Візит Папи Римського був передусім політичним кроком — це визнано всіма сторонами, це спричинило чималий дискомфорт у середовищі представників Російської Православної церкви, який насправді став внеском для успішності візиту. Колишній міністр закордонних справ Геннадій Удовенко навіть сказав, що рішення запросити Папу було першим повністю самостійним кроком України, зробленим без огляду на позицію Москви. Про те, що РПЦ не досягла своєї мети, говорив і нинішній міністр закордонних справ Анатолій Зленко. Сама мета при цьому не називалася — проте навряд чи для когось було сумнівом, що РПЦ захищає в першу чергу позицію Москви. Яка зовсім не проти співробітництва України iз Заходом — але під своїм контролем.
Візит Папи був величезною подією швидше психологічного характеру — адже досі РПЦ мирилася з його відвідинами Румунії, Болгарії, навіть Грузії — але не України, яка продовжує в Москві вважатися її канонічною територією. І в той же час візит Понтифіка став величезним внеском до справжнього прориву інформаційної політики Заходу стосовно України. Якщо раніше йшлося передусім про блокаду, потім, з виникненням «тейп-гейту» — про явну однобокість інформації, що подається, то висвітлення самого візиту Івана Павла II та його обставин просто сприяло появі принаймні, різної інформації про різні сторони українського життя. Що, очевидно, якоюсь мірою вплине й на офіційну політику західних держав стосовно Києва. І можливо, позиція Ватикану буде при розробці й стратегічної західної політики на Сході, і окремих її кроків враховуватися детальніше — хоча це все одно залишиться за кадром великих політичних дискусій.
Поки що виглядає так, ніби східна політика як Європейського Союзу, так і окремих країн- членів ЄС просто стає реальною — тобто, вона, не змінюючися за своєю суттю, більшою мірою враховує реалії, ніж про це можна було говорити півроку тому.
СТАБІЛЬНІСТЬ — ПОНАД УСЕ?
Реалії такі. Президент України довів, що саме він є центром реальної влади, помітно відрізняється від пропагованих західних стандартів, все одно справу мати доведеться саме з ним. Не мати жодної справи з Україною неможливо — країна дійсно є важливою, і дійсно може в перспективі бути не тільки важливим ринком, але й важливим партнером для ЄС та НАТО у багатьох сферах. Про це часто говорилося керівництвом і Євросоюзу, і Північноатлантичного альянсу, на цьому зроблено наголос в статті прем’єр-міністра Швеції Йорана Перссона, який приклав зусилля під час головування своєї країни в ЄС для повернення ситуації принаймні до статус-кво минулого року. Про це ж може свідчити й те, що незабаром планується вже другий за цей рік візит до Києва Верховного уповноваженого ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики Хав’єра Солани. Та й те, що відразу по візиту Папи знову зустрілися між собою Леонід Кучма та Александр Квасьнєвський, свідчить лише про те, що на брак уваги з боку Заходу скаржитися вже не доводиться.
Дійсно, ЄС визнав, що в минулому недостатньо уваги приділяв Україні. Проте це не означає, що політика Брюсселя стосовно України в цілому буде переглянута, і Україна, нарешті, отримає пропозиції не до ні до чого не зобов’язуючого «партнерства», але до цілком конкретної й важкої роботи з підготовки хоча б до асоційованого членства в Євросоюзі.
Певною новиною, на яку мало хто звернув увагу, був результат засідання Ради співробітництва «Україна—ЄС», де Україну представляв прем’єр-міністр Анатолій Кінах: Євросоюз обіцяє надати Україні допомогу в облаштуванні її східних кордонів. Це вже можна розцінювати як перший крок до початку серйозної розмови про майбутнє об’єднаної Європи, про конкретні механізми уникнення, принаймні, жорсткого розподілу Європи та нової ізоляції України — але все одно, до початку саме цієї розмови ще досить далеко.
Західні експерти та дипломати часто поділяють думку про те, що Західній Європі — разом iз необхідними реформами ЄС, необхідними реформами внутрішнього життя (їхню необхідність доводять численні політичні скандали) буде зовсім не до України. Тим більше, що ні західні лідери, ні західні суспільства не готові до критичного переосмислення стереотипів часів «холодної війни» — а саме психологічні зміни відбирають найбільше сил та часу.
Йдеться передусім про те, що маючи чималі проблеми, Захід сьогодні найбільше зацікавлений у встановленні певної стабільності на Сході Європи — й тому вже набагато менше значення надається тому, якими методами встановлюється ця стабільність, що буде наслідком встановлення такої стабільності як для країн цієї частини світу, так і для Європи в цілому. Найзручніше для багатьох політиків, медіа, експертів продовжувати насправді розглядати Україну в контексті відносин між Заходом та Росією — вважається, що протягом десяти найближчих років ця реальність не зміниться, навіть якщо Україна досягне небачених доти успіхів. І за цих умов запрошення України та Молдови до участі в Європейській конференції означає те, що незалежно від того, будуть чи ні ці країни коли-небудь прийняті до ЄС, вони знаходяться в Європі, і це просто потрібно враховувати.
Очевидно, саме в цьому контексті варто розглядати слова Генерального секретаря НАТО лорда Джорджа Робертсона під час його останнього візиту до Києва про важливість «трикутника» НАТО—Україна— Росія для європейської безпеки та стабільності. Але водночас бажання досягти стабільності цілком може бути сприятливим для України в ході переговорів щодо її можливої участі в створенні Єврокорпусу (підрозділу, підпорядкованого ЄС, головним завданням якого, очевидно, буде миротворча діяльність). Що, у свою чергу, могло б в разі успіху розглядатися як, можливо, перший реальний крок до справжнього партнерства і як його першу ознаку.
ЄВРОАТЛАНТИЧНІ ВИМІРИ
Про НАТО — розмова трохи окрема. Оскільки керівництво НАТО ніколи не виступало з критикою стану демократії в Україні й ніколи не ухилялося від зустрічей iз представниками українського істеблішменту. Очевидно, тому, що НАТО в принципі переслідує зовсім інші цілі, ніж Євросоюз, і ці цілі базуються саме на досягненні загальної стабільності. Один з інструментів досягнення цієї мети було продемонстровано на югославському прикладі — але, запевняв якось «День» лорд Робертсон, НАТО ніколи не проводитиме операцій на території країн, які є партнерами Альянсу. Ще одне висловлювання лорда Робертсона — «Україна сама може вибирати, які стандарти трансатлантичного простору їй підходять, які ні» — навряд чи повинно сприйматися легковажно. Оскільки вибір «білоруської моделі» потягне за собою прогнозовану реакцію Заходу.
У той час, коли політики заявляють, що питання про можливість вступу України до НАТО на порядку денному не стоїть, і українські, і західні експерти, які почувають себе більш вільно, вважають, що в найближчі десять років навіть говорити про таку можливість було б повністю нереальним — так само, як і у випадку з європейською інтеграцією.
Інтеграція України до євроатлантичного простору поки що має лише один вимір: грубо кажучи, Київ із величезним задоволенням отримує гроші, перераховані НАТО за використання для тренувань та навчань миротворців полігонів та акваторій, українські підрозділи охоче беруть участь у заходах, оплачених iз бюджету НАТО, Україна цінить, що НАТО допускає українських миротворців до участі у своїх операціях. На цьому поки що можна ставити три крапки, оскільки «особливе партнерство» поки що не має ні чіткої стратегії, ні чітко визнаної перспективи, ні тим паче — чіткого, з урахуванням ймовірних змін у всій системі міжнародних відносин, визначення ролі України саме як суб’єкта цієї системи. Це було вже продемонстровано відмовою Сполучених Штатів визнати Україну стороною переговорів про подальшу долю Договору про протиракетну оборону 1972 р.
Лорд Робертсон під час свого нинішнього візиту до Києва сказав, що військово-технічне співробітництво України з країнами НАТО — це справа майбутнього. Але, принаймні, її ніхто не виключає.
Часті ж контакти між керівництвом України та НАТО, які досі відбувалися «за будь-якої погоди», свідчать принаймні, що Україну «не списують». А відтак — іще багато про що можна й потрібно домовлятися. І тут Україні, очевидно, самій бракує чіткої визначеності — що, у свою чергу, зумовлено багатьма проблемами її внутрішьополітичного та соціального життя.
Заради справедливості варто було б визнати, що сама Україна занадто може втратити темп «реабілітації» рівня своїх відносин із Заходом, і тим більше — для їхнього просування в руслі проголошеного багато разів курсу на європейську інтеграцію. Обіцяне Міністерство європейської інтеграції так і не створене, ціла низка законів, які б, принаймні, створювали простір для ліквідації розриву з європейською правовою практикою — не ухвалена. При тому, що наявність нового законодавства не гарантує виконання норм законів на всіх владних рівнях. Не проводиться агресивної інформаційної політики iз цього приводу. Держава, здається, намагається, щоб її минали й інвестиції, і транзит товарів та послуг, і туристичні потоки. Але ж добре відомо, що часто буває досить однієї публікації, щоб зусилля дипломатії було зведено нанівець.
До невдач України можна було б зарахувати, зокрема, спробу створення нового транспортного літака на базі Ан-70 разом iз західноєвропейськими країнами, спробу розпочати переговори про встановлення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, спробу уникнути запровадження візового режиму з країнами, які визначені як кандидати на вступ до ЄС, спробу стати суб’єктом Пакту стабільності на Балканах (нещодавно це вдалося Молдові). Невдачею можуть закінчитися проекти облаштування Євразійського нафтотранспортного коридору, як припускає багато експертів на Заході.
З іншого боку — перші сигнали, що пролунали з Брюсселя, запровадження механізму багатостороннього співробітництва України з її західними сусідами, поява нових акцентів у публікаціях західної преси створюють відчуття того, що якісь перші зрушення мають відбутися вже незабаром. Рiч не в тому, будуть вони революційними, чи ні. Рiч у тiм, що навіть їх насправді могло б і не бути — якби, наприклад, було обрано шлях, яким впевнено крокує Білорусь і який надихає багатьох в Україні. Чітка визначеність українського істеблішменту, заручення ідей справжньої європейської інтеграції з проведенням численних фахових дискусій у суспільстві iз цього приводу, iз чіткими аргументами щодо плюсів та мінусів, готовність пожертвувати якимись тактичними моментами, відмова від постійного балансування зовнішньої політики за рахунок жорсткого захисту своїх інтересів не можуть не змусити Захід до справжньої зміни акцентів. А що там готові враховувати реалії — події останніх місяців вже довели.
