. І якщо вона досягне успіху, то буде кінець будь-якій надії щодо демократичної еволюції Росії. Адже для того, щоб підтримувати імперію Росії, доведеться зберігати режим, який зараз існує в цій країні.
По-друге, я завжди висловлюю жаль з приводу того, що кордони України дещо розтягнуті. Я маю на увазі те, що для України було б краще, якби її кордони охоплювали чітку більшість європейськи налаштованих українців, а це переважно в Західній Україні, на правому березі Дніпра і тоді не було б цього розколу 50 на 50, який проявляється на виборах і кожного разу є небезпечним.
По-третє, я був здивованим совєтизацією України за президентства Януковича. Наскільки я знаю, він дуже швидко нав’язав свої закони і свою волю українцям. Мене дещо здивувала слабка реакція українського народу. Не менш мене здивувало те, що місто Одеса, яке вважається міжнародним містом і належить до Європи, проголосувало за Януковича. Я цього не розумію.
По-четверте, існує проблема з Кримом. Як відомо, справжнім корінним населенням цього півострова були татари, яких знищували, депортовували багато разів. Спочатку це робив російський, а потім і радянський режим. Рішенням для України було б повне повернення прав татарам. Але, як ми знаємо, в радянські часи відбувалась масова міграція росіян у Крим. Тому я не бачу якогось вирішення цієї проблеми, яка буде Ахілесовою п’ятою України, особливо це стосується Севастополя.
Мене дуже дивує різниця між тим, яка кількість українців підтримує членство України в ЄС і НАТО (70% і 30%). Це викликає у мене сум’яття.
На мою думку, дуже важливим фактором є, можливо, я помиляюсь, незалежність української церкви. Я не можу сприйняти того, що 70% українських парафій належить православній церкві, яка підпорядкована московському патріарху.
І допоки не буде повністю незалежної автокефальної церкви, Росія буде зберігати присутність в Україні і відмовлятиме їй у незалежності. Тому я вважаю, що для утвердження незалежності України важливо заснувати автокефальну українську церкву з власним патріархом. І дуже болючим, я вважаю, є те, що гроші українських вірян є дуже важливою частиною доходу російської православної церкви.
Щоб говорити про сприйняття українською владою європейських стандартів у своїй діяльності, треба протистояти російській дипломатії, яка є дуже активною, і особливо дипломатії московського патріархату, який зараз є частиною держави та інструментом російського ФСБ, спадкоємця КГБ.
Я думаю, що в даний момент Польща єдина європейська країна, яка підтримує повну незалежність України. Не Німеччина, не Франція — дві найбільш впливові країни ЄС. Мені соромно, що свого часу президент Жак Ширак у розмові з президентом Джорджом Бушем сказав, що Україна є частиною Росії. Це ознака раболіпства перед Росією.
«БРЮССЕЛЬ ПОВИНЕН ВЗЯТИ НА СЕБЕ БАГАТО ВИНИ ЗА ТЕ, ЩО ЗА ОСТАННІ 20 РОКІВ ВІН ТАК І НЕ СПРОМІГСЯ НА ПРОПОЗИЦІЮ, ЩО ЗАСЛУГОВУЄ ДОВІРИ З БОКУ УКРАЇНИ».
Едуард ЛУКАС, кореспондент британського журналу The Economist у Росії та Центральній Європі, автор книжки «Нова холодна війна: Росія Путіна й загроза Заходу»:
— Я думаю, що тут справа не в демократії чи її відсутності. Річ у поєднанні бізнесу (грошей) і політики, що створює тиск на систему, яка керується бізнес-інтересами. Саме тут починається проблема і вона не є унікальною лише для України, але й для будь-якої демократичної країни. В Україні ця проблема проявляється в тому, що бізнес бере під контроль мас-медіа та інші державні інституції. Все це викликає серйозну стурбованість серед таких країн, як США і Заходу загалом. Ми також бачимо тиск на незалежні публічні інституції. Міністр освіти намагається діяти жорстко по відношенню до незалежних університетів.
Я думаю, запровадження моделі урядування, у якій перекриваються монополії, зокрема немає у чистому вигляді монополії політичної влади, монополії преси, монополії економічної влади, дуже погано для країни, а з іншого боку дуже вигідно людям, які керують країною. І маніпуляція влади дуже шкодить країні, тому що ви втрачаєте різноманіття, конкурентність, плюралізм, що важливо для вільного суспільства. Україна була вільною країною, але тепер вона падає в рейтингу і я сподіваюся, що це не продовжуватиметься.
Я не думаю, що у випадку України ідеологія має значення в тому, що нове керівництво рухає країну в бік Росії. На мою думку, це, скоріше, стосується до Росії, у якій панує ідеологія, яку можна назвати державничество — ідея, що Росія є великою потугою і тому повинна відповідно вести себе як велика країна. Я не зовсім певен, але гадаю, що це свого роду привід приховати жадібність і корупцію.
Я вважаю, що до України це відноситься меншою мірою. Я не бачу, щоб Віктор Янукович погрожував сусіднім країнам чи намагався вдаватися до українського шовінізму. У цьому сенсі існує відмінність між Україною та Росією. Тому я не думаю, що ідеологія тут має значення. Тут йдеться про жадібність і бажання тримати владу у своїх руках.
Що стосується ЄС. Брюссель повинен взяти на себе багато вини за те, що за останні 20 років він так і не спромігся на пропозицію, що заслуговує довіри з боку України. Ми маємо 20 років відправлянь і напівзаходів з боку ЄС, що деморалізувало проєвропейський табір. І тому людям з іншого табору стало легше заявляти, що проєвропейський вибір є безнадійним. Я хотів би побачити радикальну зміну європейської політики стосовно України у всьому, починаючи від віз, до вищої освіти і так далі. У даний момент це досить складно, бо попередня українська влада дуже активно вела переговори з ЄС, але втратила шанс їх завершити, а тепер Брюсселю доводиться мати справу з урядом, який менше схильний до європейського вибору. Європа може багато зробити як на міжурядовому рівні, так і на рівні людських контактів. І нам це треба робити.
Серед іншого дуже важливо, аби громадянське суспільство зрозуміло, що попри дуже зневірювальну поведінку помаранчевих політиків у попередні 5 років, політична свобода є вартою, щоб за неї боротися. Навіть якщо ви не маєте політиків, за яких можна голосувати, то у вас повинне бути громадянське суспільство, яке має грати велику роль у боротьбі проти цинізму і розчарування, щоб не стати поживою для тих, хто хоче зробити українську політичну систему подібною до російської.
Для кожного, хто дивиться на Росію, має бути очевидним, що ера Путіна була жахливим провалом. За десять років, упродовж яких він мав необмежену владу і необмежені ресурси, йому не вдалося досягти успіху в модернізації Росії. Де нові дороги, де нові електростанції, нові університети, нові шпиталі, будь-що нове? Дуже важко собі уявити Росію успішною економічною країною. Єдину тенденцію, яку можна простежити, це те, що російська еліта стає дуже багатою, чого не могло б бути у справжньому конкурентному суспільстві.
Справді, якщо інтерес української бізнес-еліти лежить у напрямку Росії, то українського суспільства — у зовсім іншому напрямку — в уникненні такої моделі.
Хоча єврокомісар Фюле є чудовим політиком, але, на жаль, я не думаю, що він сам може чинити тиск на українську владу. Як я вже згадував, потрібна радикальна зміна позиції ЄС, більш відкрите і позитивне ставлення стосовно того, щоб не уряд, а звичайні українці відчували себе частиною Європи, працювали і навчалися в Європі, подорожували в Європу. Тому, на мою думку, недостатньо лише одних візитів європейських політиків в Україну і передавання месиджів, Європейський Союз повинен змінити свій підхід і демонструвати розуміння, якою важливою є Україна для всього континенту.
Що стосується нинішнього лідерства в ЄС, я не дуже вражений діями баронеси Ештон, яка, на мою думку, не сприяє успіхам євроспільноти у зовнішній політиці. І найкращим прикладом цього є неспроможність досягнення спільної позиції щодо Білорусі. Білоруський режим поводить себе брутально, і тому мала б бути душе швидка і енергійна реакція ЄС щодо дій цієї влади. Якщо цього не сталося, то як ми можемо впоратися зі значно складнішими і довгостроковими проблемами, як, наприклад, у випадку з Україною. Єдиним, що надає мені оптимізму, є те, що Німеччина все більше намагається відігравати конструктивну роль. Німецько-польсько-шведсько-чеський альянс набирає більшої ваги в ЄС як економічно успішні і політично рішучі країни. У зв’язку з цим я сподіваюсь на прогрес у Євросоюзі.
«МИ ХОТІЛИ БУТИ УКРАЇНЦЯМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ»
Євген ГРИЦЯК, лідер Норильського повстання 1953 року:
— Наше покоління було дуже жертовним. Тоді ніхто не задумувався над своїм життям. Для нас Україна була понад усе. Сьогодні, на жаль, такого немає. Деяким людям навіть шкода одну гривню віддати на користь громади, про яку жертовність можна взагалі говорити? Тим паче — про готовність померти заради України. Свого часу ми йшли до своєї мети — ми дуже хотіли об’єднатися із східною Україною, із Великою Україною, як ми тоді казали. Всі наші помисли були спрямовані саме на це, щоб ми нарешті стали державою. Це надихало нас — ми хотіли бути українцями в Українській державі.
Уже згодом, після Норильського повстання (1953 рік) — в 1959 році, мене поставили перед вибором: або я співпрацюю з КДБ, або буду сидіти в тюрмі (відновили старий термін — 25 років). Я обрав тюрму. І не шкодую про це до сьогоднішнього дня. Вони мені казали: «У вас є знайомі німецькі та японські офіцери. Ви нам потрібні». Мені створили такі умови, щоб я не мав виходу. Але вихід є завжди — вмерти. І ніхто мені нічого не зробить. Якщо дотримуватися цього напрямку, людина багато чого досягне.
Дуже шкода, що, маючи сьогодні незалежну державу, ми її випускаємо з рук. Наприклад, візьмемо хоча б подвійне громадянство в Криму або всі ми пам’ятаємо конфлікт з Тузлою. Мета Росії така: захоплення спочатку Криму, потім Донбасу, а далі всієї України. А що робиться в самій Росії? Все українське там придушується. Наведу вам один приклад. Їду я в поїзді «Москва — Караганда» в Караганду. Моє місце було на верхній боковій полиці, на нижній лежав якийсь пасажир, накритий з головою. Входить у вагон старший чоловік (я одразу впізнав, що це колишній каторжник) з маленьким хлопчиком років шести-семи. Такий кремезний (видно, що людина намучена), сідає він на полицю, а син йому каже: «Тато, тато, дивись тут радіо є!». А той, що був накритий з головою, раптом зривається з місця і кричить: «Вы что ребенка калечите, его нужно сразу учить чисто по-русски разговаривать». Тобто не давали навіть татові з дитиною говорити рідною мовою. Я знаю таких випадків дуже багато — і з армії, і з побуту... Росія робить усе, щоб нас зрусифікувати. Не тільки тому, що вона хоче нас захопити, а тому, що вона без нас відчуває себе неповноцінною.
Інший приклад. Колись мені інженер із Донбасу, «русский» Орлов розповідав, яким має бути майбутній устрій Росії. Але з його розповідей я зрозумів, що місця Україні там немає. Я йому кажу: «А як ви ставитесь до відокремлення України від Росії?». Він як «скипів»: «Вы что! Вы думаете, что вы говорите? Россия без Украины — это не Россия». Я кажу: «Погані ваші справи, тому що ми не вважаємо, що Україна без Росії — це не Україна. Навпаки». Отак вони налаштовані, і з цим нам треба боротися. Мене дуже надихнула стаття російського публіциста Олексія Широпаєва в газеті «День» («День» №232—233 за 17 грудня 2010 року), який визнає, що українці й росіяни — різні народи, що був Голодомор. Він взагалі зовсім інакше дивиться на Україну, не як більшість росіян. Такі паростки усвідомлення росіянами нашої історії треба підтримувати.
Нам треба боротися на кожному кроці. Не опускати руки й не вважати, що Росія всесильна.
ДОВIДКА «Дня»
Євген Грицяк — член української молодіжної націоналістичної організації у Снятині (місто в Івано-Франківській області, Україна), червоноармієць, політв’язень, організатор Норильського повстання, послідовник індійської філософії, український йог, постійна жертва свавілля КДБ. Таке в одному реченні життя цієї неординарної людини. Він народився 1926 року в селі Стецева біля Снятина. До Другої світової війни навчався у снятинській гімназії, в період нацистської окупації — в середній торговельній школі. Саме в ці роки він почав співпрацювати з молодіжною націоналістичною організацією, що готувала молодь до боротьби з окупантами. З приходом радянської армії був мобілізований, воював на 4-му Українському фронті, кілька разів був поранений, нагороджений бойовими медалями. Але 1949 року «викрили» його минуле (співпраця з молодіжною націоналістичною організацією), він був заарештований, засуджений до страти, що була замінена на 25 років позбавлення волі. Доведені до відчаю нелюдськими умовами життя, виснажливою працею, садистськими знущаннями і смертельними розправами табірного начальства, ув’язнені Горлагу, Норильського спеціального табору для «особливо небезпечних злочинців», повстали і зажадали не лише пом’якшення табірного режиму, а й висунули політичні вимоги щодо демократизації радянського режиму загалом. Повстання було придушене. За свою керівну роль у Норильському повстанні Євген Грицяк поплатився роками перебування в найстрашніших в’язницях і таборах ГУЛАГу. Звільнення йому приніс лише ХХ з’їзд КПРС. Але його випробування на цьому не закінчилися. 1959 року Президія Верховної Ради СРСР скасовує рішення своєї комісії, за яким Грицяка було звільнено 1956 року, мотивуючи це «тяжкістю його злочину» й відновивши тим самим його 25-річний вирок 1949 року. На «волю», якщо це можна так назвати, Є. Грицяк вийшов лише 1964 року. Саме ця дивовижна людина першою розповіла людям правду про повстання в Норильську. Сталося це 1977 року, коли пан Грицяк зустрівся з кореспондентом американської газети «Чикаго Трібюн» і дав йому інтерв’ю. Згодом, 1980 року, у видавництві «Смолоскип» з’явилася книжка спогадів Євгена Грицяка, що, звісно, викликало нову хвилю лютого цькування автора з боку КДБ. Йому погрожували негайним довгостроковим арештом у разі відмови емігрувати з України, але непохитний українець вистояв.
15 травня 2009 року в «Дні» було опубліковано статтю відомого російського історика Ігоря Чубайса «Хто зруйнував сталінізм», в якій він згадав українця Євгена Грицяка, одного з лідерів Норильського повстання 1953 року, який нині живе на Івано-Франківщині. Роль цієї особистості не лише в історії України, а й цілого світу — колосальна. Адже Норильське повстання багато в чому визначило температуру ХХ з’їзду КПРС. На жаль, про свого видатного земляка українці або не знають нічого, або лише чули... Ми зв’язалися з Євгеном Степановичем, і під час Дня «Дня» в Івано-Франківську Лариса Івшина зустрілася з ним особисто. Людина надзвичайної сили духу і глибокої мудрості, Євген Степанович вразив наших читачів. До Дня Незалежності Указом Президента України Віктора Ющенка Євгена Грицяка було нагороджено орденом «За мужність» І ступеня. 2009 року, на 84-му році життя справжнього Героя України держава визнала його подвиг.
