У чора на вулицях стародавнього Кам’янця молоді люди вручали перехожим листівки. «Не забудь запалити свічку у вікні!» — звертаються автори до городян. Ті, хто не поспішав кудись у своїх справах (чи небайдужі?..), зупинялися, вступали у розмову з учасниками акції. Слухали. Говорили...
То студенти Кам’янець-Подільського державного університету вийшли з листівками в місто. «Вони, майбутні журналісти, ще звертають увагу громадськості на те, що в нашому місті досі не увічнено у меморіальному творі пам’ять про жертв Голодомору», — каже професор університету Микола Васьків. Професор вважає, що на його підопічних впливає вивчення життя і творчості Джеймса Мейса. «Це ж він, Мейс, у 2003 році став ініціатором масштабної акції «Свічка у вікні». На жаль, тоді далеко не всі почули його щирий заклик», — продовжив М. Васьків.
Відтак професор згадав «передісторію питання»: «Навесні 2006-го до нас прибула головний редактор газети «День» Лариса Івшина. Знайшла час для презентації в далекому від Києва університеті виданої у серії «Бібліотека газети «День» книжки «День і вічність Джеймса Мейса». Спілкуючись із студентами і викладачами, пані Лариса говорила про історичну пам’ять як ключ до розуміння того, що з нами відбувається...». Заходи виявилися вельми масовими. Учасники виявили жвавий інтерес до постаті дослідника Голодомору і газети «День», в якій він плідно працював. «Майбутні журналісти, перед якими завжди стоїть вибір щодо проблем професійної етики, життєвих і професійних пріоритетів, взяли для себе багато від цієї зустрічі з головним редактором «Дня». Саме тоді я з ентузіазмом прийняв пропозицію Лариси Івшиної — ввести до вивчення студентами-журналістами курс, який би висвітлював життєвий, громадський, науковий і творчий шлях Джеймса Мейса. Так у курсі «Вступ до спеціальності» з’явився цикл лекцій і практичні заняття, на яких проблеми журналістики розглядаються крізь призму життя і діяльності американця — більшого українця, ніж дехто з наших співвітчизників», — мовить завідувач кафедри теорії та історії журналістики й української літератури Микола Васьків.
Напередодні 74-х роковин Голодомору він організував розмову за круглим столом на тему: «Роль і місце Джеймса Мейса і газети «День» в інформаційній політиці щодо вшанування жертв Голодомору».
ЧОМУ САМЕ ВІН?
Микола ВАСЬКІВ: — Я дякую Ларисі Івшиній за пораду — ввести до курсу «Вступ до спеціальності» вивчення біографії Джеймса Мейса та його журналістської спадщини. На жаль, досі жодна програма чи підручник вивчення цих тем не передбачає...
Юля ГАЛЮК, студентка: — Прочитавши статті Мейса, в яких він відкрив світові страшну правду, що замовчувалася, я перейнялася написаним і відчула величезну повагу до цієї людини. Громадянин благополучних США відкрив очі світові і, власне, багатьом українцям на жахливу правду 1932— 1933 років. Він став справжнім громадянином України. За духом, за працею заради її блага. У цьому переконує журналістська діяльність Мейса і у нас на Батьківщині.
Ліля МОШКІНА, студентка: — Джеймс Мейс — перший, відомий мені іноземець, який присвятив своє коротке життя висвітленню найстрашнішої сторінки української історії. Він відкрив світові жахливу правду: Йосип Сталін і його оточення скоїли геноцид щодо українців. Дослідження Мейса було продовжено: 2003-го Інститут історії НАНУ підготував комплексне колективне дослідження «Голод 1932— 1933 років в Україні: причини і наслідки». Це — том великого формату, серед 58 підрозділів якого два належать перу саме Мейса. Тому ми маємо знати про місце Джеймса Мейса у контексті української історії.
Ельнара ЧАЙКОВСЬКА , студентка: — Безперечно, доробок Джеймса чималий. Вивчаючи його, ми отримуємо уроки патріотизму, гуманізму, журналістської принциповості й самовідданості. І це дуже важливо для нашого професійного становлення. Заняття з вивчення біографії і творчої спадщини науковця і журналіста — то практичний вступ до таких дисциплін, як журналістська етика, теорія журналістики, публіцистичні жанри...
Настя СІМАШОВА, студентка: — Це було у далекому 2001-му. Тоді Джеймс Мейс виступив на урочистій церемонії нагородження переможців I Всеукраїнського дитячого конкурсу знавців української мови (тепер — Міжнародний конкурс із української мови імені Петра Яцика). Я ж була серед нагороджених. Звичайно, тоді своїм дитячим розумом не зовсім зрозуміла, людина якої величі стоїть переді мною. Але в пам’яті залишилися незвичний акцент і глибокий погляд сповнених суму очей... А потім — скорботний вечір 2004 року. Коли у теленовинах сповістили про те, що Джеймс Мейс пішов від нас. На екрані — ті ж очі... Якісь дивні, незбагненні ми: скорботними колонами проводжаємо в останню путь політиків, які пропагували антиукраїнські ідеї, й залишаємося байдужими, коли йдуть від нас люди рівня Мейса. Ось де найстрашніша втрата...
ПОЯСНЕННЯ ВІД АМЕРИКАНЦЯ
Марина ДІЛЬМАНБЕТОВА, студентка: — Мейс пояснив, що з нами, на жаль, сталося. Він дав визначення нашому станові: постгеноцидне суспільство. А у «Вступі до спеціальності» я, зокрема, шукала і знайшла відповідь на запитання щодо вчинку самого Джеймса — що змусило залишити його «ситі» США і приїхати в Україну? Далеко не всі американці такі ж, як він. Доторкнувшись до правди про Голодомор, ця людина із загостреним почуттям справедливості вже не змогла спокійно жити. Гадаю, кожен, хто щоразу 24 листопада запалює свічку у вікні, розуміє, ЩО саме зробив для України Джеймс Мейс.
Микола ВАСЬКІВ: — Правильно хтось із вас зауважив, що важливо не просто засвоїти певну суму знань про «американського українця» і його друкований доробок. Вкрай необхідно розглянути життєві, наукові й журналістські принципи цієї небуденної людини. І тут є два нерозривно пов’язані між собою аспекти. З одного боку, Джеймс може правити за прекрасний зразок загальнолюдського потягу до справедливості й пошуку істини. Одночасно він, не декларуючи це у заявах на широкий загал, став для українців ідеалом найщирішої любові до України й української історії, культури, зрештою, до нації. І цього варто вчитися (якщо цього можна навчитися) усім співвітчизникам без жодного винятку, не тільки журналістам — теперішнім і майбутнім. З іншого ж боку, для нас Мейс дуже цікавий як журналіст і автор статей про журналістську діяльність, її засади і принципи. Нагадаю: засадничими для нього є, насамперед, свобода слова й абсолютна об’єктивність, спрямована на захист соціально й національно гноблених.
Оля ГАРУК, студентка: — Журналістика — одна з найцікавіших професій у сучасному світі, яка має свої переваги й приховані небезпеки. Часто, обираючи справу життя, абітурієнти мріють про славу, зрештою, про певні статки, які начебто може дати робота у ЗМІ. Молоді й ще недосвідчені люди бачать усе в рожевому світлі і вважають, що чесність, об’єктивність і гуманізм обов’язково приведуть їх до тріумфу на журналістській ниві. Не задумуються: а може, не все так просто у нашому житті? Можливо, саме для справжнього розуміння суті журналістики у «Вступі до спеціальності» вивчаємо діяльність визначного журналіста Джеймса Мейса. Опрацювання його статей дає можливість обміркувати усю складність і найважливіші принципи роботи журналіста на конкретних прикладах. Своїми працями він спонукає до пошуку відповіді на запитання: чи ту професію обрала? Мейс вчить іти на самопожертву, осягати мету, формулювати для себе принципи, яких потім треба буде дотримуватися. «Повість про двох журналістів» — класичний приклад того, що рано чи пізно справедливість восторжествує. Хоча змушені для себе відзначити, що справедливість торжествує дуже пізно, іноді — коли журналіста вже немає серед нині сущих, як це сталося з Гаретом Джонсом. За життя він не мав ні слави, ні грошей, але мав чисте сумління. А Пулітцерівську премію здобув відвертою брехнею його конкурент Волтер Дранті...
Інна СВИНАРИК, студентка: — Поділяю думку Олі. Але не варто, мабуть, забувати і статтю «Свобода наклепу, або Наклеп на свободу». Звертаючись до історії США, Мейс веде мову про те, як важко, але невідворотно утверджувалася свобода слова у цій країні. А далі — про українські реалії. Мейс скептичний, але й оптиміст. Рано чи пізно українське суспільство, так само як колись американське, прийде до тих самих стандартів демократії і свободи слова. Звісно ж, краще, щоб це сталося якомога швидше. А для цього не треба кивати на якісь обставини і не чекати, коли хтось покаже приклад. Необхідно кожному журналістові відчути своє «месіанство».
Тетяна ЛИХОДЕНЬ , студентка: — Думаю, що дві згадані статті є ключовими для нашого професійного становлення. Але будь-які інші у «Дні і вічності Джеймса Мейса» — то приклад того, як треба писати, яких принципів дотримуватися при висвітленні фактів і явищ. Уже минув рік відтоді, як ми студіювали статті Мейса. Багато деталей уже не пам’ятаю, але принципові речі залишилися у свідомості, позначилися на світогляді.
НЕВІДВОРОТНІСТЬ ОТІЄЇ СПІВПРАЦІ
Марина ДІЛЬМАНБЕТОВА: — Для популяризації Джеймса Мейса, його наукового і творчого доробку дуже багато зробила газета «День», яка фактично стала для нього інтелектуальним притулком. Мейса і про Мейса має знати кожний пересічний громадянин України.
Микола ВАСЬКІВ: — У мене ще одне запитання: зустріч Мейса і редакції газети «День» — то випадковість чи невідворотна закономірність? Вони, автор і ця газета, могли розминутися чи ні?
Олексій ЄЛЕНКОВ , студент: — Я так думаю, що запитання ваше, Миколо Степановичу, риторичне. Кажуть, що не сама людина ходить, а доля її водить. Мейс мав вибір і зробив його. Очевидно, що ця зустріч Джеймса і «Дня» була невідворотною. І тут слід сказати про цю газету зокрема і вітчизняну періодику взагалі. Кожний часопис визначається із своєю тематикою, своєю читацькою аудиторією. Найчастіше — зважаючи на фінансові перспективи. Газета «День» орієнтується на інтелектуального читача, має свою фішку. Це — відтворення забутих чи напівзабутих сторінок українського минулого, презентація здобутків вітчизняної культури від сивої давнини до сучасності. Гадаю, що це робиться не тільки для того, аби привернути увагу читача до того, що «удивительное рядом». На жаль, зараз наклад газети таким чином не збільшиш. Натомість є шляхетний задум — відроджувати національну самосвідомість і гідність. Те, до чого прагнув і Джеймс Мейс. Тому вони, Мейс і «День», не могли розминутися.
Микола ВАСЬКІВ: — Це щось схоже на вибір «бідного» Гарета Джонса...
Олег БАРИШЕВСЬКИЙ, студент: — У «Дні» цього року я проходив практику. Насамперед висловлюю щиру подяку колективові редакції за допомогу й цінні поради, за те, що з першого дня в газеті я не відчував себе чужою людиною, не відчував зверхності з боку журналістів з величезним досвідом і здобутками до «провінційного» студента-другокурсника. А колектив «Дня» і справді високопрофесійний. Ось Олексій назвав фішкою газети культурологічно-історичне спрямування. Це саме так. Але правда й у тому, що від отакого спрямування сьогодні статків не набудеш. І тільки високий професійний і науковий рівень працівників газети та її позаштатних авторів дає змогу «Дневі» залишатися однією з провідних вітчизняних газет.
Тетяна ОЛІХ, студентка: — Я хотіла б звернути увагу на ще один аспект, який робить необхідним наше постійне спілкування із «Днем». Газета постійно обговорює на своїх сторінках проблеми, пов’язані з теорією і практикою журналістської діяльності, знайомить із новаціями у діяльності вітчизняних і зарубіжних ЗМІ. Питання свободи слова, журналістської незаангажованості, солідарності теж отримали постійну прописку на шпальтах цієї газети. І це також переконує, що Мейс не міг не потрапити саме до цього редакційного колективу...
Микола ВАСЬКІВ: — Зверніть увагу, що газета «День» першою почала і невтомно продовжує розробляти цю скорботну тему Голодомору в Україні. Нарешті й офіційний Київ не залишається осторонь. У інтерв’ю Президента Віктора Ющенка, яке ми з вами читали у «Дні», зазначається, що «...нам треба весь вантаж попередніх років, усю наругу, яка творилася над нацією, сприйняти як свою власну драму. І в цьому відчути потребу органічного клітинного об’єднання України». Президент вимагає: «Цю історію треба донести. Якщо ми її узнаємо, то зафіксуємо в книжці, програмі, пам’ятнику, назві вулиці...». Саме цього і вчить нас поважне видання. Наступним кроком стала книга «Почему ОН НАС уничтожал?/ Сталин и украинский Голодомор» із серії «Бібліотека газети «День», що вийшла друком у вересні 2007 року.
ПРОЛОГ
А потім розмова за круглим столом дещо вийшла за межі визначеної теми. Учасники говорили про те, що досі у стародавньому місті немає навіть пам’ятного знака жертвам Голодомору, натомість залишаються у назвах вулиць і на п’єдесталах ті, хто влаштував жахливі «жнива скорботи». Не обминули і той факт, що мало хто знає число жертв Голодомору у Кам’янці-Подільському, районі, краї. То й вирішили: звернутися до Кам’янця-Подільського з листівкою. У цьому колективному творі, поширеному самими ж авторами, все відповідає вимогам жанру. Нагадування: «Не забудь запалити свічку у вікні!». Вимога: «Увічнити пам’ять про жертви Голодомору!». І — пояснення, чому, для кого і для чого це потрібно зробити. «»Це вони, уроки, одержані у школі Джеймса Мейса», — каже професор Микола Васьків про плоди презентації книги «День і вічність Джеймса Мейса» у Кам’янець-Подільському держуніверситеті.
