Пам’ятаю, як моє серце наповнилося радістю в 1990-х роках, коли нарешті було скасовано знамениту 9 статтю Конституції УРСР — статтю, яка декларувала, що все життя радянських людей мусить проходити у відповідності і через призму ідеологічного (читай комуністично-партійного) спрямування. Мені (переконаний, не тільки мені) тоді здавалося, що ось нарешті настала довгоочікувана свобода мислення та творчості: без купюр, утисків, обмежень, темників, без диктату загальноприйнятої комуністичної ідеології про неможливість існування нічого непартійного, і перш за все мистецтва. Ця деідеологізація була закріплена вже й українською Конституцією 1996 року: статтею, що в Україні жодна ідеологія не може відігравати керівну та вирішальну роль. Але, як часто буває, гарна на перший погляд ідея врешті-решт призводить до негативних наслідків. Що маю на увазі? Згідно конституційного концепту, сьогодні Україна — це деідеологізоване суспільство. Так, нас дійсно позірно вирвали з лабет комуністичної ідеології, але вона ще пручається і продовжує нав’язувати суспільству свої оманливо-ідеалістичні ідеї. Незважаючи на той факт, що наразі ПАРЄ за рівнем злочинності комунізм прирівняла до нацизму, сучасні комуністи (особливо українські) з виряченими очима та з піною на губах доказують світові, що то були помилки, здійснені під тиском обставин, але на благо суспільству, бо, бачте, обставини вимагали жорстокості, а мета, як відомо, виправдовує засоби, а ще що українські комуністи сьогодні — найкомуністичніші (найчесніші та найсправедливіші) комуністи. Дивно спостерігати, як сьогодні комуністична ідеологія — ідеологія пригноблених — у провладній коаліції досить комфортно уживається з прагматизмом олігархів. Під таким кутом відродження великого Радянського Союзу наразі в Росії цілком успішно відроджується і сталінізм. Певним чином останнє спільне святкування Великої Перемоги у світовій та так званій Вітчизняній війні 9 травня було лакмусовим папірцем у визначенні, наскільки сьогоднішня Україна, очолювана нинішньою владою, «просунулася» у відновленні сталінізму. Що ж, помпезність і показна шанобливість до ветеранів війни цілком «виправдали» зусилля нової влади. Стало абсолютно зрозуміло, що визнання нинішніх ідеалів Росії та її прагнення «підв’язати» Україну до своїх амбіційних устремлінь реально стало одним із прихованих «компенсаторів» за умовно дешевий російський газ.
Конституція України 1996 року проголосила українське суспільство відділеним від будь-якої ідеології. А заодно й денаціоналізувала українців, ліквідувавши в паспорті графу «національність». Тож фактично в людській свідомості створилася порожнеча, такий собі вакуум, як ідеологічний, так і національний. Що дали на заміну? Нічого. Правда, українському суспільству підсилено почали нав’язувати космополітичні ідеї, ідеї солідарістичні, одразу ж різко підвищилася роль церкви (сам по собі факт позитивний, але з одночасним зростанням різноманітних конфесій та сект), відновилися пошуки якоїсь української національної ідеї (УНІ), втім, тут, по суті, далі розмов і балачок справа не пішла. Сьогодні цих ідей рівно стільки, скільки й думок. Єдиної формули, єдиного визначення УНІ, яка б стала стрижнем сучасного суспільства, на жаль, немає. Та й як тоді бути з твердженням, що в українському суспільстві жодна ідея не має права бути панівною, якщо все-таки УНІ запанує в суспільстві, для мене є загадка. Адже тоді над ним знову пануватиме якась ідеологія, але освячена УНІ. Певним чином прийняття УНІ буде суперечити статті Конституції про деідеологізацію українського суспільства(?).
На мій погляд, від початку постулат деідеологізації суспільства був хибний. Ідеологія — це та ж віра, без якої людина не те що не може жити, а й існувати, уподібнюючись примітивному звірю. Питання в іншому: яка це ідеологія — гуманістична, прогресивна чи ні, куди веде вона суспільство — чи до розвитку, чи до застою, чи здатна, нарешті, бути поштовхом у поступальному русі до цивілізаційних (європейських) цінностей тощо.
Тож маємо сьогодні парадоксально небезпечну ситуацію — деідеологізоване та денаціоналізоване українське суспільство, яке, мов той корабель без вітрил і стерна, під зовнішнім тиском ЗМІ (засобів масової не інформації, а скоріше інтоксикації) деморалізоване, дезорієнтоване, зневірене і таким чином підготовлене до різноманітного впливу, перш за все — у злочинному антиукраїнському, антидержавному напрямку. Як і варто було очікувати, з цієї нагоди прекрасно скористалися приховані українофоби та явні вороги Української держави і всього українського. І дійсно, «торічеллієву пустоту» відсутності ідеології вдало почали заповнювати різноманітні секти (соціологія свідчить про вибух у цьому напрямку), спиритологія, різноманітне віщунство, екстрасенси, всілякі антиукраїнські формування антидержавного спрямування: «Слов’янські блоки», «Русские блоки», «Братства», «Мы говорим по-русски» тощо. Сьогодні потужні російські ЗМІ, які з дня проголошення Незалежності фактично повністю контролюють простір України, успішно нав’язують нам свою імперську ідеологію — ідеологію насильства, жорстокості, нашої вторинності та меншовартості, своє бачення історії, жорстке нав’язування позірної невід’ємності та спорідненості з історією Росії. А кон’юнктура сьогоднішньої влади така, що аж підстрибує від задоволення підіграти старшому братові. Хоч як це гірко, але потрібно визнати, що наразі Україна все сильніше і швидше починає рухатися шляхом приниження та знищення національних пріоритетів та кволих здобутків незалежності.
Нинішні очільники стверджують, що минула влада була заідеологізована, а нинішня — прагматична і деідеологізована, «для простих людей». Дивно це чути, бо вся ідеологія минулої влади фактично потонула в марнославстві та марнотратстві, а задекларовані гуманістичні ідеї Майдану так і залишилися тільки деклараціями. Тобто, як минула влада була деідеологізована — кланова, так і нинішня, з однією відмінністю — в персоналіях.
Яка ж повинна бути українська ідеологія сьогодні? На мою думку, вона має нести ідеї етно-антропоцентризму, тобто перш за все працювати на українську ідентичність з урахуванням нашої ментальності, зосереджувати всю увагу на людині, а не фетишах. Безумовно, з цією задачею на перших етапах справилося б документальне телебачення: «Документальне телекіно могло б спрацювати на українське суспільство (і на УНІ перш за все. — М.Ф.) в сенсі переосмислення певних особистостей та історичних сюжетів» («День», «В. Вітер: у постаті Б. Хмельницького криються смисли, яких потребують українці», №67-68 від 16-17 квітня 2010 р.).
Сьогодні «Ідеологія іншої України» («Український тиждень», №19) повинна бути такою: «Небайдужим до долі країни потрібні чіткі відповіді на запитання, чи йтиме Україна шляхом реальних європейських трансформацій, як буде покладено край політичній і побутовій корупції країни?». Тож, зважаючи на те, що нинішня так звана опозиція не може запропонувати українському суспільству програму подальшого розвитку України, а значить нової ідеології, її діяльність у тому жалюгідному та безпорадному вигляді, який ми спостерігаємо сьогодні, приречена однозначно на невдачу. Не випадково зневірене суспільство дивиться байдужими очима на ці дещо штучні демонстрації. «Опозиція не матиме широкої підтримки, допоки не запропонує європейській частині суспільства нову ідеологічну платформу, з підтримки якої й може виникнути справжній рух опору».
Сьогодні, необхідно визнати: Партія регіонів перемагає завдяки тому (і це, на мій погляд, найголовніше), що об’єднала в собі класичні відчуття меншовартості малороса (це теж ціла ідеологія, а звідси такий «одобрямс» половини суспільства різкому крену політики України в бік Росії) зі звичайним бажанням жити краще. Тобто ПР прекрасно грає на бідності суспільства — майбутнього електората.
Щоб вирватися з цього клятого зачарованого кола, країні дійсно потрібна опозиція, але не в тому «паркетному» вигляді, в якому вона наразі представлена в парламенті. Щоб опозиція відповідала велінню часу, вона має:
— змінити свої гасла, фактично виборчі, і, найголовніше, заховати партійні прапори. Сьогодні у боротьбі з нинішньою владою мусить бути лише один прапор — жовто-блакитний прапор України;
— створити потужні медіа-ресурси — інтернет, друковані ЗМІ, власний телеканал (а чому б і ні?), де доводити до пересічного громадянина свої ідеї, економічні проекти розвитку суспільства, проекти на енергетичну незалежність держави, використання енергозберігаючих передових технологій, переваги європейського напрямку розвитку, правдивий порівняльний аналіз дій влади (такий собі вісник діяльності влади із коментарями) тощо. Важливий при цьому сам метод — він повинен бути не безапеляційним і примітивно критиканським, а порівняльним, аналітичним, з приведенням аргументів. Дійсно, сьогодні роль ЗМІ і особливо журналістів виходить на передній план боротьби за Нову Україну, певно, вона важливіша навіть від ролі політиків;
— налаштуватися на важку і довготривалу роботу. Кавалерійські наскоки на владу тільки знекровлюватимуть та зневірюватимуть суспільство, підкріплюватимуть владу у її силі;
— різко підсилити діяльність опозиційних медіа-ресурсів за кордоном і особливо в Росії, вести просвітницьку роботу серед етнічних українців, яких у Росії мільйони й мільйони (навіть точна цифра невідома), залучати їх до боротьби проти авторитаризму і тоталітаризму в Росії, а значить і в Україні;
— налагодити міжнародний зв’язок із опозиціями інших держав і перш за все Росії та Польщі;
— встановити і надалі підтримувати тісний зв’язок з різноманітними релігійними общинами, які підтримують Українську державу;
— встановити найтісніші контакти з молодіжними організаціями, особливо із студентством;
— особливий наголос має бути зроблено на зв’язку з «Пластом» (молодіжне крило). Саме «Пласт» може достойно замінити старі ідеологічні утворення на ниві патріотичного виховання сучасної молоді з його тяжінням до безперервної системи поступеневого виховання. Саме протяжність в часі та зв’язок поколінь «Пласту» може стати потужною кузнею, де виховуватимуться майбутні патріотичні кадри України, починаючи з дитсадочка і до зрілого віку;
— і безумовно, найголовніше сьогодні — об’єднання парламентської опозиції та використання трибуни ВР з позапарламентськими опозиційними об’єднаннями, особливо студентством. Нещодавно ЗМІ повідомили, що десять позапарламентських громадських молодіжних організацій створили об’єднання «Спротив» і виступають опозицією до дій влади в частині наступу на свободу слова, прав особистості тощо. Безперечно, ці почини просто зобов’язана негайно підтримувати парламентська опозиція.
Всі ці заходи, як на мене, дійсно сьогодні єдиний рушійний шлях до перетворень і реалізації протестних настроїв у суспільстві. Безумовно, це важка та клопітка робота, результатів якої доведеться чекати не один рік. Але вони (результати) прийдуть. Все колись кінчається, і нинішній владі неодмінно прийде кінець, якщо той шлях розвитку, який запропонує опозиція, буде ефективнішим і кращим, а на чолі стануть не пристосуванці, а справжні патріоти.
Переконаний, зневіра в суспільстві поступово зникне, воно побачить нарешті опозицію в її діяльності, бажання перетворень і устремлінь до європейських цінностей стане невідворотним. Запропонований шлях — не революційний, а еволюційний шлях розвитку суспільства з поступовим нарощуванням якісного Державного і Патріотичного мислення. Розумію, все вище запропоноване носить такий собі ідеалістичний характер, але важко заперечити і той факт, що суспільство постійно потрібно виховувати.
То ж до тяжкої, копіткої і багатогранної роботи, опозиціє!
